Олександр Гунько провів в окупації у Новій Каховці майже пів року. Тричі його затримували представники окупаційних військ. На 70-річного журналіста жорстко тиснули ФСБшники — тримали три доби в полоні, схиляли до співпраці, але він не погодився і продовжував вести свій сайт Novakahovka.city.
За «орків» прикували до батареї
«Прикутий кайданками часу
До злого безмежжя пітьми,
Ти знав, що за поклик до Спасу
Лягти тебе змусять кістьми…»
Це рядки вірша – з циклу поезій, які Олександр Гунько написав після свого перебування у рашистському полоні у рідному місті. Про історію керівника місцевого інтернет-видання пізніше розповіли багато українських і вітчизняних ЗМІ. Попри стрімке захоплення росіянами Нової Каховки, мало хто уявляв, що окупація набуде настільки загрозливого вигляду. У перші дні березня 2022 року містяни ходили на проукраїнські мітинги, а над міською радою майоріли два прапори: росіяни встановили свій, але залишили й український, розраховуючи на лояльність «визволених». Та незабаром окупанти почали викрадати людей, і серед викрадених був Олександр Гунько.
До першого дня війни у Новій Каховці було спокійно: жодних попереджень з боку влади чи настроїв на евакуацію. Тому вторгнення росіян застало всіх зненацька.
— Ми прокинулися 24 лютого і дізналися, що почалася війна. Радіо, телебачення, інтернет – усе вирувало, — згадує Олександр Гунько. — Після 10-ї ранку я вийшов у місто подивитися, що там робиться. На центральній вулиці — проспекті Дніпровському — всі установи були зачинені: міська прокуратура, суд, відділення СБУ, райвідділок поліції. У СБУ були відчинені ворота гаражів. Тобто стало зрозуміло: звідси виїжджали поспіхом. Я пройшов трохи далі і вже за відділком поліції, на дорозі до Каховської ГЕС, побачив російські танки й БТРи. Один чоловік їхав у той бік на велосипеді. Я йому кажу: «Куди ти їдеш? Там он уже стоять росіяни». А він у відповідь: «Та от почув зранку про війну, приїхав із села у військкомат, а він зачинений». На асфальті виднілися сліди від гусениць танків. Судячи з усього, вони намагалися заїхати в місто, але доїжджали до стадіону «Енергія» і розверталися назад. Ось так почалася для нас війна.
Незважаючи на окупацію міста, сайт, на якому, крім Гунька, працюють його дружина й дочка, та ще дописують кілька позаштатних кореспондентів і місцевих блогерів, оновлювався як завжди. Читачів інформували про те, що відбувається в Україні, в Херсонській області, в Новій Каховці, називаючи речі своїми іменами: війну — війною, окупантів — окупантами, загарбниками, орками. Повідомляли, де тривають бої, як ЗСУ захищають Україну. Знайомі попереджали Гунька: «не пиши так різко, бо за тобою прийдуть». Пропонували навіть перейти на конспіративну квартиру. Проте Олександр принципово не погоджувався.
— Я сказав, що нікуди не перейду: буду вдома і працюватиму. Я їх не боюся – нехай вони нас бояться. Це вони прийшли сюди як загарбники, а ми чому тут повинні боятися? — пояснює свою громадянську позицію журналіст.
Але попередження виявились небезпідставними. Третього квітня до редактора таки приїхали росіяни. Обшукали квартиру, вилучили ноутбук, смартфони, кнопковий телефон, передивилися всі флешки. Самого господаря потягнули до відділу поліції, де була облаштована окупантська військова поліція. Зачинили в одному з кабінетів, прикували кайданками до батареї, посадивши на жорсткий дерев’яний стілець. Це було абсолютне знущання. У такому положенні, як розповідає Олександр Петрович, він перебував три доби. За цей час годували лише один раз, на другу добу, – солдатською кашею. Спати було неможливо. Ходити теж. Наглядачі три-чотири рази на день виводили в’язня в туалет. Це був весь рух протягом доби. І всі три доби затриманого допитували офіцери ФСБ.
