Журналіст в інтернет-виданні Kramatorsk Post Максим Ходушко після повномасштабного вторгнення понад півтора року мешкав на Прикарпатті, співпрацював з Івано-Франківським Центром журналістської солідарності.
Нещодавно Максим повернувся до рідного Краматорська, де продовжує виконувати свій професійний журналістський обов’язок. Сьогодні наш колега ділиться своїми враженнями про Прикарпаття.
– Понад півтора року я провів на Прикарпатті. Спочатку сім місяців у селі, а далі – в місті Коломия, буваючи майже щонеділі в Івано-Франківську. У смт. Верховина, так би мовити, гуцульській столиці, теж був – чотири рази.
Понад місяць я вже дома, де й хочу бути, виїжджаючи кудись хіба що у відрядження. Боже, помагай!
Коломия – це Покуття, регіон Прикарпаття, яке, своєю чергою, частина макрорегіону Галичини. Хороше містечко, колоритне, але не моє зовсім.
Івано-Франківськ, схоже, – Прикарпаття як воно є. Місто, яке мені, й багатьом краматорцям там припало до душі!
Верховина – Гуцульщина, Карпати. Про це окремо.
Далі по пунктах для зручності.
Частина перша:
1. Здорова регіональна ідентичність – один із чинників суспільної злагоди, як на мене. Попри те, що чув щось про змагальність між покутянами та гуцулами – і це нормально, але й взаємовигідне існування між ними є (принаймні раніше, наприклад, торгівля тим, що було в одних, та чого не було в інших).
2. Нагадаю, що в Донецькій області є щонайменше два великих регіони – Слобожанщина (від півночі до південних передмість Костянтинівки) та Приазов’я (від Донецька до Маріуполя). Разом з тим Приазов’я на Донеччині явно ділиться на власне Приазов’я (Маріуполь) та центр області, з назвою якого як «Донбас» я погоджувався ще кілька років тому.
3. Наша Слобожанська північ на стику з козацьким Запорожжям (це особливо правильно щодо Краматорська).
4. Куди віднести західні частини області, я навіть не знаю. Добре, якби хтось із місцевих висловився. Але з того, що я колись бачив і чув і спостерігав, вони тяжіють до Дніпровщини. А, точніше, мабуть, до Січеславщини.
5. І от, попри те, що Івано-Франківськ – це місто, яке мені, як краматорцю, бринить та відгукується, а надто попри те, що я однозначно степовик і відчуваю у своїх далеких предках поклик Великого Степу, втім не тільки його, саме з Гуцульщиною я відчуваю зараз якийсь зв’язок не на рівні «тут і зараз», а десь глибоко – можливо, теж у предках.
Зрештою, як би не називали мене останніми роками, турком чи євреєм, що цілком можливо десь у попередніх поколіннях для багатьох українців (турки так точно), я українець, тобто слов’янин – діди Левчук та Ходушко тому доказ.
А щодо Карпат – десь там, як бачив в історичних книжках, початок слов’янських племен, нащадком одного з яких і є гуцули.
Власне, цей пункт є головним, про що я хотів сказати у Першій частині.
Частина друга:
1. Цікаво, що в Івано-Франківську й Яремчі (міста Івано-Франківської області) та у Винниках і Городку (Львівська область) є вулиці Гната Хоткевича, а у Калуші, Коломиї, Косові (Івано-Франківська область) та у Львові й Судовій Вишні (Львівська область) просто вулиці Хоткевича.
Хто ж такий цей Хоткевич, що кілька міст на Галичині й не тільки, мають вулиці на його честь?
2. Гнат Мартинович Хоткевич – один із тих, хто напрочуд яскраво підтверджує відомий вислів, який роками звучав під час кожної Ходи у Краматорську – Схід та Захід разом.
Гнат Хоткевич підтверджував його ще тоді, коли до Соборності України було дуже далеко. Але ж є етнос і його землі, а є незалежна держава цього етносу.
Вікіпедія так пише про нього: український театральний і громадсько-політичний діяч, інженер, винахідник, композитор, письменник, перекладач, бандурист, скрипаль, піаніст, співак, сценарист, драматург, історик, мистецтвознавець, етнограф, педагог. Жертва сталінського терору під час окупації України радянсько-російською армією.
