– Зарплати немає, працюємо на чистому ентузіазмі, – розповіла пресслужбі НСЖУ директорка видання Майя Мунтян. – Реклами дуже мало. Раніше нам фінансово допомагала районна рада; районна адміністрація оплачувала публікацію своїх матеріалів. Але після укрупнення районів ці органи влади в Кілії прибрали. Міська рада, завдяки підтримці якої можна було хоч якось вижити, останні місяці має значно менше можливостей нам допомагати: йде війна, і місцевому самоврядуванню потрібно виділяти кошти на багато нагальних потреб. Ми розуміємо, що погано не тільки нам, а й усім в Україні, тому не скаржимося.
У найважчий період газета виходила раз на два тижні, крім того, накопичилися значні борги. Зараз із боргами вдалося розрахуватися, вихід газети набув звичної тижневої періодичності. Але говорити про повну стабілізацію становища видання не можна.
Майя Мунтян каже, що пробувала подавати заявки на грантову підтримку видання, проте позитивного результату, на жаль, немає. Крім того, у таких газетах, як «Наше время», утворилося порочне коло: щоб вижити, довелося скоротити штат до мінімуму, а зусиль тих, хто залишився, насилу вистачає лише на підготовку чергового номера. Це стоїть на перешкоді розвиткові.
До війни в газеті працювало п’ятеро осіб, а сьогодні – лише двоє, директорка і бухгалтер. Решта, зрозумівши, що зараз заробити в газеті не вдасться, звільнилися. Про одну колишню співробітницю Майя Мунтян нічого не знає, ще двоє – влаштувалися на роботу, але мусили піти з журналістської професії.
По суті, друковане видання як закінчений продукт – це результат діяльності однієї людини, директорки: вона пише журналістські матеріали, збирає тексти для дайджесту, вичитує їх на грамотність і верстає газету. За останні сім місяців отримала зарплату лише один раз, та й то лише пів ставки.
– Доводиться все тягнути самій. Полишити газету напризволяще не можу, – каже Майя Валеріївна.
Газета, яка раніше виходила на восьми сторінках, сьогодні налічує чотири.
– У нашому невеличкому місті виходить аж дві газети – крім нас, видається ще «Дунайская заря». Тому набрати тираж важко, – каже Майя Валеріївна. – Передплата зменшується: якщо до війни вона була 1300 примірників, то зараз – менше тисячі. Людям зараз не до газет, багато хто залишився без роботи або працює на пів ставки. Основна наша аудиторія – це пенсіонери, і якщо ми закриємося, вони залишаться без звичного джерела інформації. Робимо все, щоб «дотягнути» цей рік. А чи виходитимемо в наступному році, – не знаю. Оголошувати передплату не поспішаємо.