Журналіст «Українського радіо. Харків» Роман Кривко з 10 квітня тимчасово перебував у Івано-Франківську. Він працював у Центрі журналістської солідарності, записуючи дистанційно інтерв’ю для ефірів. Восени Роман повернувся до рідного Харкова. Сьогодні наш колега ділиться спогадами про рік, що минає.
Північна Салтівка так само порожня, як і влітку
Рік тому, близько 5-ї ранку, я та інші мешканці Північної Салтівки прокинулися від звуків вибухів. Ще було темно. Майже відразу вилетіло скло з дерев’яної рами на балконі.
Коли пішов у гараж по автівку, спускався сходами по битому склу. Внизу в під’їзді стояли налякані люди з речами, рюкзаками за спинами, хтось із них плакав. Вибухи стали ближчими й дуже гучними, ніхто не знав, що робити: залишатися чи їхати, і, власне, куди їхати.
Збори проходили швидко та хаотично. Діти були збентежені й так само, як і дорослі, не знали, що найцінніше взяти в дорогу.
Вирішили з родиною виїхати в село до моєї мами.
Виїжджали за місто двома машинами, тож мали змогу взяти з собою сусідів. Буквально на першому ж перехресті потрапили в затор: водії не зважали на правила й ігнорували світлофори. Потік машин рухався абсолютно хаотично, наввипередки.
За 8 кілометрів від Північної, на східній Салтівці, люди, ніби нічого не трапилося, стояли в черзі набрати питної води, вибухів я вже не чув. Ми забрали ще одну близьку людину. Як потім розповідав її сусід, вони вирішили, що хтось зранку святкує на Північній Салтівці й то чутно феєрверки.
З міста виїжджали більш як дві години. Зазвичай, такий шлях забирає 20 хвилин.
Траплялися величезні черги на заправках, бензин на них швидко закінчувався, були й проблеми з тим, як розрахуватися.
На щастя, нам вистачило бензину, і перші дні війни наша родина провела за пів сотні кілометрів від Харкова. Коли згодом повернувся у місто, то в квартирі були сліди влучання осколків, якими вибило скло в кімнаті й посікло стіни на балконі. З квартири я вимів і виніс не один мішок скла.
У березні пригадуються довгі черги до супермаркетів і пунктів видачі гуманітарки під гучні звуки війни. І там, і там стояли декілька годин. Була мінусова температура.
Нерідко в багатоквартирних будинках бракувало води, опалення й електрики.
Воду носили зі ставка, колонки, джерела. Бачив, як набирали сніг поруч із будинками.
Були проблеми з інтернетом і мобільним зв’язком. Прильоти ворожих снарядів на початку квітня продовжували бути реальною загрозою.
Вперше повернувся до Харкова в липні. Ось фрагменти записів, які характеризують тодішнє харківське життя:
«Четверте липня. Прокинувся о 4 ранку. О 4.02 почув сильний вибух. Невдовзі 2-й.
Взагалі сюрреалізм: звуки залпів, працюючого ліфта і трамваїв.
5 липня. Вибух о 2 ночі. Низка тривог. Чутно сирени. Не розумію тих, хто, перебуваючи тут, радить іншим повертатися.
6 липня. Декілька нічних вибухів від ракет. Розбитий педуніверситет.
Був на Північній Салтівці. Самотні старі, відсутність людей на вулицях, вибите скло в кухні, залі, на балконі.
Велосипедом поїхав назад.
На південній Салтівці на майданчиках бавиться купа дітей.
Настає ніч. Чергове очікування ракет. Коли і куди… Нагальне питання, відповідь на яке вже зранку».
Наступний і остаточний приїзд до рідного міста відбувся на початку жовтня.
Ось тодішні занотовані рефлексії:
«П’яте жовтня.
Отримав порізану за потрібними мені розмірами дерев’яну плиту, завантажив в автівку і “зашив” вікно в залі. Хлопці, котрі видавали цей лист ОSB, сказали, що ніколи не пробачать росіянам, особливо вбитих дітей. До повномасштабної війни вважали їх братнім народом, “ми ж усі слов’яни”.
У місті тихо від приїзду 2-го жовтня. Крайня Північна Салтівка так само порожня, як і влітку: декілька людей на під’їзд, там, де вцілілі, або частково вцілілі будинки.
21 жовтня, п’ятниця. Кінець робочого тижня. Осіння золота краса буквально витягла з холодної квартири й посадила на велосипед. Маршрут був традиційно “лайтовим”: ним з родиною їздили у вечірні будні. Осіннє листя приємно пахло, а відсутність людей справляла відчуття не житлового масиву, а лісового. Відчув себе героєм авторської казки “Палле сам на світі”: хлопчик у ній прокинувся і не знайшов навколо ні батьків, ні інших людей. Блукав містом, водив транспорт, заходив у порожні крамниці і з жахом зрозумів свою самотність. Ця щедро ілюстрована книжка була не раз прочитана мною в дитинстві. Та на відміну від Палле місто без людей мені не наснилося.
Осінь огорнула своїми барвами нашу Північну Салтівку, прийшла і розчинилася в її тиші, чорних дірах білих будинків, прострелених наскрізь або ж понівечених в інший спосіб.
Відчув, як тисячі колишніх жителів мріяли би опинитися на моєму місці, погуляти рідними алеями, погодувати голубів та качок, потренуватися на спортмайданчиках, поїсти піцу, попити каву, вигуляти собаку. Частині з цих людей нині вже нікуди повертатися, решта облаштувалась у більш безпечних місцях і містах.
Так хочеться знати відповідь: чи стане наш район знову заселеним, з відлунням дитячих голосів, гавкотом собак, суєтою крамниць і шумом машин».
Нині, наприкінці зими, думки щодо майбутнього харківських околиць стають усе більш оптимістичними: будинки на моїй понівеченій вулиці Наталії Ужвій поступово ремонтують, працює кран. Відновили роботу гаражні кооперативи.
Потроху повертаються мешканці. Інде працюють невеличкі крамниці. Життя ще, звісно, не вирує, але крайня вулиця північного Харкова починає дихати разом із містом, поволі оговтуючись від пережитого і чекаючи на своїх жителів. На жаль, багатьом із них нема куди повертатися. Тож неподалік влада планує зводити нове житло.
Наприкінці хотів написати про загальне «очікування Перемоги», але замінюю на більш корисне: «наближення Перемоги». На всіх фронтах. Слава Україні!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО. ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Центр журналістської солідарності в Івано-Франківську