Ба більше, Гнат Хоткевич – ще й приклад того, як люди інших етносів (бо батько його поляк) приймали українство (Максим Рильський та Казимір Малевич одразу спадають на думку).
Що ж такого Хоткевич зробив на Галичині й, зокрема, на Гуцульщині, що його пам’ять так вшановують? Наскільки я знаю, він заснував Гуцульський театр, для якого створив кілька п’єс, а також написав повість із гуцульського життя «Камінна душа» (1911).
Тобто, він розповів про цю тоді маловідому етнічну групу великого українського народу і повірив, що ці, для когось дикуни, зіграють у театрі.
3. Звичайно ж, найбільше – принаймні так бачиться сьогодні – для відкриття цього субетносу зробив Михайло Коцюбинський з його повістю «Тіні забутих предків» (1912).
Михайло Коцюбинський не східняк, бо народився у Вінниці. Але ж і Вінниця – це далеко не Галичина. Та й помер він все ж таки у Чернігові (Сіверщина), де мені б теж хотілося туристом побувати, бо то просто Терра інкогніта для мене.
При цьому вулиць на честь Коцюбинського я не пригадую. Хоча у самій Верховині є музей фільму та режисера Сергія Параджанова. Втім, екскурсоводи згадують там і про Хоткевича.
4. Але це ще не все! Днями я почав читати збірку творів Олександра Олеся, ще одного поета та драматурга, справжнє ім’я якого Олександр Іванович Кандиба, а син – Олег Ольжич – археолог та культурний провідник ОУН(м).
На вірші, якщо не помиляюся, їх обох, відомий у своєму роді харківський блек-метал гурт Drudkh має декілька пісень.
Так от Олександр Олесь родився в Білопіллі, тоді Харківської губернії. Ще один слобожанець, як і Хоткевич.
Першим твором у збірці його творів – поетична поема «На зелених горах». І про що, як ви думаєте, вона і коли написана? Правильно! Про Гуцульщину!
Написана теж після подорожі тим краєм у 1912 році. Тобто 1911-1912-ті – дуже важливі роки, коли митці з центру та сходу України відкривали їй цей край.
5. Поема «На зелених горах» написана у 1915-му році. А читати її, намагаючись повністю зрозуміти, непросто. Я виписав кілька слів звідти та спробував знайти їхні значення, деякі з яких зрозумілі з контексту, а деякі – не знає навіть гугл:
– фист: має означити «дуже, дуже сильно», але в поемі це іменник. Значення не знайдено;
– огальон: золота стрічка на вбранні або чолі;
– маржина: худоба; можна здогадатися з контексту;
– крес: не край, з контексту незрозуміло, значення не знайдено;
– кана: значення не знайдено;
–врівні: тут зрозуміло – нарівні;
– дараба: пліт, ясно з тексту;
– грунь: найвища частина гори;
– халупа: чи не завдяки названим діячам я знаю це слово на Сході? А, може, вони його принесли на Гуцульщину?;
– огир: жеребець, зустрічав це слово раніше;
– камбук: недорозвинена сосна;
– улога: улоговина та, мабуть, лігво теж;
– флояр: різновид флейти;
– кирса – ?, гугля – ?
Замість висновку: Україна – справді велика за площею і різноманітна за культурою країна. Крізь сотні років буремної історії бачимо прагнення усіх груп українського народу до єднання.
Природно, що серцем центрострімких тенденцій є давній Київ, потужне місце сили, за яким сотні років волає скажена орда і продовжує це робити зараз, від безсилля закидуючи нашу Столицю ракетами.
Разом із тим, у нас немає такого культу столиці як на росії з Москвою. Київ – хоч мати городів руських, хоч батько міст українських – є одним з багатьох, втім, найстаршим та найповажнішими.
Простягають одне до одного руки Гуцульщина та Слобожанщина, Сіверщина та Поділля, Запорожжя та Волинь, та інші регіони нашої країни.
Не тільки Схід та Захід разом, але й Південь та Північ, бо наша Таврія, наш Крим вітають Полісся та Полтавщину.
В реальності картинка не така ідеальна, але подекуди це й нормально, бо в будь-якій великій країні є регіональні протиріччя. Головне – не підсилювати їх, не піддаватися на провокації ворогів ззовні та розпізнавати їх усередині.
За Єдину Україну!
Максим Ходушко, Краматорськ
