Два пандемічних роки стали серйозними випробуваннями для медіа. Далися взнаки економічна криза, локдауни, зростання вартості друку, енергоносіїв та послуг поштового оператора. В таких умовах виживають далеко не всі видання, які вирушили у вільне плавання після роздержавлення. Ситуація нагадує сплав буремною річкою без весел і засобів захисту.
Так, у грудні минулого року в Олександрійському районі вийшов
останній випуск часопису «Сільський
вісник». Як зазначає редакторка – секретар Олександрійської
територіальної організації Національної спілки журналістів України Ірина Балашова,
закриття газети – крок усвідомлений і виважений. Таке рішення ухвалили, реально
оцінивши усі сильні й слабкі сторони справи.
– Відтоді не сумнівалася, що не варто тягнути те, що вже не на часі. Краще розрахуватися з колективом, ніж накопичувати борги і стогнати від безсилля, стоячи перед фінансовою прірвою. А ризик провалитися в неї був неминучий. Газета утворена 30 років тому, коли існував великий Олександрійський район. Сьогодні все змінилися. Ані сільського господарства з потужними колгоспами, ані сильної централізованої влади, яка б опікувалася розвитком території та соціальною сферою, вже немає, – каже Ірина Балашова.
Змінилася й пріоритети читацької аудиторії: люди більше тягнуться до урбанізації, що з приходом Інтернету стало більш очевидним. І головне, пошта давно не партнер і не помічник друкованим ЗМІ.
– За два місяці на черговій планірці дві журналістки були попереджені про моє рішення і, відповідно, про скорочення. Хоча мали можливість звільнитися раніше, але всіх влаштував саме такий сценарій. 28 грудня вони отримали всі необхідні виплати, перерахунок відпускних, правильно (по чинному законодавству) оформлені документи і стали на облік у Центрі зайнятості, – розповідає Ірина Балашова.
Невесела арифметика
Редакторка районної
газети «Сільське життя» Катерина Матко прогнозує, що в
нинішніх умовах невеличкі видання приречені на зникнення.
– По-перше, поменшало передплатників, – пояснює вона. – По-друге, громади надають перевагу соціальним мережам, аніж друкованим ЗМІ. Наприклад, після запровадження територіально-адміністративної реформи Знам’янський район розділився на Дмитрівську та Суботцівську об’єднані громади. З однією громадою ми співпрацюємо, випускаємо раз на місяць інформаційний бюлетень, а от із другою ні, хоча це могла би бути взаємовигідна співпраця. Керівник громади сказав, що йому це нецікаво.
Водночас інформація у фейсбуці не є висвітленням діяльності влади, підкреслює Катерина. Мешканці громад потребують практичної інформації: про діяльність центрів адмінпослуг, куди звертатися за оформленням субсидії тощо. Люди з навколишніх сіл – це, в основному, пенсіонери, які не мають доступу до інтернет-ресурсів.
Економічні розрахунки, які наводить Катерина Матко, доводять: заробити на передплаті газета не може.
– На сьогодні газета коштує 20 гривень на місяць, – пояснює вона. – Річна вартість становить 240 гривень, але передплатна ціна – 353 гривень, бо 113 гривень бере за свої послуги Укрпошта. За те, що виписали людині квитанцію, пошта бере додатково 14 гривень за півроку та 22 гривні за рік. Читачі не розуміють, чому газета така дорога, й відмовляються її передплачувати. Бо пенсіонеру складно виділити з бюджету майже 400 гривень на газету. Але з цієї суми редакція має лише 240!
Катерина пояснює: в новому році вартість друку зросла на гривню. Виходить, із зароблених 20 гривень 12 потрібно віддати друкарні. У ті вісім гривень, які лишаються в редакції, потрібно вкласти заробітну плату журналіста, податки, електроенергію, яка також подорожчала.
– У мене на руках не залишається нічого! – каже Катерина. – За тиждень до кінця передплати зателефонували з друкарні й повідомили, що піднімають розцінки. Але я ж не можу тепер зателефонувати своїм передплатникам і сказати: «Вибачте, але принесіть нам ще 20 гривень». Ніхто цього робити не буде, та й ціна формувалася ще в липні, є договір. Якщо ми не виграємо тендер на висвітлення діяльності з Дмитрівською громадою, то не знаю, чи зможемо виконати свої зобов’язання перед передплатниками. У мене була навіть думка: повернути кошти й закрити газету.