— Уже на першому допиті мені закинули, що я називаю їх орками — мовляв, це для них образливо. А також допитувалися, чому беру інформацію про війну лише з українських джерел, не використовуючи московські, — згадує Олександр Петрович.
Офіцерів ФСБ цікавили не лише місцеві медіа. На допитах вони намагалися з’ясувати, що знає затриманий про місцевих активістів. Окупанти мали їхні списки і допитувалися, хто є хто.
— Я пояснив, що ніякі то не «бандерівці» і не «нацисти», а люди з активною життєвою позицією, що боролись проти свавілля місцевої влади, організовували громадянські акції тощо, — каже Гунько. — Так само докладно розпитували про місцевих учасників АТО. Сказав, що нікого з них не знаю, бо вже зо три роки не ходжу ні на які міські заходи. Навпроти «одиночки», де я сидів, прикутий кайданками, був кабінет — до нього щодня заводили людей і катували. Я чув жахливі звуки: крики, удари, хруст кісток… Пізніше, навіть після виходу з катівні, до мене як до журналіста ніхто з постраждалих не звертався. Люди були дуже пригнічені й старалися нікому про це не говорити, хіба пошепки найближчим друзям.
Потім окупанти запропонували йому «спокутувати вину» колаборацією — стати редактором нової окупаційної газети. Журналіст відмовився, пославшись на вік і стан здоров’я. Врешті-решт пообіцяли відпустити, але з умовою: Гунько запише відеозвернення і перепросить за те, що називав їх окупантами і орками й пообіцяє, що Novakahovka.city співпрацюватиме з їхньою військовою адміністрацію.
Інтерв’ю під дулами автоматів
На жаль, Олександрові Гуньку довелося пристати на цю вимогу, інакше його життя та подальша свобода опинялися під загрозою. Як він сам розповідає, відео записували у нього вдома у робочому кабінеті. Це тривало приблизно півтори години, а потім змонтували відео на три хвилини. Інтерв’ю відбувалося буквально під дулами автоматів: за російським кореспондентом і відеооператором, які сиділи навпроти Гунька, сиділи двоє озброєних офіцерів, ще один стояв за спиною. У змонтованому ролику повідомляється, що «с редактором газеты из Новой Каховки провели профилактическую беседу». Редактор сайту мусив сказати на камеру, що готовий співпрацювати з військовою адміністрацією в плані інформування населення про важливі події, які відбуваються в місті. А також, що помилявся, називаючи росіян окупантами і орками, бо журналіст «не має права на оціночні судження і вислови, які мають образливий характер».
Утім, це допомогло ненадовго. Після того Олександра Петровича затримували ще двічі. Вдруге — після 9 травня. Викликали телефоном до мерії, де були ті ж офіцери, один з яких назвав своє ім’я — Саян. (Напередодні Гунькові повернули всі гаджети). Запропонували писати для їхньої газети, обіцяли добре платити. Гунько відмовлявся як міг. Окупанти порадили подумати над темами, а потім зустрітися.
— «Добре», кажу, «подумаю», — розповідає Гунько. — Звісно, я не збирався «думати», просто хотів потягнути час. Ми, новокаховці, чекали, що от уже наступного місяця нас звільнять. У травні думали, що вже в червні будемо вільними, і так далі. Але ставало дедалі зрозуміліше: війна затягується.
Втретє редактора сайту затримали 10 липня просто на вулиці — окупантська поліція. Привезли у відділення, де ті самі офіцери запитали, де ж статті для газети. Гунько послався на те, що хворів, звертався до лікарки — це була правда. А потім йому просто заборонили працювати.
— Врешті-решт офіцер, що проводив допит, сказав: «Ну ладно. Я все понял. Нет так нет. Я бы тоже, если бы напали на Россию, был бы за свою страну. Но мы вам запрещаем заниматься вообще журналистикой. Чтобы ни одна ваша статья нигде не появилась», – переказав погрози журналіст.
