Олена Ваніна понад 10 років працює власною кореспонденткою загальнонаціонального телеканалу «1 + 1» у рідному Херсоні. З початком російського вторгнення вона лишилася вдома і перейшла на підпільний режим роботи. Пережила понад три місяці окупації. Та врешті-решт журналістці довелося виїхати, перетнувши близько 30 ворожих блокпостів. Її історія спеціально для НСЖУ.
Ранок 24-го: інформацію збирали по краплинці, та включитися в етер змогли
Наближення великої війни не відчувалось навіть у Херсоні, хоча Херсонська область межує з Кримом. Масштабні навчання українських армійців, що відбулися побіля селища Каланчак за півтора тижні до вторгнення росіян, навпаки, вселяли надію і впевненість. Олена спостерігала цей вишкіл як журналістка:
— Все виглядало дуже гарно, наші класно відпрацювали. Приїздив президент Зеленський. Єдине, що мене було здивувало, — сила-силенна закордонних журналістів. Пів автобуса місцевих та українських медійників — і три автобуси іноземців. Знімаючи ці навчання, вони запитували у президента, мовляв, що ви робитимете у разі нападу? Він якось розпливчато відповів: мовляв, наша розвідка теж працює, і воно може статися, а може й не статися… За день до війни, 23 лютого, коли в Україні вже запровадили надзвичайний стан, на брифінгу в Херсонській ОДА її очільники запевняли: все під контролем, ми готові захищати Херсонщину. А 24 лютого голови ОВА Геннадія Лагути, його заступників, більшості місцевих депутатів вже не було в області.
24-го числа робочий день Ваніної почався вдосвіта: о четвертій годині з Києва зателефонувала редакторка ранкового етеру. Олена запам’ятала той дзвінок назавжди: «Лєна, вставай, війна почалася! Зараз будеш включатися в етер».
—Я кажу: «В сенсі — «війна?». Яке включення о четвертій ранку?», — згадує журналістка. — А трохи згодом почула за вікном кілька вибухів, здавалося, хтось підриває якісь вибухові пакети. І не могла повірити, що це вже стрілянина навколо Херсона… Та я й досі не в змозі до кінця повірити в те, що Херсонська область знищена, зґвалтована, розкрадена…
У результаті я включилася приблизно о сьомій годині. Офіційної інформації не було жодної, не було в кого спитати, і я просто розповідала про те, що бачу. Також дзвонила в села на адмінмежі з Кримом, розпитувала, що там відбувається, по краплинці збирала інформацію. На півострові Чонгар вже йшли бойові дії, зв’язку з ним не було. Але я таки змогла щось розповісти глядачам…
Вже у найближчі дні з’ясувалося, що ми абсолютно не готувалися до війни. Був наказ для поліції, для прокуратури, для всіх силовиків виїхати з області. І ми, звичайні громадяни, лишилися одні, і ще неозброєна тероборона. Людей охопив розпач. Коли окупанти зайшли в місто, тероборонці й активісти почали кидати «коктейлі Молотова» в російські БТРи. Люди з останніх сил намагалися захистити своє місто, але росіяни відразу їх розстріляли. У Бузковому парку все було вкрито трупами. Така трагедія… Окупанти спокійно зайшли до міста й стали там обживатись.
Смартфон як зброя
У перші дні окупації Ваніна ще могла виходити в етер кілька разів на день. Переміщатися по Херсону й області стало небезпечним. Отож, збирала відео очевидців з соцмереж, телефонувала всім кому можливо. Пресслужби спочатку не працювали, та й потім давати офіційну інформацію було дуже важко: там, де точилися бої, зник зв’язок. Херсон заповнили росіяни. Однак про те, щоб залишити місто, в Олени не виникло й думки — незважаючи на те, що поруч були її троє дітей. «Хто ж розкаже людям про такі події, як не журналіст?!». За словами Ваніної, всі добре їй знайомі херсонські колеги вчинили так само, особливо телевізійники — трималися до останнього. Але про те, щоб знімальній групі — Олені та її брату телеоператору Андрію Ваніну — відкрито робити матеріали з камерою й мікрофоном, вже не йшлося. Тому зйомку спростили до рівня пересічного користувача.
