До повномасштабної війни студіював журналістику в університеті в писав «для себе», а під час бойових дій видав два журнали і створив сайт-лендінг про події в Україні. Так змінилося життя студента-журналіста Єгора Кузьміна.
Щоденник з Маріуполя
Родом Єгор з Донеччини, з міста Селидове. Але жив у Маріуполі, навчався в Маріупольському державному університеті на факультеті журналістики. Місяць перебував в окупації, але зумів виїхати на підконтрольну Україні територію. Спершу – у Вінницю, де з колегою створив онлайн-журнал «Українізуватися».
– Це видання – про те, як реагують Україна й українці на війну, як іноземні знаменитості та організації підтримують українців під час війни, про культуру під час війни. Розповідаємо в деяких публікаціях і про волонтерів, – говорить Єгор Кузьмін.
З повномасштабною війною в житті Єгора сталося багато змін, у ставленні до професії журналіста також. Тепер він пише матеріали для ЗМІ, працює комунікаційником в ГО «Українська волонтерська служба».
– Я писав для онлайн-журналу «Платформа», нещодавно вийшов матеріал у
харківському медіа «Накипіло». Перший матеріал написав навесні, це був
онлайн-щоденник про мій маріупольський досвід. Я провів місяць у блокаді і лише
23 березня зміг виїхати спочатку на територію так званої «ДНР», а вже потім в
Україну. Це був шлях через Росію, Латвію, Литву й Польщу. В Маріуполі я вів
щоденник у звичайному блокноті, щодня щось записував. Мені хотілося занотувати всі
ці деталі як журналісту, щоб потім про це не забути, щоб закарбувати всі свої
відчуття, – розповідає юнак.
Перше відчуття тривоги з’явилося в Єгора в той день, коли Путін підписав указ про визнання так званих «ДНР» та «ЛНР». Мало хто з українців прочитав тоді між рядками, що це завуальоване оголошення війни. Але жваві дискусії про те, що щось назріває, велися.
– Ми не розуміли, що відбувається, чим це загрожує нам усім. А тоді вже були перші спроби прорватися біля кордонів, були перші обстріли, але про це багато ще не говорили. 24 лютого я був у гуртожитку, прокинувся від дзвінка своєї мами о 6-й ранку. Вона була перелякана, запитувала, що в нас відбувається… Перших вибухів я не чув, і саме від мами дізнався про те, що почалося вторгнення. Спочатку злякався, але одразу опанував себе, зайшов на новинні сайти подивитися, що там пишуть. Дізнався, що в багатьох містах по всій Україні були обстріли. Уже після цього я почув і в Маріуполі серію вибухів. Але я не чекав, що може статися лихо такого масштабу, – зізнається Єгор Кузьмін. – Думав, може, постріляють день-два і якось все вирішиться. Але вже на другий-третій день в Маріуполі стало очевидно, що нічого так швидко не мине. Тоді вже були проблеми з виїздом. Я залишався в місті, бо сподівався, що в нас достатньо сильна оборона. Але події розгорталися зовсім не так, як ми думали.
Згодом студентам-журналістам довелося переїхати з гуртожитку до гаража.
– Ми встигли зробили необхідні запаси. Вже на третій чи четвертий день у місті зникло світло, а в гуртожитку не було й газу. Опалення теж майже одразу перестало працювати. Наша комендантка домовилася з керівництвом університету, і нам привезли пічку-буржуйку. Її встановили в гаражі. Це було єдине місце, де ми могли готувати й грітися. Потім зникла і вода, це було десь за днів 4-5 після вторгнення. Тоді ми ходили до бювету, який був у іншому районі міста, й набирали там воду. Нам ще пощастило, бо в гуртожитку тоді не всі жили – починався новий семестр, і не всі встигли приїхати. Після трьох тижнів блокади ми всі разом із коменданткою пройшлися по кімнатах і знайшли ще якісь продукти. Магазини розграбували, розбили, і там вже неможливо було щось купити, – розповідає наш співрозмовник.
Виїзд через Росію
Єгор замислився про виїзд, коли їжі в місті вже майже не було. Гуманітарна допомога в Маріуполь не заїжджала, зелених коридорів у бік України не було. Один шлях – їхати через окуповану територію в Росію, а далі – в Європу.
– Для того, щоб виїхати, треба було вистояти чергу, в яку нас записали. Виїжджало в середньому три автобуси за день. У перший день черга до нас не дійшла, довелося ночувати в розбитій лікарні, де були і мирні маріупольці, і окупанти. Ми переночували там у жахливих умовах, і це була найгірша ніч з усіх. Наступного дня вранці ми вже змогли виїхати. Виїхали в Донецьк. Там були в таборі для біженців у школі майже тиждень, бо чекали, щоб перевірили наші документи, внесли дані в свої бази. Потім поїхали додому до моїх знайомих. Тоді в мене не було з цим значних проблем, бо на той момент мені було 17, я ще не досяг повноліття, і до мене таке більш-менш лояльне ставлення було. Але все одно мене перевіряли на блок-постах, просили показати руки до плечей, ноги до колін, щоб не було там тату, синців чи ще чогось, що може розрізнити військових і цивільних людей. Коли я виїжджав через кордон з Росією і окупованою територією, мене також там без проблем пропустили. Але були трохи проблеми на кордоні Росія – Латвія. Там дуже детально всіх перевіряли, пробивали по всіх базах, перевіряли наші документи. Було трохи лячно, незрозуміло, бо в нас усіх забрали документи, посадили в коридорі й наказали чекати. І ми не розуміли, чи повернуть нам документи, чи випустять нас на територію Латвії. Але за пів години все вирішилося, нас відпустили, ми пішки перейшли кордон, – ділиться спогадами Єгор.
«Не можу повернутися на Донеччину»
Зараз Єгор живе у Києві й навчається у своєму університеті, який релоковано до столиці. Батьки залишилися у рідному Селидовому, на Донеччині. Містечко, на щастя, залишається під контролем України.
– Дуже багато змінилося за цей час, я не бачив батьків майже вісім місяців. Ми вперше побачилися у вересні в Києві, коли вони приїхали до мене. Повертатися в Донецьку область мені важко, здається, якщо я повернуся, то щось знову станеться, і я не зможу виїхати. Після пережитого в Маріуполі я навіть не знаю, коли зможу повернутися туди, – зізнається юнак.
Зараз у планах Єгора Кузьміна – поєднувати навчання з роботою і втриматися в цьому потоці. Після закінчення університету хоче працювати в журналістиці, а саме – в друкованому виданні, бо це йому подобається найбільше.
– Колись, коли в мене буде достатньо досвіду, хотів би мати і своє видання, мріє студент.
А зараз він вірить у перемогу і чекає на неї. Коли був у Маріуполі, дуже хотів побачити українські стяги й почути українську мову, а тепер мріє, щоб усе це повернулося на окуповані території.
– У мене була можливість залишитися за кордоном, та я все одно повернувся в Україну, бо не можу жити без неї. Я вірю в перемогу, чекаю її, наближаю своїми справами: і волонтерством, і роботою, – каже наш співрозмовник.
Найперше, що хоче зробити Єгор після перемоги, – зустрітися з усіма своїми друзями, які розлетілись в різні куточки України та світу.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
