“Краще вже просто померти і все”, – згадує журналістка телеканалу “Белсат” Юлія Гаркуша про дні й ночі, проведені в Маріуполі разом із дитиною. Вона співпрацювала з BBC Україна, виданням “Український тиждень”, білоруським опозиційним телеканалом “Белсат” і Радіо Свобода. Розповідала про те, що відбувається в Маріуполі. Із таким “послужним списком” журналістка могла опинитись у катівнях російських окупантів. В інтерв’ю для «Маріупольського телебачення» вона розповіла про те, чого найбільше в ці дні боялась: залишились назавжди в окупації, потрапити до полону і видати під катуваннями своїх колег, українських бійців, волонтерів. На щастя, їй вдалося вирватися з палаючого Маріуполя і розповісти світові власну “Історію з пекла”.
“Всі ми чекали війни. Я казала, що найстрашніше буде, коли Росія запустить авіацію і ми не витримаємо. Зрештою, це й відбулося”, – каже вона.
Про початок війни Юлія дізналася рано вранці 24 лютого.
“Мені зателефонував із Києва колишній чоловік о п’ятій ранку і сказав: “Юля, путін оголосив нам війну! Я зараз у Василькові і чую, як прилітають ракети”. Я лягла спати, а о сьомій прокинулась від жахливих вибухів.
Три дні ми прожили на Чорноморській і зрозуміли, що жити на третьому поверсі дуже небезпечно, тому що “гради” й ракети зазвичай цілять саме у ці поверхи, і якщо поцілять, то обов’язково в нас. Ми вважали цей район найбезпечнішим, але безпечного місця не було ніде у Маріуполі. Ми переїхали на проспект Нахімова, поруч з обласним управлінням поліції. Там квартира мого друга на першому поверсі “сталінки”, ми знали, що там є нормальне бомбосховище”, – згадує Юлія Гаркуша.
Каже, що під час обстрілів ховались із дитиною у ванній. А більшість людей жили у бомбосховищі. Тому що через тиждень у сусідній будинок прилетіло, повністю вигорів перший поверх.
“Я бачила будинок, який горить. Це перший жах, який я відчула. Поліція виїхала з будівлі, де раніше базувалася, і я зрозуміла, що все, нічого доброго нам чекати не варто”, – зізнається вона.
За словами журналістки, люди в цих умовах почали виявляти найгірші свої якості.
“Я бачила, як сусіди займались мародерством. Один приніс монітор з поліції, хтось тягнув офісний папір, крісла, діжки з квітами, принтери, сканери, стільці”.
Та найстрашнішим за весь цей час Юлія вважає відсутність інформації.
“Це був інформаційний вакуум, який створював монстрів у головах людей. Люди самі починали продукувати та розповсюджувати дезінформацію, фейки. Ще було страшно розуміти, що ти тут залишишся назавжди і залишишся в окупації. Для мене як для журналістки це дуже страшно. Я працюю на іноземні ЗМІ. Коли мене почнуть обшукувати, я або не стримаюсь, або в мене обов’язково щось знайдуть. Тоді я обов’язково потраплю на підвал і цим все закінчиться”, – зазначає вона.
Найстрашнішим було опинитись у полоні в окупантів, які полювали на журналістів, активістів та авторитетних людей. Вона постійно думала: “Що було б зі мною, з інформацією і тими людьми, яких я знала? Тому що я писала про українських військових. У мене в друзях багато військових, колег-журналістів, яких я могла під катуваннями не витримати й здати. Я розуміла, що можу опинитись у дуже неприємній ситуації і через мене може постраждати багато людей. Я боялася, що цінна інформація, яку я знаю, може просочитись до інших людей. Я знаю позиції військових, я знаю хто де стоїть… Я боялася, що з мене вивудять те, що я розповідати не повинна”.
Молода жінка каже, що ці думки доводили її до відчаю. В останні дні вона навіть відмовилась готувати їжу.
“Я сіла з дитиною на лавочці і просто сиділа. Паніки не було, був відчай, коли просто опустив руки і більше нічого не чекав. Думала: до біса, краще вже просто померти і все. У нашому підвалі в бомбосховищі були в основному маленькі діти, які ще не розмовляли. Мами їх просто носили на руках. Я так уявляю, що більшу частину часу вони проводили у бомбосховищах. Сперте повітря, немає світла, це просто жахливо”, – описує вона маріупольські реалії.
Син Юлії має аутичний спектр, і саме завдяки цій особливості не звертав увагу на сирени та вибухи.
“Йому все було по барабану, все весело і добре. Він народився у 2016 році. Можливо, це наслідок обстрілів. Тому що я не раз бігала з ним у підвал. Я його загортала у ковдру і ми просто сиділи тремтіли від страху. Можливо, дитина закрилась іще тоді. Останнім часом, два-три місяці, він почав дивитися в очі. До цього його взагалі нічого не цікавило. Зараз він почав посміхатися, роздивлятись людей, картинки”, – розповідає вона про шестирічного Нестора.