— Ось мій телефончик, який зняв усі історичні кадри, що були в етері «ТСН», — демонструє Олена смартфон у барвистому чохлі. — Він простий, звичайний, але працював, знімав. Я намагалась не привертати до себе уваги. Коли хтось із знайомих цікавився, чи працюю нині, відповідала: «Ні, не працюю, ну як же я зараз можу працювати?».
Тим часомсюжети з Херсону регулярно з’являлись на телеекрані. Аби максимально убезпечити справжню авторку, редакція доручила їх озвучувати і монтувати кореспондентам з Тернополя. Їхніми ж іменами підписували сюжети. Крім власних напівпідпільних зйомок, Ваніна брала багато кадрів з інтернету. Якщо до війни в таких випадках ретельно дотримувались авторського права, підписували джерело й автора, то тепер навпаки. Так само більше стала дбати про безпеку тих, кого знімали. Якщо раніше на першому місці був суспільний інтерес, то тепер — життя й свобода цих людей. Наприклад, якщо волонтери, медики відмовлялись розповідати про свою діяльність, журналістка ставилась до цього з розумінням.
На проукраїнських мітингах Олена намагалась знімати так, щоби в кадр не потрапляли крупним планом обличчя, щоб учасників було видно більше зі спини. Окрім того, саму тематику сюжетів обирали досить виважено. Блокпости, російських військових зблизька Ваніна не знімала. У матеріалах зазвичай йшлося про виживання містян, про ціни на продукти, ліки, про доступ до зв’язку, комунальних послуг тощо.
— Ризики своєї роботи в окупації я недооцінювала, — постфактум робитьвисновок Олена. — Але дуже хотілося працювати. Дуже хотілося, щоб про Херсон не забували, щоб Херсон чули. Адже настав украй важкий період у заблокованому місті, коли люди почали говорити: «Про нас усі забули, нас всі кинули». І навіть, здавалось би, маленькі матеріали про Херсон на центральному телеканалі — про те, що зникають люди, про ціни на ринку, про синьо-жовті стрічки на деревах — були дуже важливими в етері! Щоби всі знали, що Херсон є, Херсон бореться, Херсон виживає.
«Було дуже страшно, коли окупанти ходили по квартирах. Нагадувало сталінські часи»
Те, що в окупованому місті росіяни затримували, викрадали людей, виявилось страшним моральним випробуванням. Це відбувалось на очах їхніх сусідів, і ті не могли нічим допомогти. І самі усвідомлювали: ніхто не допоможе, якщо прийдуть по тебе. Приходили і до Олени, проте, як з’ясувалось потім, не як до журналістки, а як до активістки ОСББ. Довго дзвонили у домофон, потім якось проникли у під’їзд і почали стукати у двері квартири. Олена не відчинила.
— Оце відчуття, коли до тебе ломляться шестеро озброєних людей і ти нічого не можеш зробити, воно дуже страшне! — згадує Ваніна. — В ту мить я назавжди отримала щеплення від «русского мира». Мої діти дуже перелякалися, і невідомо, чим би все закінчилося, якби я таки відкрила двері. Сусіди теж були налякані: кожен думав, що прийшли по нього, бо кожен мав якусь важливу роботу. І коли один з них не витримав і таки відчинив, окупанти почали допитуватись, хто тут у квартирах живе, хто де працює… На щастя, чоловіку вдалося відкараскатись: мовляв, тут живу нещодавно і нікого не знаю.
Бувало, стоїш на вулиці й бачиш: зупиняється машина, з неї виходять шестеро озброєних, дядечко якийсь зі списком — і пішли до когось у під’їзд. Ніби «чорний воронок» у сталінські часи. Дуже страшно… Ти це бачиш і нічим не можеш допомогти. Скільки людей у Херсоні і області ось так зникли і про них досі нічого не відомо!
