Анжела Слободян, представляючи телеканал «Україна», на початку війни більше 4 місяців робила в телемарафоні «Єдині новини» прямі включення із окупованого Херсона. Відтак вона пройшла через те, через що не має проходити жоден журналіст. Її 31 добу тримали в маленькій задушливій камері, де не на всіх ув’язнених вистачало навіть нар, де годували раз на день гидкими макаронами і де цілодобово було чути, як у сусідніх приміщеннях катують ув’язнених чоловіків…
Сьогодні Анжела Миколаївна – знов у журналістиці й каже, що в жодному разі не відмовиться від улюбленої професії. Свою відданість вона сповна довела в окупованому Херсоні.
«В ефір – під своїм іменем»
– Я виходила в ефір під своїм іменем. Приховувала лише місця, де це відбувалося. Ясна річ, вести прямі ефіри з вулиць Херсона – не варіант. Вільно працювати на окупованих територіях український журналіст не може, – розповіла інформаційній службі НСЖУ Анжела Слободян. – Якщо комусь удавалося це робити, то в мене виникають питання, чи не співпрацювали такі люди з окупантами? Журналістів, які працюють і передають справді чесні новини, відстоюють свої громадянські й цивільні права, російські окупанти вважають небезпечними.
Додому до Анжели Слободян уперше окупанти прийшли наприкінці травня. Тож, щоб зберегти свободу та можливість працювати, довелося перейти на нелегальне становище.
Знімала журналістка на мобільний телефон, оскільки оператор із окупованої території виїхав. Сама ж Анжела Миколаївна мала мрію дочекатися ЗСУ в Херсоні. Переховувалася у знайомих, проводила прямі ефіри з різних будинків. Монтувала відзнятий матеріал у польових умовах. Все це доводилося робити приховано.
У червні журналістці повідомили, що вона потрапила у списки на розшук, а отже має бути ще обережнішою. Проте, працювати, переховуючись десь у підвалі, було б неможливо, тому доводилося зберігати певний баланс.
– Наш канал пропонував приховувати в ефірі моє обличчя та змінювати ім’я. Але я відмовилася, бо в цьому не було жодного сенсу: всі наші місцеві колаборанти мене добре знали. Вони знали, що я в Херсоні, вони бачили мене на вулицях. Могли легко впізнати мене по голосу, по стилю роботи абощо. Тому якби мене називали в ефірі не Слободян, а, приміром, Іваненко, то результат цього був би лише той, що росіяни знали б, що Слободян працює під псевдонімом Іваненко. Але це нічого б не змінило.
«Ми чули крики цих людей. Ми жили з цими звуками»
Схопили журналістку 5 липня в будинку її знайомого, науковця, де вона готувалася вийти в прямий ефір. Озброєні військові у балаклавах перелізли через паркан і вдерлися до помешкання. Господаря будинку і журналістку посадили в різні автівки і, начепивши на голову пакети для сміття, повезли в міський ізолятор тимчасового тримання.
– На допитах казали, що я мала отримати в окупантів «акредитацію». Тобто, я, українська журналістка, мала акредитовуватися незрозуміло в кого! Ні, ще чого! Я була акредитована в українській владі! Натомість, тих, хто мене допитував, не влаштовувало, що медійники, працюючи в умовах окупаційного режиму в Херсонській області, розповідають правду про те, як живуть херсонці, – з обуренням каже Анжела Слободян.
Крім того, журналістку звинувачували в тому, що вона, мовляв, насправді працює в СБУ, а журналістська діяльність – це лише «прикриття». Анжела Миколаївна намагалася пояснити, що тільки на телебаченні працює вже 12 років, а це для «прикриття», напевне, забагато. Пропонувала окупантам переконатися в цьому самим, зайшовши в ютуб. Але той, хто допитував, наполягав на своєму. Цього чоловіка журналістка не бачила – на допити всіх водили, надівши на голову брудну плетену шапку – довгу, аж під груди. Під час допитів шапку не знімали.
– На щастя, в мене за 31 день ув’язнення було лише три допити. До речі, в нашій камері були дві жінки, в яких узагалі не було жодного – їх тримали як заручників, заради тиску на близьких людей, – розповідає Анжела Слободян.
Морально-психологічний тиск був шалений. П’ятьох жінок тримали в камері із трьома нарами, тож спати доводилося по двоє на ліжку. За дверима вони постійно чули крики чоловіків, яких били палицями, ґвалтували, катували струмом…
– Ми чули крики цих людей. Ми чули постріли. Ми жили з цими звуками. Це було жахливо, – каже журналістка. – У тюрмі тримали і цивільних, і військових. Людей змушували зізнаватися у «злочинах» проти окупантів, називати інших членів групи, тих, хто віддавав накази… Зрозуміло, що під такими тортурами починали говорити навіть ті, хто нічого не знав.