Ще однією серйозною проблемою для мешканців заблокованого міста стала відсутність медичних послуг.
“У мого друга був напад виразкової хвороби шлунка. Одного разу він вранці прокинувся і просто знепритомнів. Його нудило кров’ю, і я розуміла, що ми перебуваємо в місці, де немає медичного обслуговування, і якщо людина поранена або має серйозне захворювання – ніхто їй не може допомогти. Це жахливо, коли ти це бачиш і нічого не можеш зробити.
Ми оббігли сусідні будинки, знайшли аптекаря. У нього знайшлись якісь ліки, і таким чином якось підтримали мого друга”, – розповідає вона.
Про те, аби забезпечити хворій людині дієтичне харчування, не було й мови. До того ж у місті не було питної води.
“У Маріуполі ми і з крану її не пили, а тут доводилося за нею ходити під обстрілами. Використовували як технічну воду, але все одно пили, незважаючи на те, що вона гірка і бридка. Мені потім вся їжа здавалась гіркою. Напевно, не здавалось, а так і було. Ми просто відмовились від їжі”, – констатує журналістка.
Коли вона та її близькі все ж таки виїхали з блокадного Маріуполя, на них чекало нове випробування. Юлія розповідає: “Ми потрапили в окупацію. Для мене це було новим шоком, новим випробуванням. Всюди ходять люди з автоматами, на будівлі адміністрації висить прапор “ДНР”. Я зрозуміла, що ми опинились у ще “кращому” місці! Тут треба тримати язик за зубами.
Десь на третій день нашого життя за містом до нас прийшло пʼятеро людей зі зброєю. Нас розбудили батьки мого друга словами: “У нас військові на подвір’ї!”. Вони самі відчинили хвітрку і зайшли. Їм було наплювати на право приватної власності”.
Журналістка заховала свій телефон і збрехала, що є домогосподаркою, доглядає за дитиною та ніде не працює. Каже, що просто прикинулася дурненькою: “Показала їм лівобережну прописку, сказала, що втекла з Лівого берегу, а телефон розбився. Тому що я не встигла видалить ані месенджер, ані фотографії. Я спеціально фотографувала, робила відео руйнувань будинків від снарядів”.
Ще один із стресових моментів був тоді, коли Юлія виявила свій робочий блокнот.
“У мене там купа записів, розписаних тем для статей і сюжетів, купа контактів українських ветеранів, військових… Блокнот фірмовий, Інституту масової інформації, контракт із Радіо “Свобода”. Мій друг спалював свої контракти – він працював у гуманітарній місії. Ми все це вкидали у вогонь і плакали. Посвідчення телеканалу “Белсат” я заховала в жіночу гігієнічну прокладку. Якби в мене його знайшли, то швидше за все, забрали б на підвал. Цей телеканал вважається опозиційним, він і в Білорусі заборонений”, – підкреслює вона.
Шлях до порятунку був довгий і небезпечний. Довелося проїхати близько 20 блокпостів.
“Наші водії були настільки досвідченими, що ми об’їздили полями. Нестор був частково нашою перепусткою, у мене є довідка, що він потребує підтвердження діагнозу. Спочатку ми казали, що їдемо в Пологи, потім до Запоріжжя. Я показувала довідку, казала, що везу дитину в лікарню. На передостанньому блокпосту орки нам сказали, що буде ще один їхній блокпост. Проїжджаємо – а там стоять військові, а в них не білий, а жовтий скотч на рукавах. І ми розуміємо, що це наші”, – розповідає кореспондентка.
Каже, що її радості не було меж. Вона, нарешті, заговорила українською, зрозуміла, що на вільній території.
“Ми відчули свободу і те, що, нарешті, опинились у правовій державі. Нас ніхто не перевіряв більше. Нас не обшукували, просто дивились паспорти і пропускали далі”, – пояснює вона.
Журналістка вже перебуває в безпечному місці і знову займається професійними справами та волонтерством. Вона зазначає, що намагається допомагати колегам грошима та знаряддям: “Дякуючи зв’язкам з Інститутом масової інформації, намагаюсь пробити якусь техніку для окупованої території, відправлятиму Старлінки на Добропілля, Краматорськ, Слов’янськ – міста, де ще залишились журналісти, є електрика і потрібен вайфай”.
Зізнається, що дуже стомилась від пересувань і робить все можливе заради перемоги.
“Я на вільній території, і мене це радує. Я розумію, що треба допомагати іншим. Нам нічого не залишається”, – резюмувала Юлія Гаркуша.