Виїхати вдалося. «Всього» за два дні й три тисячі гривень
Через три місяці окупації сім’я прийняла рішення таки залишити місто. Передовсім через те, що старша донька закінчила школу і мусила складати ЗНО, вчитися далі. На окупованій території це було нереально. Також уже практично не діяли банки, люди з величезними труднощами знімали готівку з карток, зачинились магазини, аптеки, потім відключився й зв’язок та інтернет… Але й виїзд з Херсона на початок літа 2022 року перетворився на вкрай ризиковану справу: «зелених коридорів» жодного разу не було, люди виїжджали на свій страх і ризик. Дорогою цивільні потрапляли під обстріли, гинули, калічилися… На волонтерські автобуси в Херсоні збиралась велика черга. Був варіант виїхати за гроші — від двох до семи — десяти тисяч гривень з особи, або ж своїм транспортом. Охочі координувались через групу «Виїзд з Херсона» у Телеграмі. У цьому й іншому чатах ділились досвідом ті, хто виїхав.
Автор світлини: фотограф Олександр Андрющенко
Сім’я Олени — вона сама, чоловік і троє дітей — вибирались власною автівкою. Тому платили лише за бензин, російського виробництва. Його в Херсон завозили у великих ємностях і продавали на імпровізованих заправках. Пальне для проїзду окупованою територією обійшлося у дві — три тисячі гривень.
Та найбільшим випробуванням стало власне переміщення дорогою до вільного Запоріжжя. На трасі накопичувалося сотні машин, автобусів, які затримували окупанти своїми перевірками. Олена спостерігала на власні очі, як пасажири цього транспорту мучилися від 40-градусної спеки, намагалися поспати сидячи, адже дорога займала кілька діб, або й тиждень. Обабіч шляху бачили розтрощені, покинуті садиби, пожежі, дим… Моторошне видовище.
Те, що подолати шлях довжиною приблизно 350 км їхній родині вдалося за два дні і лише з однією ночівлею, журналістка вважає удачею. Дорогою до Запоріжжя вони перетнули понад 30 окупантських блокпостів і не привернули особливої уваги.
— Ночували ми в селі Скельки (неподалік містечка Василівка Запорізької області —Ред.), це теж окупована територія, — згадує Ваніна. — Місцеві мешканці, які нас прийняли, жили так само без грошей, без зв’язку, без роботи. При цьому пускали подорожніх, давали поїсти, помитися, переночувати. Ці люди на Запоріжжі прекрасні. Велика їм подяка!
«Залишити журналістику тепер неможливо»
На вільній території родина добралася до Київської області, де зупинилася на деякий час. Проте коли почалися відключення світла на пів доби, Олена мусила вивезти дітей на зиму за кордон, адже вчитися і працювати у такому режимі неможливо.
Попри те, що доходи журналістів під час війни знизилися вдвічі, а небезпека для тих, хто дотичний до війни, збільшилась у десятки разів, Олена вирішила лишатись у професії. Хоча до війни виникали думки залишити журналістику.
— Тепер я не можу цього зробити, бо маю записати і розказати все, що належить. Мої колеги продовжують працювати, вони мають працювати, бо такі історичні події треба фіксувати. Поки Херсон перебував під окупацією, ми в телемарафоні зробили рубрику з умовною назвою «Говорить Херсон» : я запрошувала гостей з Херсона і разом з ведучими телеканалу ми розпитували про життя в окупованому місті. Дуже багато людей у нас з’являлось «без обличчя», зі зміненим голосом, бо небезпечно було говорити і показувати себе. Тепер, думаю, в нас буде більше героїв і вони розповідатимуть більше й відвертіше.
Що підтримувало особисто мене весь час з початку окупації Херсона? Я жила тільки з вірою в перемогу. Іншого просто бути не могло! Ми всі ждали визволення — спочатку за два-три тижні максимум, потім за два-три місяці максимум… Залишаючи місто, я взяла легенькі курточки, на вересень: думала, що у вересні вже буду вдома. Потім якось все затихло, замовкло… У Херсоні залишалися приблизно третина мешканців — ті, хто принципово не хотів виїздити або мав немічних родичів, або ще через якісь суттєві причини… Це дуже мужні люди. І коли наші військові нарешті зайняли Херсон у листопаді, ці люди вийшли до них на площу, вони були щасливі! Ті, хто виїхав раніше, пошкодували, що зараз не там. Але я розумію, що ця перемога — свято насамперед тих, хто дочекався. Без світла, без газу, без води, без зв’язку. Але вони тепер можуть вільно дихати.
Ми все витримаємо, головне — щоб без русні. Головне, щоб ми були вільні, так! — резюмує Олена Ваніна.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
