Ірина Воронкіна, редакторка газети «Нове життя», заради роботи на інформаційному фронті відмовилася від евакуації. У перші дні війни налагодила роботу сайту, а після тримісячної перерви відновила друк газети, чим довела колектив до сліз.
Ранкові зведення – важлива інформація для людей
Близнюківщина, що на Харківщині, розташована на межі трьох областей: Дніпропетровської, Донецької й Харківської. Тож війна ще з 2014 року «оселилася» зовсім поряд.
– У нас, як кажуть у деяких селах, півень кукурікає на три області. Ще в 2014 році через Близнюки йшли танки, в селі Алісівка стояла танкова дивізія, ми допомагали нашим військовим. Але в те, що сталося 24 лютого, ніхто не міг повірити, – розповідає Ірина Воронкіна.
Ірина так само, як і мільйоні українців, вранці 24 лютого мирно спала. Редакторку розбудив дзвінок від бухгалтерки Алли Журби: «Іро, почалася війна!». Ірина миттю зіскочила з ліжка. За лічені хвилини разом із чоловіком вдягнулися й швидко поїхали до селищної ради. Дорогою бачили багато людей, які снували райцентром: абсолютно спокійні, усміхнені й безтурботні – приїхали із сусідніх сіл за покупками, не знаючи, що насувається величезне лихо.
– На щастя, Близнюки не бомбили – у нас був такий острівець більш-менш тихий. А от поруч – за 18 кілометрів від нас у сусідній Лозовій – була велика біда, – розповідає редакторка.
Очільника громади Геннадія Короля Ірина застала на робочому місці. Вирішили терміново записувати відеозвернення до громади, щоб не виникла паніка.
– Можливо, спрацювало професійне керівництво, можливо, люди вже були навчені вісьмома роками війни, яка йшла зовсім поруч, але паніки і хаосу в селищі не було, – стверджує Ірина.
Того ж дня у Близнюках зібралася сесія. Голова громади вирішив іти до лав ЗСУ, а замість нього залишався його заступник – 33-річний Сергій Володченко.
– У першому інтерв’ю, яке я брала під час війни в Сергія Сергійовича, він сказав: «Про те, що було тоді, зараз згадую з острахом, бо досвід роботи в органах місцевого самоврядування є, але ж досвіду роботи під час війни немає». Та його не було ні в кого, – каже пані Воронкіна.
І вона сама, редакторка з великим досвідом роботи, разом з усім своїм колективом вчилася працювати по-іншому. Вирішувати швидше, інакше подавати інформацію, чітко розуміти, що в даний момент справді важливе, а що можна відкласти на потім. Так і народилася ідея писати ранкові звернення і видавати новини, орієнтуючись на потреби людей. Тоді всіх цікавило, де є продукти, куди привезуть воду, в якій аптеці є ліки тощо.
– Ще до війни ми розкручували сайт nove.in.ua. І саме війна розкрила його потенціал. Бо, зі зрозумілих причин, з транспортом почалися проблеми, Укрпошта перестала працювати… Тоді вся наша інформація пішла через сайт, соціальні мережі. І на ранкові зведення, які й до цього часу ми практикуємо (і надалі це робитимемо) чекали всі. В них ми розповідали людям, де яка організація працює, який графік роботи, де можна зняти готівку, бо тоді якраз з готівкою була проблема, чи є в магазинах хліб, бо на той час почалися перебої з хлібом, – ділиться спогадами журналістка. – Редакція намагалася бути скрізь, бо люди йшли до нас. Я працювала з 6-ої ранку до 6-ої ранку. Люди, мабуть, знайшли в нашому виданні порадника і друга. Це викликає позитивні емоції й бажання працювати навіть тоді, коли падаєш з ніг. Люди нам довіряють, а хіба не це головне в нашій роботі?
Тоді в газету зверталися керівники організацій, які призупинили свою роботу, батьки, яким треба було вивезти дітей з Харкова тощо. Редакція стала своєрідним пунктом допомоги. Наприклад, підприємець Віталій Сокол постачав ліки, коли з ними почалися перебої. Він привозив, редакція давала про це інформацію, а старости складали списки людей, кому ліки необхідні першочергово.
