Віта Копенко – редакторка нижньосірогозької газети «Червоний промінь». У перший день повномасштабної війни журналістка прокинулася вже в окупації, але виїжджати з Херсонщини не поспішала. Майже пів року тримала інформаційний фронт з підпілля. Вирішила евакуюватися тоді, коли її власне життя опинилося під пильним оком зрадників і колаборантів. Її історія з перших уст – для сайту НСЖУ.
«Просто ми вранці встали, а тут уже російські війська…»
Київ. Вулиця. Хурделиця. Зустрічаємося з журналісткою-переселенкою Вітою Копенко, для якої така погода дуже незвична. Адже там, звідки вона родом і де її дім, снігу майже не буває. Рідна Херсонщина в будь-яку пору року, як правило, обігріта сонцем.
– Коли приїжджаєш на день, на два, на три до Києва – це одне, а жити довше… Мені тут не вистачає сонця. Хмари, дощ, сніг… Я раніше взагалі без парасольки обходилася: у нас майже не буває не тільки снігу, а й дощу – хвилин десять покрапає та й все, – розпочинає свою розповідь Віта.
У Києві журналістка оселилася на Лівому березі – символічно, бо сама вона з лівобережжя Херсонщини. Повномасштабна війна увірвалася в її дім блискавично. Точніше, тоді для неї війни як такої й не було, бо 24 лютого жителі лівобережної Херсонщині прокинулися вже в окупації.
–Ми вранці встали, а тут уже російські війська… Ми ж недалеко від Криму. Заблокували виїзди з населених пунктів. Аж 13 березня нам перший раз привезли хліб. Ну вони ж, наволоч москальська, своє їсти не хотіли, шукали наше, українське! Привозили в бутлях щі їхні на продаж. Ну це ж жах! Якась муляка! І картопля в бутлях законсервована була. От поясніть, навіщо? Бутлі ж дорожче коштують, ніж та картопля! Люди таке не купували, та й не брали їхню гуманітарку, відмовлялися, – каже наша співрозмовниця.
Спочатку евакуюватися з рідного міста Віта відмовилася. Звісно, окупація лякала, але, переховуючись, журналістка продовжувала працювати. Каже, що в ті дні їй дуже допомогли тренінги від Національної спілки журналістів України.
– Коли почалася війна, спілка провела низку онлайн-тренінгів: як поводитися в умовах окупації, як одягатися, як на вулицю виходити… Це були настільки дієві поради, що вони буквально допомогли вижити, – згадує Віта.
«У нас сайт не працював один-єдиний день – 25 лютого, а потім новини виходили щоденно»
Працювала журналістка тоді в онлайн-виданні, адже її друкована газета «Червоний промінь» не виходила з початку окупації.
– 24 лютого просто обрізало все життя. У нас газета вийшла того дня, але Укрпошта її не доставила, друкується ж вона в Херсоні, а все вже було заблоковано. А потім друкарню розграбували, як і редакцію нашої газети: в нас нічого не залишилося, – зітхає Віта.
А тепер журналіст без ноутбука чи комп’ютера, фотоапарата, диктофона чи телефона – як мисливець без рушниці. Але Віта змогла знайти проєкти і подати заявки на гранти, завдяки яким редакція продовжувала працювати. Всіма правдами й неправдами волонтери зуміли доставити техніку на окуповану територію.
– У нас сайт не працював один-єдиний день – 25 лютого, а потім новини виходили щоденно. Найскладніше було зі зв’язком. Хоча згодом ми звикли і знали: якщо немає інтернету, то відбувається перегрупування російської техніки. Це було перевірено: на два три дні вимикали інтернет у таких випадках, – згадує пані Копенко.
Але як тільки журналісти навчились підлаштовуватися під наявність інтернету, окупанти заглушили ще й мобільний зв’язок і українське телебачення – настала повна інформаційна ізоляція.
– Це було на фоні того, що вони вже віджали редакції різних газет: у Херсоні, Скадовську, Бериславі. Окупанти розпочали випуск своїх газет. Було так прикро… А вони ще й робили все дорого – повний колір, гарний папір, – розповідає журналістка. – І так швидко все зробили, налагодили. А потім ще й телебачення їхнє з’явилося – вони почали масовану інформаційну атаку.
Але та атака була марною, адже херсонці почали просто збиратися на вулицях і передавати один одному новини з України.
– У кого хороше покриття вдома чи біля будинку, той уже з ноутбуком стоїть або з телефоном: читають, дивляться, обговорюють. Виявлялося, що люди знали все, як було насправді, поки росіяни штампували свої фейки, – усміхається Віта.
«Я раніше ніколи не замислювалася, що таке свобода, не знала її ціни. Ми вільні люди»
Так вона просиділа в окупації аж до серпня. А коли росіяни почали її шукати настирливіше, виїхала, хоча майже з моменту окупації отримувала від ворога погрози в повідомленнях.
– Погрожували місцеві колаборанти. Запитували: «Ещьо не закрилі? Собралась? За тобой ідут», – згадує наша співрозмовниця. – Я звикла до того, але згодом довелося виїхати – з міркувань безпеки. Та й тут я можу більше користі собі і моїй команді принести. А як я виїжджала! П’ять днів їхала. Зі знайомою. І ми були такі, як нам радили на тренінгах НСЖУ – дві «домогосподарки». Дорога була каторжною. Нам, молодим і здоровим, це було складно витримати. Неймовірна спека… Ні води, ні нормальних умов, жахлива антисанітарія… Жодними словами цього не передати: у місцях зупинок були просто шари нечистот…
Після пекельної дороги Віта нарешті опинилася у вільній Україні. Каже, що тільки тоді змогла спокійно дихати. Нехай під ракетними атаками й без світла, але, навіть це краще, ніж тюремний російський режим.
– Я раніше ніколи не замислювалася, що таке свобода, не знала її ціни. Ми вільні люди. Ми були і є вільними. І коли почалися утиски, це було найстрашніше. Ми побачили прояви 1937 року, коли почалися доноси на сусідів, на кумів… А потім росіяни, випускаючи затриманих, розповідали і показували, хто на кого доніс – стикали лобами людей.
…На вільній землі журналістка з Херсонщини розробляє нові проекти, щоб уся її команда мала роботу. Гуртом шукають варіанти заробітку і з нетерпінням чекають коли знову вдома на лівому березі Дніпра на Херсонщині зможуть видавати свою газету «Червоний промінь». Але для того треба, щоб загарбники пішли геть.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.