Завершилася передплатна кампанія на друковані видання, що виходитимуть 2023 року. На Кіровоградщині, як мабуть і в кожному регіоні держави, вона була однією з найтривожніших для газетярів за всі роки незалежної України. І небезпідставно. Як і передбачалося, тиражі місцевих друкованих видань вкотре зменшились. В середньому – на 15-20 відсотків. Лише окремим виданням вдалося зберегти наклади, наростили їх одиниці, переважна ж більшість знову втратила.
Загальний висновок такий – друковані ЗМІ продовжують втрачати свій ресурс. Чи є причиною цього лише війна?! Однозначно – ні.
Не все, що довгоочікуване, – на добре
Про так зване «роздержавлення» друкованих засобів масової інформації одним з перших заговорив на загальнодержавному рівні нині покійний колишній багаторічний голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко. Очільник НСЖУ бачив доцільність звільнення газет і журналістів, які працювали в їхніх редакціях, від адміністративно-владного тиску (впливу, втручання – як кому подобається) ще задовго до того, як про це заговорили консультанти з Європейського Союзу і посадовці високого державного рівня – наприкінці дев’яностих – на початку двотисячних років.
На той час це була прогресивна патріотична позиція, бо переважна більшість обласних, районних, міських, міськрайонних та селищних газет були підпорядковані місцевій владі – місцевим радам та адміністраціям. Вони не мали справжньої журналістської незалежності, але мали порівняно великі тиражі та непогану матеріальну базу. Середньостатистична редакція районної газети складалася з десяти-дванадцяти працівників, а її наклад сягав 10 і більше тисяч примірників.
Поступово, з року в рік, редакції все це втрачали, а самостійності, незалежності, звільнення від адміністративно-чиновницького впливу добитися не могли. Газети продовжували рясніти портретами місцевих очільників влади і доповідями про їхні досягнення. Закон «Про реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ» почав діяти аж з 1 січня 2016 року – фактично майже аж через два десятиліття після отримання Україною справжньої незалежності, яку мали б отримати тоді й українські ЗМІ.
Здавалося б, хоча б з 2016 року журналісти мали б зітхнути спокійно і зажити, як в нормальному інформаційному просторі цивілізованого світу. Однак… На той час штати редакцій друкованих ЗМІ, які перестали бути державними і комунальними, вже зменшилися в кілька разів, так само сталося з тиражами газет. Та й з матеріальною базою – також. Залишки всього цього подекуди ще добивали місцеві «князьки» з партійно-депутатської верхівки, роками відмовляючись виконувати норми Закону – не передавали колективам редакцій приміщення, майно, звільняли редакторів, ініціювали судові тяганини. Все це аж ніяк не сприяло не те що розвитку, а й збереженню цих ЗМІ. Разом із тим, завдяки любові до них передплатників – місцевих жителів, самовідданості їхніх працівників, а в першу чергу – керівників, газети продовжували жити. Державної ж підтримки, як те декларувалося в згаданому законі, редакції так і не дочекалися.
Ще один удар по друкованих ЗМІ завдала, як не дивно, прогресивна адміністративно-територіальна реформа. Зміна адміністративно-територіального устрою і органів влади на місцях залишила багатьох із них без будь якої підтримки. І тут мова не лише про виконання вимог Закону «Про Порядок висвітлення діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування», який по справжньому теж ніколи не діяв.
Сталося укрупнення. Замість кільканадцяти районів в областях їх залишилось по кілька. Зробити те саме з газетами було неможливо ні через юридичні, ні через економічні та інші причини. Новостворені ж об’єднані громади не скрізь виявили бажання якимось чином співпрацювати з редакціями, заснувавши подекуди свої власні друковані органи – так звані вісники (хоч це і суперечить Закону).
Але і після цього, провівши чергове зменшення кількості працюючих, газети (тепер уже не скрізь районні та селищні, проте – потрібні місцевому населенню) вижили. Не в останню чергу завдяки дотриманню переважної більшості з них протягом усіх цих років виваженої державницької позиції, на противагу багатьом телевізійним каналам, які віддавали перевагу обслуговуванню олігархічно-партійного істеблішменту. А ще – підтримці їх місцевим населенням.
Не найкращим чином на існування друкованих ЗМІ вплинула реформа монополіста з доставки періодики – «Укрпошти». Вбивчим для газет стала свого часу не лише плата за доставку періодики, доведена до 40 відсотків від їхньої передплатної вартості, а й масове закриття стаціонарних поштових відділень. Згодом «Укрпошта», зважаючи на обурення населення і не зовсім вдалий результат від повальної «автомобілізації» відділень, частково відмовилася від такої ідеї, але справу, як кажуть, було зроблено – багато відділень закрито, листонош звільнено, а люди масово почали відмовлятися від передплати.