– Старости… Низький уклін цим людям, які на місцях зуміли організувати роботу. Вони складали списки, збирали гроші, приїжджали в аптеку. Ми намагалися робити так, щоб їх обслуговували першими, бо на території Близнюківщини – 96 населених пунктів, і деякі з них розташовані за 35 км від райцентру, – розповідає редакторка.
Роботи тоді було стільки, що жодного разу Ірині не спало на думку евакуюватися: як можна було покинути свою громаду, коли всі чекають твоєї допомоги?!
– Ми розуміли, що редакція повинна працювати. Розуміли саме тому, що люди до нас ішли. Двері фактично не зачинялися. Морози були, було холодно тоді, але люди йшли і йшли. Одні йшли, щоб просто побачити, що ми на місці, інші – отримати відповідь на якесь запитання, – веде даліІрина. – Але найстрашніше було, коли на початку березня почали приходити матері бійців, які не відгукувалися довго. Нас просили, щоб ми задіяли всі свої журналістські зв’язки й допомогли їх знайти.
«Буде життя – буде й «Нове життя»!»
Утім, хоч які корисні й оперативні соціальні мережі і сайт, думала Ірина, а треба робити все, щоб знову видавати друковану газету. Редакторка вважає, що думку населення формує газета, коли вона в руках у людини.
– Ми довго думали, як це зробити. Адже друк дуже дорогий, а ми ж іще друкувалися в Харкові. Друкарня, яка певний час не працювала, відновила роботу, але була затримка через Укрпошту. Як нам повідомили, в той чи інший населений пункт пересувні відділення будуть їздити лише раз на місяць, коли розвозитимуть пенсії, – розповіла редакторка.
Але в редакції твердо вирішили, що треба таки видавати паперову газету! Тоді Ірина сама, як фрілансер, писала матеріали, брала участь у грантових проєктах, а всі зароблені кошти клала в редакційну касу. І вже в липні після тримісячної перерви перший номер газети вийшов друком.
– Коли ми цей номер побачили і взяли його в руки, а він був чорно-білий на 12 сторінках, наша жіноча частина колективу таки просльозилася. Зараз газета виходить раз на місяць – теж на 12 шпальтах. Контент ми намагаємося підбирати такий, який би міг відтворити історичні події, бо розуміємо, що історія зберігається саме на шпальтах друкованих видань, – додає редакторка.
Потім Ірина довго вагалася, чи варто розпочинати передплатну кампанію: пошта працює нестабільно, Харків постійно обстрілюють. Але колектив наполіг: таки треба! А в колективі, каже журналістка, немає підлеглих – є колеги-однодумці.
– Почала спілкуватися з очільником громади. Звернулась до старост із проханням підтримати, попрацювати і таки провести передплату газети на 2023 рік. До слова, передплатна ціна на рік (якщо одразу на весь рік передплачувати) – всього 360 гривень. Працюватимемо! Буде життя – буде й «Нове життя», – впевнена журналістка. – Неля Іванівна у нас верстає газету так, як ніхто. Вона «бачить» її. Сергій В’ячеславович працює в соціальних мережах, просуває сайт, на ньому – питання техніки. Коли ніде не було інтернету, були перебої зі світлом, то в редакції все завжди працювало – тільки завдяки йому. Бухгалтер Алла Іванівна опікується ще й рекламою, передплатою. Все це дає мені змогу писати, збирати потрібну інформацію. Я дуже вдячна своєму колективу за те, що колеги завжди були поруч і підтримували мої рішення.
Місяці війни змінили видання. З’явилося багато життєвих історій про переселенців і про військових – наших захисників і захисниць.
– Військові – це такі люди, про яких можна писати нескінченно, їхні історії завжди всім цікаві. А ще ми почали писати про життя старостатів. Словом, контент наш відповідний до тих подій, які відбуваються у нашому селищі й районі. Все це фіксується на сайтах, дублюється в соціальних мережах, – розповіла Ірина Воронкіна.
Уже під кінець розмови Ірина додала, що завдяки керівництву ТОВ «Колос» почала писати цикл матеріалів «Дорогами війни»: разом із працівниками підприємства вже їздила в Черкаси і в Запоріжжя.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
