Історія тиску на незалежні ЗМІ в Росії дає підказки щодо того, що може статися в Україні, йдеться у огляді NiemanReports. Як тільки минулого тижня почалися повітряні нальоти і броньовані конвої почали пересуватися по Україні, я зв’язалася з колегою з NPR, що ховався в одеському бомбосховищі. Я патетично написав йому: «Бережи себе».
Він відповів: «Сподіваюся, це не момент з «Голого у Багдаді», — відсилки на моє перебування в Іраку, репортаж для NPR під час американської кампанії бомбардування шоку та страху в 2003 році.
Але російське вторгнення в Україну набагато небезпечніше як для журналістів, так і для громадян. У 2003 році американські бомбардувальники знали, що в готелі «Палестина» затримали журналістів, і ми не були ціллю. Хоча все ж таки повністю безпечно на землі не було, але це ніщо в порівнянні з хаотичною боротьбою, яку ведуть російські військові сили — і власними цілями Путіна.
У цій війні журналісти разом з іншими, на яких Москва вкаже пальцем, швидше за все, замовкнуть. Вони будуть або вигнані, або страчені, або зацензурені проросійським урядом, який Путін планує встановити. Це не гіпербола. У лютому The New York Times повідомив, що уряд США надіслав листа до Організації Об’єднаних Націй, попереджаючи, що існує «достовірна інформація, яка вказує на те, що російські сили створюють списки ідентифікованих українців, які будуть убиті або відправлені в табори після військової окупації».
Як зробить це Путін неясно. Він сказав, що не має намірів окупувати ще більше української території, але Путін також пообіцяв, що тих, кого він називає «неонацистами» — тобто, лояльні українці— стануть мішенню. Він очевидно хоче змістити Президента Володимира Зеленського, поставити на його місце маріонетку та тероризувати населення допоки його не підкорить.
Стівен Коткін, професор історії з Прінстона та російський експерт, припускає інший спосіб «вимкнути країну» шляхом нападу на електромережу та водопостачання. Інші варіанти ще страшніші: російські війська зрівнюють все із землею на своєму шляху, як вони це колись зробили у столиці Чечні – місті Грозний. Яким би не був ендшпіль, Путін хоче усунути всіх дисидентів, як він це намагався зробити вдома.
Хоча ми і не можемо передбачити майбутнє, ми можемо подивитися як Путін ставиться до свободи медіа та преси у своїй власній країні. Лише місяць тому, Владислав Єсипенко, кореспондент Radio Free Europe, який висвітлював події у Криму, був засуджений до шести років позбавлення волі за зберігання та транспортування вибухівки. Єсипенко свідчив, що його катували для вибиття зізнання. Журналістів як Роман Анін, засновник сайту розслідувань iStories.Media, піддавали допитам і обшукам у їхніх будівлях, а їхнє обладнання було конфісковане. У 2017 році Росія прийняла закон, який дозволив владі визнавати журналістів і інформаційні агентства іноземними агентами, що вимагає суворої фінансової звітності та дісклеймеру на будь-яких історіях, включаючи публікації в соціальних мережах.
Українці, незалежно від їхньої рідної мови та етнічної приналежності, поки що виявилися набагато згуртованішими, ніж очікувала Москва. Як написала українська письменниця та журналістка Наталія Гуменюк: «Вся ідея вторгнення Путіна полягає в тому, щоб позбавити український народ нашого права вибору — нашого уряду, наших союзників, наших ЗМІ, нашого майбутнього. Йому це не вдалося».
Медіа, як ті, що контролюються олігархами країни, так і енергійні незалежні невеликі, здебільшого сміливо виступили проти війни. Телевізійні станції, які у більшості належать олігархам і не відомі своїми різкими репортажами, залишилися в ефірі, виключивши рекламу, щоб надавати постійні оновлення та важливу інформацію. Ведуча незалежна інформаційна організація “Українська Правда” цілодобово працює над документуванням нападів на мирних жителів України. Журналісти Kyiv Independent завели живий блог із постійними оновленнями для українців та інших осіб. Вони переїхали зі своїх офісів, знайшовши притулок в іншому місці. Наразі Інтернет продовжує працювати, хоча побоюються, що Москва його зруйнує, що значно ускладнить доведення інформації до народу України та решти світу.
Доступ для більшості іноземних журналістів все ще можливий. Кордони з Польщею та іншими країнами Східної Європи залишаються значною мірою відкритими, але іноземним журналістам, які зараз в Україні, вже важко знайти людей, які бажають бути перекладачами, оскільки українці бояться, що колись їх можуть назвати шпигунами, якщо Україна програє.
Не вистачає палива, а також житла та, дедалі більше, їжі. Іноземцям пощастить бути висланими, якщо їх спіймають, а тим українцям, які з ними працюють, буде набагато гірше. І хоча потрапити в країну все ще відносно легко, черга на виїзд з країни тепер триває 30 годин.
Путін поки що не закрив голоси українців, але нещодавно він посилив цензуру та покарання через напади на Україну. Щоб люди чули лише версію подій Путіна, російським ЗМІ тепер заборонено повідомляти що-небудь, крім того, що оприлюднив Кремль. Виданням новин заборонено використовувати слово «війна» для опису вторгнення Путіна; замість цього вони повинні використовувати «спеціальну військову операцію». Повідомлення про жертви серед цивільних і військових заборонені. Порушення караються великими штрафами або арештом.
Минулого тижня Google, Facebook, Apple та інші були попереджені, що вони повинні дотримуватися нового закону, який вимагає від них створювати місцеві офіси та створювати систему скарг користувачів, що робить їх більш вразливими до зростаючої цензури Кремля. Російський Інтернет все ще на диво відкритий, але новий закон дозволяє російській владі перервати розповсюдження інформації деякими з найбільших світових технологічних компаній, що має бути імплементоване до кінця лютого.
Те, що відбувається з журналістикою в Україні, має значення як для тих, хто намагається пережити цю війну, так і для тих, хто намагається її зрозуміти. Лише за останні кілька днів сотні тисяч фунтів стерлінгів було пожертвовано через акаунти GoFundMe для ЗМІ по всій Україні. Підтримка може бути недостатньою, щоб зупинити Путіна від тиску на незалежну пресу, але це свідчить про те, що люди в усьому світі стоять за хоробрими жінками і чоловіками, відданими висвітленню правди.
Енн Гаррелс була старшим іноземним кореспондентом NPR протягом 25 років, багато з яких провели в Росії та колишніх радянських республіках. Автор двох книг: «Гола в Багдаді» та «Країна Путіна, подорож у справжню Росію».