Головна редакторка газети «Вперед» із Бородянки Марія Комар ховалася під носом рашистів, коли вони прийшли в її квартиру. Бачила, як знищують її будинок, але найбільше серце краялося через знищену руками загарбників редакцію. Коридорами побитої будівлі пройшли кореспонденти НСЖУ.
«Наша тероборона дала бій загарбникам, і за це вони трощили все, що бачили»
– А тут обережненько давайте, – попереджає Марія Комар, ведучи кореспондентів НСЖУ темними коридорами побитої будівлі.
Шлях підсвічується ліхтариком, а пані Марія проводить мініекскурсію. Отут, каже, колишня коректорська, показуючи кімнату, в якій повно тазиків із заледенілою водою. Та зі стелі так тече, що це не рятує зовсім. Ось тут у коридорі висіли картини місцевого художника, тут приймальня. Редакторка каже, що відвідувачі газети іноді навіть взуття знімали – так чисто й охайно там було.
– Це моя редакція, – ледь стримує сльози Марія, іяк тут не заплакати? – Мій другий дім, місце, де пропрацювала кілька десятків років… Усе понівечене. Зі стелі висять залізяки… Меблі попсовані… Є лише пару маленьких клаптиків, де сухо. Там дивом збереглися архіви, я їх забрала додому. Рашисти зайшли до Бородянки у перші дні повномасштабного вторгнення. Наша тероборона дала бій загарбникам, і за це вони трощили все, що бачили.
Особливо постраждала вулиця Центральна, на ній і розташована будівля редакції газети «Вперед».
– Комп’ютери побили, всю техніку понищили, ноутбук украли. Крісло вкрали моє робоче, у бухгалтера – теж. Якщо вони навіть віник забрали, то що вже казати про все інше… – знизує плечима пані Комар.
А ще в редакції газети російські окупанти влаштовували вечірки. Все повиїдали й випили, бо в редакції було трохи запасів на свято: 25 лютого саме виповнювалося 90 років із дня заснування газети. Саме в той день Марія Комар бачила своє робоче місце в нормальному стані востаннє. А потім там хазяйнували окупанти. Навіть нужду справляли в кабінетах…
– Вони скрізь, де можна було, «засідали» і «розслаблялися». Влаштовували собі такі паузи між мародерством і обстрілами мирних будинків… Біля пенсійного фонду влаштували шашличну, повиносили столи, – розповідає про свавілля російських загарбників журналістка.
«Квартиру нашу не зачепило, але в будинку все одно жити не можна»
З початком повномасштабної війни Марія Комар з колективом сумлінно виконали свої обов’язки, відправили в друк газету. Це був ювілейний номер – особливий. На нього дуже чекали читачі, але побачили його аж наприкінці травня. Пані Марія просто роздала його на вулиці. А в лютому і в березні було не до газет – вижити б!
– Черги за хлібом були великі. Я, до речі, двадцять п’ятого теж стала в чергу, купила кілька хлібин – відстояла три години, – згадує перші дні великого вторгнення редакторка, – ті три хлібини нас врятували. Ми ж не виїжджали. То однієї хлібини нам вистачило на 20 днів. Отак було.
Жити пані Марія переїхала до будинку в приватному секторі. Розуміла, що в квартирі багатоповерхівки небезпечно. І не тільки через ракетні та авіаудари. До неї мали прийти ФСБшники, адже журналістів перевіряли і вербували в першу чергу. Вони ж знали всіх і про всі події в громаді. І медійниця не помилилася: в її квартиру згодом прийшли з обшуком, коли вона сама сиділа за сто метрів у підвалі. А потім зі свого укриття пані Комар бачила, як руйнують її будинок…
– Горіло три дні, і ми думали, що й до нашої квартири добереться. Але в нас кутова квартира, то перед нами квартиру зачепило, а нашу – ні. Але в будинку все одно жити не можна. Була експертна комісія: в акті зазначили, що непридатність будинку – 80 процентів. Я навіть не можу зараз зайти до своєї квартири. Удар був дуже потужний, бо там, де ми зараз живемо, все затрусилося, вікна випали на веранді, у ванній кімнаті двері зійшли з місця, стеля потріскалася, – розповідає журналістка. – За офіційними даними, в нашому будинку загинули семеро людей. Піді мною жила родина: він – лікар, вона – медсестра, і дочка їхня п’ятирічна. Труп чоловіка знайшли, а від дитинки і жінки – тільки кісточки. Просто в порошок…
Через стрес жінка схудла на десять кілограмів, і тепер не може набрати вагу.
– Як їсти, коли на нервах завжди? Коли авіація почала наносити удари по мирних жителях у нас в Бородянці, це було найстрашніше, – зітхає наша співрозмовниця.
«Хочеться, щоб у нас була газета. І не так я хочу, як читачі»
Свої переживання редакторка описала у великому матеріалі у постокупаційному випуску газети. Вона писала його не сама – із колежанкою, в якої загинув син. Надрукувати тираж допомогла Національна спілка журналістів України. А далі працювати над випусками газети нема де… Зараз будівлю редакції нищать дощі. Треба бодай накрити чимось її, але грошей на це немає.
– Я ходила до голови ОТГ і казала – давайте накриємо, – скаржиться журналістка. – Та мене не почули, хоч я ходила разів шість.
Тож редакторка з Бородянки дуже чекає на будь-яку допомогу, щоб урятувати свою редакцію.
– Хочеться, щоб у нас була газета. І не так я хочу, як читачі. Ми й самі будемо старатися, але сподіваємося на допомогу. Самотужки і ремонт, і газету просто не потягнемо, – підсумувала свою розповідь головна редакторка газети «Вперед» Марія Комар.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.