Наразі ще важко сказати, наскільки сприятиме (шкодитиме) успішній діяльності друкованих ЗМІ щойно прийнятий Закон «Про медіа». Адже певні його норми піддавалися критиці й окремими журналістами та керівниками редакцій, і громадськими організаціями. Зокрема – НСЖУ. У будь якому разі сторони погоджуються, що його ще потрібно буде вдосконалювати.
ЗМІ: Російського агресора переможемо разом, але чи всі медіа виживуть?
Внесла свої корективи в життя газетярів і жорстока війна теж. Значно зросла вартість дефіцитного нині паперу, а постійні аварійні та планові відключення електроенергії через руйнування загарбниками енергетичної сфери зривають вчасну підготовку, друк і доставку газет. Зазнали пошкоджень приміщення редакцій. Дехто з працівників редакції мобілізований. Небагато громадян готові виділити кошти на передплату періодики за нинішніх тяжких обставин.
Тож кількість друкованих ЗМІ, зокрема – на Кіровоградщині, знову зменшилась. Вдалося врятуватися від закриття найпершій в області, по-справжньому незалежній, газеті «21-ий канал», заснованій понад 30 років тому випускниками львівського журфаку Миколою Швораком, Євгеном Шепітьком і Юрієм Яровим (навколо видання свого часу сформувалася ціла телерадіовидавнича компанія «Новий день» у складі чотирьох газет і FM-радіо) та популярній на Кіровоградщині газеті «Сільське життя плюс». На жаль, через згадані вище та інші проблеми колективу засновників довелося передати свої видання поліграфічному підприємству, зберігши таким чином газети і журналістські колективи. Рятувальним кругом для них стала поліграфічна компанія «Поліграфічні послуги» (керівник Георгій Топор).
Завдяки вдалій виваженій редакційній політиці та своєрідному інформаційному наповненню залишаються на передових довоєнних позиціях лише три обласні газети – «Діалог» (також є всеукраїнською), «Селянська газета» «Вісник Кіровоградщини». Тримається «Нова газета» та розважальна «Газета для жінок», наклади яких становлять від понад 10 до кількох десятків тисяч примірників.
Кільком обласним газетам вдалося зберегти хоч і невеликі (загалом від 150 до 500 прим.), але стабільні тиражі, втративши їх 10-15 відсотків. Однак, отримані від передплати кошти не дозволяють говорити про їхнє виживання хоча б протягом першого півріччя. Перспектива таких – туманна. Сподівання – лише на отримання якихось грантів чи іншої допомоги.
Серед нинішніх і колишніх районних газет ситуація не набагато краща. Була змушена змінити власника, а згодом і припинити вихід (раніше – районна) газета «Вісті Світловодщини». Слідом, через падіння тиражу, засновники вирішили не продовжувати животіння колишньої районної газети «Сільський вісник» з Олександрії. Маленький тираж став причиною закриття і газети «Зорі над Синюхою» з Вільшанки.
Із десяток газет вирішили повторити спробу втриматися на плаву, принаймні протягом першого півріччя, маючи тиражі від 700 до 1500 примірників. Цьому рішенню посприяли кілька факторів. Перший з них – підтверджена передплатою потреба в них серед місцевих жителів. Ще один вагомий фактор виживання – гранти від різноманітних донорів, отримані, в тому числі, і за сприяння НСЖУ. Серед таких – колишні районні газети «Честь хлібороба» з Бобринця, «Придніпров’я» з Онуфріївки, «Вперед» з Олександрівки, «Колос» з Новоархангельська, «Маловисківські вісті», «Сільське життя» з Добровеличківки та зі Знам’янки, «Вісник Голованівщини» та «Новоукраїнські новини» однойменних районів.
Завдяки своєрідній співпраці з міською владою та принциповій позиції редактора залишається на плаву газета «Знам’янські вісті».
Разом із тим, усі без виключення друковані ЗМІ області, переживаючи не найкращі часи і бачачи перспективу свого існування туманною, залишаються патріотично налаштованими, мотивованими і з усвідомленням необхідності своєї інформаційної діяльності. Попри все, газетярі тримають свій інформаційний фронт. Інформаційна підтримка держави і ЗСУ, популяризація патріотизму, мужності і самовідданості військовослужбовців, медиків, волонтерів, рятувальників, підтримка постраждалих від війни, інформаційне забезпечення життєдіяльності ТПО тощо є сьогодні темою №1 для всіх видань.
Петро МЕЛЬНИК,
голова Кіровоградської обласної організації НСЖУ,
заслужений журналіст України.
