Світлана Кузьминська, саме за таким псевдонімом її добре знають у медійних колах Маріуполя, останні роки працювала у пресслужбі Маріупольського торговельного порту, а також була журналісткою місцевого видання «Приазовский робочий». Про те, як Велика війна прийшла в її місто, як довелося покидати рідну домівку, божеволіти від страху за синів і рятувати чоловікову онуку з «ДНР», Світлана розповіла журналістам НСЖУ.
«Я відчувала, що буде щось масштабне, страшне, але не до такої міри»
Наскільки безжалісний ворог України, Світлана знала не з чуток. Вона добре пам’ятала, як у 2014 році її рідним Маріуполем курсували російські танки, як росіяни обстрілювали житлові райони, як гинули мирні жителі міста. Тоді місто швидко звільнили, але думка, що ворог спробує захопити його вдруге, не полишала журналістку.
– Я ще восени 2021 року розуміла, що буде війна, і напередодні нового року казала про це своїм колегам. Але вони посміялися з мене й сказали, що я панікерка. Чесно кажучи, я й сама собі не вірила, та відчуття, що буде щось масштабне й страшне, не давало спокою. Я знала, що від росіян можна чекати чого завгодно, але що вони будуть так жорстоко убивати, розстрілювати, ґвалтувати, знущатися з людей, я навіть у страшних снах не уявляла, – промовляє журналістка, поглинута жахливими спогадами початку повномасштабної війни.
Це було неймовірно, але коли в один район міста летіли ракети, в іншому матері збирали дітей у школи й садочки. Нікому не хотілося вірити в те, що звичне життя розлетілося на друзки. Для родини Світлани Обедінської вибухи 24 лютого теж лунали в «лайт»-режимі. Справжній жах охопив тоді, коли в небі з’явилася ворожа авіація.
– Дуже страшно стало, коли вже почали літати літаки. Я розуміла, що вони летять в західну частину нашого міста, де перебувають мої сини. Я плакала, не могла ні їсти, ні спати, – продовжує Світлана. – Дуже швидко місто стало відрізаним від електроенергії, води й газу. Згодом зник і зв’язок – я не могла зв’язатися з синами. Пального не було, тому про виїзд взагалі не йшлося. 14 березня до нас зранку постукала дочка чоловіка і почала благати нас виїхати, бо біля їхнього дому розірвався снаряд. Ми казали, що немає бензину, але вона пообіцяла, що знайдеться. А тоді наймолодша онука мого чоловіка сказала: «Давайте будемо їхати, бо завтра буде «бах». Чомусь вона вирішила, що завтра нашу квартиру рознесуть. Ми швидко зібрали речі і поїхали. Найцікавіше, що ми виїхали за день до відкриття гуманітарного коридору. Як нам вдалося прорватися, мабуть, тільки Господь Бог знає.
«Кіра і ще одна дівчинка отримали тяжкі осколкові поранення, після чого їх відвезли в «ДНР» у лікарню»
Родина опинилася в Бердянську. Завдяки місцевим волонтерам вдалося знайти кілька спальних місць у притулку для біженців на базі коледжу. А далі чекали виїзду синів з Маріуполя. З’явилася примарна надія на швидку зустріч, коли 18 березня, в свій день народження, Світлані зателефонував син, але потім зв’язок зник на тривалий час. З розбитим серцем журналістка вирушила на Захід України. А там її наздогнала чорна звістка…
– Мій пасинок Євген, син чоловіка, загинув. Яка то була для нас трагедія, я вам передати не можу. Достеменно так ніхто і не знає, як саме це сталося, відомо лише одне – це було кульове поранення в голову. А ще ми дізналися, що його донечка Кіра опинилася чи то в полоні, чи то в лікарні у Донецьку. Вона разом з іншими людьми виходила пішки з міста і собака, який був з ними, зачепив «розтяжку». Кіра і ще одна дівчинка отримали тяжкі осколкові поранення, після чого їх відвезли в «ДНР» у лікарню, – розповідає пані Обедінська.
З того моменту у родини з’явилася головна мета – визволити Кіру всіма правдами і неправдами. Залучили усіх кого було можна: і волонтерів, і військових, і представників влади. За декілька напружених і виснажливих місяців дитина повернулася до родичів.
– Завдяки моїй подрузі, ми залучили до вирішення проблеми Ірину Верещук, Офіс Президента, а згодом справу на контроль взяли сам президент із дружиною. Ми ж знаємо скільки дітей вивезли в «ЛНР», «ДНР», Росію і не повернули. Ми були перші, кому вдалося повернути дитину звідти. Тоді забрали двох діток: Кіру, яка ще у два тижні від народження залишилася без мами, а потім вбили й татка, і ще був хлопчик Ілля. В Іллі було навпаки: у нього не було татка, а маму вбили. Зараз він мешкає в Рівному, а Кіра з нами. Було чимало проблем, особливо психологічних, але ми зверталися до фахівців і наполегливо над цим працювали. Потім вона повернулася до школи на навчання і, до речі, навчається добре, – з гордістю каже Світлана.
Та щойно вдалося витягнути Кіру з «рук росіян», як у смертельній пастці опинилися сини Світлани, які все ще залишалися в Маріуполі.
– Якби я тільки знала, через що їм доведеться пройти з моменту нашої останньої зустрічі! До мого молодшого сина Сашка військові вдерлися у квартиру, де побачили прапор України, через що його дуже «пресували». А ще більше дісталося старшому синові Дмитру. В нього на руці було татуювання карти України з Кримом. І коли вони побачили його, то сказали: «Якщо до ранку ти його не прибереш, то ми відрубаємо тобі руку», – ледвестримуючи сльози, каже мати двох дітей і журналістка Світлана Обедінська. – Тоді він і його друзі залізли в якийсь тату-салон, знайшли там машинку з фарбою і спробували якось перекрити зображення. Так йому фактично врятували руку і життя. Коли вони зателефонували й сказали, що змогли виїхати до Запоріжжя, я не повірила своїм вухам. Це було справжнє щастя!
«Це був 14-й центр допомоги «Я Маріуполь» в Україні. Коли мені запропонували роботу, навіть не вагалася»
Після пережитого Світлана Обедінська знайшла розраду у волонтерстві. Тривалий час вона плела маскувальні сітки і всіляко допомагала військовим, писала новини для чернівецького сайту «БукІнфо», а в жовтні їй запропонували роботу – очолити сектор зв’язків з громадськістю у центрі допомоги «ЯМаріуполь».
– Це був 14-й центр допомоги «Я Маріуполь» в Україні. Я так довго чекала цього моменту, і коли мені запропонували роботу, навіть не вагалася. Щодня я маю можливість спілкуватися зі своїми земляками, допомагати їм, підтримувати. Відверто кажучи, це і роботою не назвеш, бо я ж іду до своїх, і це мене теж тримає. Ми всі скалічені війною, ми втратили житло, близьких людей, на жаль, але я радію, що змогла повернутися до своєї роботи, і знаю, що не покину її, доки матиму сили працювати, – підсумовує Світлана Обедінська.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
