Фотохудожник Євген Сосновський, якого вважають співцем краси українського міста Маріуполя, два місяці провів без світла, води та їжі в місті, якого сьогодні фактично не існує. Він є автором фото, яке здобуло гран-прі фотоконкурсу газети “День” і спеціальну відзнаку Національної спілки журналістів у 2017 році. А у 2022 році його світлини про восьмирічного хлопчика та його “Маріупольський щоденник” стали свідченнями військових злочинів Росії.
Третього травня Євген нарешті дістався з блокадного Маріуполя до Запоріжжя й одразу виставив на своїй сторінці соцмережах «Маріупольський щоденник». Фото дитини, що гріється біля тьмяного вогника саморобної маслянки, та її щемливі записи про смерть і страждання рідних, облетіли світові ЗМІ. Чимало людей порівнюють цей документ зі щоденниками Анни Франк і Тані Савічевої, яка жила в блокадному Ленінграді під час німецько-нацистської облоги. Сам же автор вважає, що ці історінки мають бути останнім, що побачать кати перед стратою.
Прес-служба НСЖУ зв’язалася з Євгеном Сосновським та записала його розповідь про 62 пекельних дні підвального життя в Маріуполі.
Я два місяці був поза зоною зв’язку. Мені пишуть багато знайомих і незнайомих людей, а я навіть не встигаю відповідати на коментарі. Щодня даю інтерв’ю для українських та закордонних медіа, і щодня переконуюсь, що цікавість до цієї історії не згасає. Я не очікував, що так буде. Про це говорять і ЗМІ, і високопосадовці, і звичайні громадяни. Може, це допоможе вирішити питання евакуації родини хлопчика. Бо нам виїхати було надзвичайно складно.
Одразу зазначу, що цей хлопчик живий. Але його імені та прізвища не треба вказувати з міркувань безпеки, тому що він та його родина перебувають на тимчасово окупованій росіянами території. Буду докладати максимум зусиль, щоб переконати його маму їхати сюди, на підконтрольну Україні частину держави. Але вона не впевнена, що зможе знімати квартиру, утримувати двох дітей та стареньку матір. Хоча, судячи з прийому, який нам тут надали, і по реакції, яку я бачу у в соцмережах, по кількості дзвінків та звернень, я відчуваю, що їм обов’язково допоможуть. Я намагаюсь їх у цьому переконати.
Але найбільша проблема полягає не в цьому, а в неможливості виїхати з Маріуполя. Хоча, можливо, з урахуванням, що це жінка з дітьми, їм все ж таки пощастить… Вона отримала серйозні поранення, поранені обоє дітей. Можливо, це відіграє якусь роль в їх евакуації. Я всіми силами хочу їх звідти забрати, знаю, що тут у них все буде добре. Там у них хорошого нічого не буде.
Я їй телефонував днями. Каже, що дітей відправляють до школи. Але яка в Маріуполі може бути школа, чому вона може навчити? Коли ми виїздили з Токмака, поруч сиділа жінка – вчителька української мови. Вона не могла там залишатися, хоча там були її чоловік, будинок, майно. Але вона все одно їхала, бо треба було рятуватися.
Ми тричі намагались виїхати евакуаційними автобусами, які нам обіцяли. Але не змогли. Звісно, про “зелені коридори” оголошували по радіо та називали місця, звідки будуть відправлятись автобуси у призначений час. Ми приходимо, з нами ще бабуся на візку – мама моєї дружини. Цілий день стоїмо надворі під вітром і дощем, а ввечері повертаємось додому, і так декілька разів.
Зрештою, я знайшов самотужки людину, яка змогла нас перевезти. Щоправда, не до самого Запоріжжя, а лише до Токмака. Бо до Запоріжжя нас не пропустили, повернули назад. То потім уже з Токмака шукали спосіб виїхати далі, до Запоріжжя. Не скажу, що було просто, але вийшло. Зрештою, ми опинилися в безпечному місці.
Було дуже багато блокпостів. Від Токмака до виїзду з Василівки близько десяти. А скільки їх було від Маріуполя – вже збився рахувати. Деякі блокпости стояли один за одним на відстані 150 метрів. Тільки пройшли одну перевірку – одразу починається друга. Хоча навіщо перевіряти людей, яких уже перевірили перед цим? Мені незрозуміло. Це їхні порядки.
Як вам вдалось вивезти свої фотографії з Маріуполя? Це ж прямий компромат, який наражав вас на смертельну небезпеку?