В Олександра Петровича забрали прескарту члена Національної спілки журналістів України і відпустили. Однак роботу на сайті він не припинив. Щоправда, тепер діяв дуже обережно, намагався подавати інформацію про життя міста максимально нейтрально. Дочка на той час евакуювалась за кордон, дружина залишалася вдома, проте наполягала на виїзді. Через постійний стрес у неї погіршилося здоров’я.
У серпні ж стало відомо, що ФСБшники, які «працювали» з Гуньком, відряджені до Херсона, а на їхнє місце приїхали «кадирівці». Знову затримували тих самих людей, жорстоко знущалися. Щоб не потрапити до них знову і прислухавшись до прохань родини та колег на вільній території, Гунько таки вирішив виїхати з міста. Ще перебуваючи вдома, він переслав лист про обставини свого арешту прокуророві евакуйованої Каховської районної прокуратури на його запит.
Підтримали колеги і журналістські організації — грантами і грошима
Перший перевізник, до якого звернувся Гунько, виявився шахраєм: узяв аванс і просто не приїхав. Другий на приватному мікроавтобусі возив пасажирів з Нової Каховки до Запоріжжя за 10 тис. грн з кожного. Оскільки Олександр Петрович — людина в місті відома, його дочка попросила земляків, що вже виїхали, про грошову допомогу – оголосила збір коштів. Люди відгукнулися, і таким чином дочка оплатила виїзд обох батьків. 16 серпня подружжя Гуньків виїхало, три дні стояли під Василівкою, що за 50 км до Запоріжжя, і 21 серпня прибуло до Львова.
За час окупації надходження від реклами на сайті були, але дуже скоротилися. Вижити фінансово допомогла Агенція розвитку локальних медіа, під проводом якої сайт був створений за грантовою програмою у 2017 році. Навесні 2022 року в рамках грантової програми підтримки медіа, що продовжили працювати в окупації, Агенціязнайшла донора, який заплатив 30 тис. грн за матеріали, опубліковані в березні.
Вже у Львові Олександр Гунько отримав підтримку журналістських організацій: грошову допомогу по 3400 грн від НСЖУ та Незалежної медіапрофспілки. Від Львівського медіафоруму подружжю виділили кімнату для проживання на чотири місяці, придбали ноутбук, щоправда, старий – йому було понад 10 років, і він ледве «тягнув», але й це було добре. Окрім того, Гуньку призначили, також за грантом, стипендію на чотири місяці від німецького донора. Допомагали й просто колеги, друзі. Все це дає можливість й далі вести сайт та інформувати читачів про життя в окупованій Новій Каховці і в Херсонській області. А поки цей матеріал готувався до публікації, Олександр Петрович отримав від НСЖУ лист про те, що за результатами роботи міжнародного журі він увійшов до числа 160 українських журналістів, яких рекомендовано для отримання екстреної фінансової допомоги від ЮНЕСКО в розмірі 600 доларів США.
Переживши окупацію, редактор Novakahovka.city знає, які виклики, для тих, хто там лишається, є найбільш болісними:
— В окупації найважче — навіть не матеріальна скрута, а відсутність інформації й психологічний стан, — ділиться сумним досвідом Олександр. Це нестерпно, коли щодня засинаєш і прокидаєшся з думкою про те, що в твоєму місті хазяйнують окупанти. Що вони є на вулицях, на ринках, в магазинах. Що повз твій будинок вдень і вночі проїжджають КамАЗи, БТРи й інша військова техніка. Це дуже важко усвідомлювати. Але я сам собі сказав: «Я журналіст, я літописець сьогодення, я повинен працювати, я повинен усе побачити, усе занотувати — для того, щоб передати наступним поколінням». Я собі твердо сказав, що повинен усе пережити. Пережити все, що випаде на мою долю.
Крім своїх статей на сайт, Олександр Гунько написав близько трьох десятків віршів – такий собі поетичний щоденник, народжений переживаннями й спостереженнями в окупації. Служіння професійному обов’язку та поетичному слову допомогли Олександру Петровичу вистояти морально і не втратити розуміння власної місії у воєнний час.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
