Місто, яке живе на карті. Люди, які живуть в пам’яті. Життя родини маріупольських журналістів Віктора і Наталії Дєдових розділилося 11 березня 2022 року. Вона продовжила свій шлях наодинці. Він – назавжди залишився в своєму будинку і своєму місті.
22 роки Вітя і Наталя були разом. Він був старшим оператором маріупольського телеканалу «Sigma TV». Вона – там же випускаючим редактором. Разом працювали, виховували сина, мріяли, будували життя.
Навіть під час активної фази війни, навіть коли зник зв’язок в Маріуполі, Дєдови багато ходили містом, знімали його і маріупольців, спілкувалися з людьми, дізнавалися актуальну інформацію і ділилися нею з містянами.
Навчена подіями 2014 року, наприкінці лютого пара закупила продукти, тож з їжею проблем не було. Коли зникли газ і електропостачання, Віктор в гаражі взяв цеглини і створив такий собі «мангал». Як і їхні сусіди, готували на вогнищі. Для технічних потреб брали дощову воду та топили сніг. Питну – привозив сусід Іван: 4 ємності по 309 літрів і роздавав людям.
Родина жила неподалік відомого в Маріуполі «Тищіка» і не менш відомого будинку з муралом «Мілана» – портретом шестирічної маріупольської дівчинки, яку під час обстрілів мати врятувала ціною свого життя взимку 2015 року.
«Ми знаходилися на 9 поверсі. Кожен день були обстріли. Ти чуєш цей рокіт, і не можеш зрозуміти: куди і в яку мить прилетить», – поділилася Наталія Дєдова.
В підвали багатоповерхівок не спускалися, бо вони не пристосовані для укриття і можуть стати братньою могилою, а не порятунком. Як це сталося в Бородянці.
5 березня сподівалися вийти з міста гуманітарним коридором. Не вдалося. Потім це зробити стало ще складніше: кількість обстрілів значно збільшилася.
11 березня родина була вдома. Зготували борщ на вогнищі. Щоб заощадити воду, їли по-черзі з однієї тарілки. Саша, син, вже поїв, Віктор – тільки збирався. Наталя з мамою в сусідній кімнаті з балкону дістали продукти і, щоб забезпечити світломаскування, саме намагалися закрити килимом вікно і двері. І тут в їхню кімнату влетіла перша міна.
Роздався скрегіт. Посипався пил. Шматки бетону. Мама і Наталя невеликі отримали поранення. Потекла кров.
В той же час друга міна потрапила в кімнату, де був Віктор.
Наталя почала звати сина. У відповідь: «Мамо, я тут!». У коридорі спотикнулася. Свекор. Ні подряпини. Вибігли в коридор. Біля ліфта зрозуміла – немає Віті.
Він загинув майже одразу. І від цього моменту серце Наталії пошматоване. Жити без Віктора вона не вміє.
Далі були поневіряння містом Марії. Жили в приватному секторі. Там люди організували прихисток для 29 маріупольців. Мами і діти – в підвалі, дорослі – в будинку. Але за кілька днів прилетів снаряд і сюди. Тож Наталя з сином і мамою перейшла до будинку Надії Сухорукової – подруги і колеги. А свекор повернувся до свого дому. Ховалися в підвалі. А коли зрозуміли, що Маріуполь знищують вщент, прийняли рішення виходити з міста.
«До від’їзду, 14 березня, хотіла попрощатися з Вітею. Але він мене «не пустив». Двері заклинило. А 15-го в квартирі сталася пожежа», – розповіла жінка.
З Маріуполя виїжджали під обстрілами. 16 людей, 4 кішки і алабай в двох машинах. Дорога була складною. Довелося робити перерви в русі. Тож до самого Запоріжжя Наталія, її мама і Сашко дісталися не одразу, через три тижні після виїзду. Дякувати, неушкодженими.
«Зараз ми живемо в хабі для вимушених переселенців, організованому компанією «Метінвест». Думаю, що робити далі. Це вкрай складно. До 22 роки ми з Вітею разом приймали рішення, а тепер все доведеться самій, – зазначила Наталія Дєдова. – Ми приїхали в Запоріжжя – город живе. Люди ходять і посміхаються. А ми, як з іншої планети. Чужі. Дома немає. Чоловіка немає. Міста немає…»
Вона із сином хотіла би повернутися в Маріуполь після закінчення війни. Зараз же їй потрібно зробити багато справ. Серед яких найскладніша – за законом оформити факт загибелі чоловіка: «На карті України Маріуполь є. А фізично його знищили. Зламали все. І долі людей. Скільки там залишилося загиблих. Не похованих. Не знайдених. Тих, про кого взагалі ніхто не дізнається. Скільки загублених людей! І я не знаю, як будуть жити на цьому цвинтарі ті, хто там залишився».