Так, це був ризик. Але вивіз. У мене в фотоапараті нічого не було, там стояла інша карточка. А ту, на якій були фото, я сховав. На щастя, збереглися всі мої фотоархіви. Одних лише їх було достатньо для арешту. Зокрема, й того, що я знімав із 2014 року. Хоча, звісно, це було дуже ризиковано. З іншого боку, я не міг втратити все. Не міг, шкода дуже. Я був готовий віддати камеру, якщо почнуть вимагати, ноутбуки, лиш би зберегти архіви. Я вивіз навіть негативи плівок, хоча там, в основному, сімейні фото. На жаль, всі наші родинні фотографії згоріли разом із квартирою. Все наше життя було знищене за одну ніч. Згоріли бібліотека, кілька моїх фотоальбомів: з видами Маріуполя, “Мир, який ми захищаємо”, випущений Міноборони, “Маріуполь – останній форпост”. Була спалена наша память.
Частину фотографій, попри ризик, вдалося вивезти. Напевно, хтось мене оберігає. Тому що раз я виліз з-під уламків веранди, в яку влетів снаряд у метрі від мене – значить, у мене був шанс зробити решту.
За два місяці життя в підвалі у мене на ремені додалося три нових дірки. Я їх зробив, щоб штани сильно не спадали. Кілограмів п’ятнадцять скинув. Раніше для цього потрібно було бігати. Я займався ранковими пробіжками, і то стільки не скидав. А тепер не потрібно було й на пробіжки виходити, тільки переносити бабусю на восьмий поверх на руках. Розумієте, ліфт чомусь не працював у будинку. Не було води, світла, тепла – не було нічого. А ми були!
Ніхто з нас досі не розуміє, як це все могло статися. Не розуміємо, за що це все нам, чому? Кричать: геноцид російського народу! Я сам російськомовний, розмовляв і читав книги російською, мені так простіше, я виріс в таких умовах. Звісно, можу розмовляти й українською, але я не хочу паплюжити мову. Для мене завжди важливо не те, якою мовою людина розмовляє, а те, що вона думає і робить. Я грав у російськомовному театрі, люди приходили на вистави, людям подобалося.
Так, я розумію, що мова була головною зачіпкою для когось. Але я знаю, що мене тут ніхто не пригнічував за мою мову. Незважаючи на свою російську мову, я з 2014 року завжди був за Україну і залишаюся за Україну. І тому я зараз тут, а не там стою під смугастими прапорами і не махаю тим “бравим” воякам ручкою. Тому що в Маріуполі були й такі. Коли проїздила колона російських танків, деякі ручкою їх вітали. Із розбомбленого вікна виглядає і махає ручкою цим солдатам, вигукує “слава росії”… І такі в нас були. Це атмосфера Маріуполя.
Але більшість людей з інакшими поглядами все ж таки виїхали. А ми з різних причин затримались. У нас мати лежача. Та і я до останнього моменту чомусь думав, що все таки не може такого бути, щоб у Маріуполь зайшли ОЦІ. Я був упевнений, що ми захищені. Але, як виявилося, не сильно надійно. Тому що проти авіації, на жаль, навіть така потужна артилерія, яка була у нас на Азовсталі, не могла протистояти. Тому що авіація є авіація.
Небо над Маріуполем не закрили, і це вирішило все. Якби закрили небо над Маріуполем – на землі з ними розібрались би. На землі хлопці дають достойну відсіч, вони їх довго не підпускали до Маріуполя. А коли пішла авіація, там уже бомбили всім підряд.
Ми це все бачили на власні очі, бо це відбувалося поряд із будинком тещі. Як летить літак, потім із нього летить ракета, прилітає на Азовсталі, злітає чорна хмара диму… Все це ми бачили на власні очі. І вранці, і вдень, і вночі. Це бачили й чули діти.
Хлопчик, як тільки летів літак, одразу біг додому. Хоча, як виявилося, будинок – це не те місце, яке рятує. Тому що він, його мати та сестра були поранені тоді, коли встигли забігти в дім і сховатись у ванній кімнаті. І в ванну кімнату влетів снаряд. Були поранені жінка, двоє дітей і їхній дідусь, який через тиждень помер. Ми поховали його на городі. А наша 90-річна бабуся пережила свого сина….
У 2018 році Євген Сосновський коментував своє фото, яке здобуло національну премію в межах 20-ї щорічної фотовиставки газети “День” :
- Найголовніша подяка – тому Воїну, якого тримає за руку його Доня. Саме завдяки йому та тим, хто зараз поруч з ним, я маю можливість знімати сьогодні Український Маріуполь.
Саме фото Євгена Сосновського було, незалежно від журі, відзначено і Національною спілкою журналістів України. Євген тоді написав у соцмережах, що цінує таке рішення НСЖУ, адже зазвичай, Спілка «нагороджувала професійних фотокореспондентів, а цього разу вирішили вручити свою відзнаку фотографу-любителю».
На жаль, коли матеріал вже було опубліковано, Євген Сосновський дізнався, що герої його світлини – військовий – загинув.
