24 лютого 2022 року Яна Величко, головна редакторка регіональної газети «Кремінщина», як і чимало інших українців, бачила «страшний сон» наяву. В її житті були обстріли, підвали, пошуки їжі та води, евакуація далеко від дому і обіцянка дочці – повернутися додому. Спеціально для НСЖУ історія Яни Величко.
«Мені до останнього не вірилося, що почнеться повномасштабна війна»
Вісім років Яна жила трохи менше ніж за 100 км від фронту. У 2014 році її маленьке містечко Кремінна, що на Луганщини, війна оминула, чого не сталося, на жаль, у лютому 2022-го.
– Нам багато про це говорили, нас попереджали, тому мінімальну «тривожну валізку» я таки зібрала. Там були елементарні речі: документи, одяг, медикаменти, тобто те, що можна швидко взяти й поїхати. Мені до останнього не вірилося, що почнеться повномасштабна війна. 23 лютого наша газета працювала у звичному режимі: ми спокійно готували файли до друку, відправили їх у друкарню в Харків, а наступного ранку прокинулися від вибухів і зрозуміли, що сьогодні на роботу ми вже точно не підемо, – ділиться своїми спогадами журналістка.
Того ж ранку в області почалася масштабна евакуація, проте Яна з колегами вирішили залишатися вдома і дистанційно вести сайт газети, незважаючи на активні бойові дії на околицях міста.
– Через сторінку в мережі Фейсбук ми спільно з військовою адміністрацією міста повідомляли корисну населенню інформацію: писали про аптеки, які продовжували роботу, про наявність у них медикаментів, про режими роботи продовольчих магазинів, про товари, які там є. Потім якийсь період були проблеми з підвозом товарів до Кремінної, але місто намагалося триматися. Гуманітарна допомога видавалася, наші електрики героїчно усували пошкодження, що виникали внаслідок ворожих обстрілів. До останнього працювали й комунальні служби, які намагалися підтримувати місто в чистоті, – описує Яна події початку війни.
«Більшість кремінян виїхали з міста і тепер перебувають у різних куточках України, їм треба якось допомагати»
А вночі 7 березня журналістка разом з маленькою дочкою прокинулася від гучного вибуху. Це був перший ворожий снаряд, що впав у середмісті і змусив Яну рятувати дитину і себе.
– Ми миттєво зібрали речі і поїхали. Було дуже страшно. Оскільки ми не розуміли, до яких масштабів розростеться наступ, то вирішили їхати ближче до західного кордону, – продовжує свою розповідь журналістка. – Найтяжче, мабуть, було пояснити своїй дитині, що їдемо на тиждень або на два, щоб відпочити й невдовзі повернутися, адже було зрозуміло, що повернення може бути й неможливим.
Туга за домом виявилась сильнішою, ніж страх від обстрілів. Тому у Львові Яна з дитиною побули не більше двох тижнів, а потім повернулися трохи ближче до рідної Луганщини – оселилися в Дніпрі. І Яна почала активно волонтерити.
– Кремінська міська військова адміністрація оголосила, що потрібні координатори в різних регіонах країни. Більшість кремінян виїхали з міста і тепер перебувають у різних куточках України, їм треба якось допомагати. В той час я була вже декілька тижнів у Дніпрі і добре орієнтувалася в розташування пунктів допомоги, знала де можна отримати гуманітарку або інформаційну підтримку, тому одразу відгукнулася. Наш канал називається «Креміняни Дніпра», там зібрані адреси гуманітарних штабів, благодійних фондів, корисні контакти юристів, лікарів тощо. А зараз ми ще тісно співпрацюємо з «Гуманітарним хабом». Підписників дуже багато, і їх стає щодня більше. До речі, це люди не тільки з Кремінської громади, а з усієї Луганської області. Тож поле діяльності маємо доволі широке, – розповідає Яна Величко.
«Ми обов’язково повернемося. І перше, що хотілося б зробити, – відновити діяльність нашої газети»
Згодом редакторка відновила й роботу на сайті газети «Кремінщина». На жаль, штат не вдалося зібрати у повному складі, оскільки частина працівників досі залишається в окупації.
– Так склалося, що на сайті працюю лише я, але за фінансової можливості вдається залучати й інших журналістів. Від початку повномасштабного вторгнення ми декілька разів отримували допомогу від Української асоціації медіабізнесу і Національної спілки журналістів України, завдяки чому можемо більш стабільно працювати на сайті, а ще вести сторінку в мережі Фейсбук, – говорить Яна і не втрачає надію, що повернеться додому, відремонтує редакцію і відновить випуск газети.
– Ми обов’язково повернемося. І перше, що хотілося б зробити, – відновити діяльність нашої газети, бо газеті незабаром буде 80 років, і дуже не хочеться, щоб ось так закінчилася її історія, газета має жити! Тому, звичайно, ми поїдемо додому, як тільки буде можливо, ми з нетерпіння чекаємо цього моменту. Дім є дім, як би добре не було в іншому місті. А найголовніше – ми обіцяли це своїй дитині, – завершує свою історію Яна Величко.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.