В’язні херсонського ІТТ, ясна річ, не мали жодної правової допомоги. Без дозволу, практично насильно брали відбитки пальців і зразок ДНК «для бази даних Російської Федерації». Продуктових передач не було, бо ніхто не знав, де Анжела Слободян перебуває: журналістці не дозволили ані зателефонувати синам, ані просто повідомити родичам про те, що вона в полоні.
«Голодуючи, вижити можна, а харчуючись тюремними «макаронами» – ні»
Годували раз на день, вранці.
– Перші десять днів у нашому «меню» були гречка, макарони й запарена збірна каша із різних круп, яку на базарі продають для годування тварин. Решту днів давали самі макарони – таку собі заварену масу макаронних виробів. Останні п’ять днів перед тим, як мене випустили, я вже не могла цього їсти й голодувала. Бо людина на голодуванні вижити ще якийсь час може, а харчуючись отими «макаронами» – ні, – розповідає журналістка. – Крім «сніданку», іноді ввечері давати теплий напій із залишками чайної заварки без цукру.
Ізолятори тимчасового тримання не призначені для тривалого мешкання ув’язнених. Але тих, кого знає Анжела Миколаївна, тримали в ІТТ в середньому не менше місяця. Камеру атакувала величезна кількість тарганів, з якими ніхто не боровся. Жодних гігієнічних засобів жінкам не давали.
– Через два тижні після мого затримання російських військових у нашій в’язниці замінив персонал із тюрм так званої «ДНР», тобто охоронці-спеціалісти. Вони почали з’ясовувати, чи є вентиляція в камері, й зрозуміли, що її немає. Було літо, температура градусів сорок. Жахіття… – згадує журналістка.
Ув’язненим не надавали жодної медичної допомоги.
– При затриманні мені, незважаючи на те, що я маю інвалідність, навіть не дозволили взяти з собою ліки. Не надали ліків і тоді, коли я звернулася по них до тюремників. Ми скаржилися на погане самопочуття, але медика так і не побачили, – розповідає журналістка. – За кілька днів до мого звільнення одній жінці, яка сиділа за те, що її син був волонтером, стало дуже зле. Ми почали стукати, кричати, що вона знепритомніла. Її забрали. Як мені стало відомо згодом, вона померла в лікарні внаслідок інсульту.
Після звільнення Анжела Миколаївна дізналася про подальшу долю й інших своїх співкамерниць. Двом із них удалося звільнитися й виїхати у вільні області України, третю тримали за ґратами більше трьох місяців, і під час евакуації росіян з Херсону вивезли на Лівобережжя. Там її випустили – без грошей, речей і документів. Повернутися в Херсон їй удалося тільки дивом.
– Випускати далеко від домівки, без коштів, без ключів – це загальна практика російських окупантів. Крім того, повертатися часто не було й куди. Коли людину хапали, окупанти приходили до неї додому й обкрадали оселю. Так само сталося й із моєю домівкою – забрали техніку, особисті речі, – розповідає журналістка.
«Я і далі є журналістом»
На початку серпня, на 31-ший день ув’язнення, після допиту Анжелу Миколаївну випустили: вона мала дуже серйозні проблеми зі здоров’ям, і окупанти вирішили обійтися без ще одного летального випадку.
– Від сусіда зателефонувала в Київ молодшому синові, сказала, що зі мною було, і що наразі я вільна… Ясна річ, він не втримав сліз… Авжеж, мама жива, мама на волі! – розповідає журналістка.
Попри своє бажання до останнього дня окупації бути в Херсоні, Анжела Миколаївна розуміла, що залишатися в місті більше не можна. Важливо було не лише вижити, а й сповістити колег і українських правоохоронців про те, що з нею відбувалося в окупації. Відтак три тижні журналістка, яка не мала дозволу на виїзд із окупованої території, ретельно його готувала, при цьому переховуючись у знайомих.
– Це був небезпечний для мене виїзд… Але я здолала й це. 31 серпня я вже була на підконтрольній законному уряду частині України, – каже Анжела Слободян.
Минулого тижня журналістка побувала в уже деокупованому Херсоні. Завітала й у ІТТ, заглянула в камеру, де її тримали.
– Що цікаво, окупанти обікрали навіть ІТТ. Зокрема, повиносили нари, на яких ми спали, і двері, – дивується Анжела Миколаївна.
Сьогодні, озираючись на минуле, роботу в умовах окупації й полон, Анжела Слободян вважає все це важливим досвідом. Але на її роботу як журналіста цей досвід не надто вплинув.
– Я як працювала у ЗМІ, так і працюю. Після виходу з катівні я з подивом дізналася, що за цей час мій телеканал «Україна» ліквідовано, отже я ще й залишилася без роботи, – каже журналістка. – Але невдовзі наша команда зробила новий телепроєкт «Ми – Україна», куди мене запросили на посаду редактора. Я і далі є журналістом. Під час поїздки до Херсона підготувала нові матеріали. Роблю сюжети, займаюся своєю справою. Це – моя професія, моє життя.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