Такі історії непоодинокі в Кіровоградській області. У 2021 році припинила існування «Перша міська газета» у Кропивницькому. Нинішнього року кандидатів на закриття може побільшати в різних регіонах. За інформацією секретаря НСЖУ, головного редактора газети «Обрії Ізюмщини» Костянтина Григоренка (місто Ізюм, Харківська область), за два останніх роки в Харківській області закрилися чотири реформовані газети, припинили мовлення п’ять телерадіокомпаній, які працювали в Ізюмі, Первомайську, Лозовій, Куп’янську та Змієві.
Голова Кіровоградської обласної організації НСЖУ Петро Мельник констатує: Укрпошта загубила доставку й передплату по селах. Запроваджені минулого року пересувні відділення передплату не беруть і навіть не пропонують людям її оформлювати. Бо для них це означає проблему: зараз вони візьмуть передплату, а потім не зможуть вчасно доставити пресу.
Налагодити діяльність поштомобілів також нереально. Вони приділяють кожному селу30 – 40 хвилин. За цей час треба прийняти оплату, видати посилки, оформити передплату, а потім доставити пресу по хатах. Але вони не встигають.
– Це європейська система, але вона не підходить для України, яка має значно більшу територію. Наприклад, площа Кіровоградської області приблизно така ж, як у Чехії чи Німеччині. Крім того, у нас немає достатньої кількості інтернету в сільській місцевості, проте є покриття російськими телеканалами через супутникову «тарілку». Єдині медіа, які займали державницьку позицію – це районні та міські газети. Та нові люди, які приходять керувати редакціями, «впрягаються» в бізнесові проекти місцевих бізнесменів чи політиків.
«Баба Єлька»
І все ж у чинних умовах можна формувати новий підхід до діяльності ЗМІ. Прикладом є проект «Баба Єлька», започаткований «Новою газетою».
Редакторка Інна Тільнова каже, що
мантру про смерть засобів масової інформації чує, як мінімум, десять років, а
тих, хто залишився, можна порівняти з динозаврами. Минулого року покинув цей
світ засновник видання, Станіслав Березкін, і колектив із п’яти осіб опинився
перед новими реаліями.
– Звісно, ми були самоокупними, – каже Інна. – У
нас гарний тираж, були надходження від реклами. Але ковід вплинув на це, і ми
залишились у вільному плаванні, де нашій команді треба було керувати,
насамперед, контентом та інтелектуальними авторськими матеріалами.
Якось Інна познайомилася з косметологом і виконавицею народних пісень Світланою Булановою, і це знайомство стало передумовою появи фольклорно-просвітницького проекту «Баба Єлька».
– Я думала про проект, який цікавий нашим читачам і
буде спрямований на жителів сільської місцевості, – розповідає Інна. – Я як
дитина села бачу, що дуже багато недооціненого і викривленого є у його
розумінні. Для багатьох людей село – це не асфальтована дорога, кізяки, болото
і примітивізм. Для мене це – джерело традиції, місце, де вона ще
законсервована, хай і змінена впливом ззовні. У нас існують і традиції, і
забобони, які мені цікаво вивчати. Сподіваюся, не лише мені. Мовлення,
діалектизми, страви, які готують, як вони ставляться до їжі, до грошей, до
Бога, до хати своєї. Піч, лежанка, город – це все дуже цікаво.
Журналісти разом із партнерами виїздили у
фольклорні експедиції, спілкувалися зі старожилами, записували їхні історії та
пісні. В якийсь момент стало зрозуміло, що просто репортажів у газеті
недостатньо. Так виокремилося кілька напрямків проекту. Крім пісень, почали
збирати також і кулінарні рецепти, спогади про Голодомор, розкуркулення,
колективізацію.
– У нас з’явився міжнародний напрям, – розповідає Інна Тільнова. – Ми побачили, що презентувати Кіровоградщину можна і треба за кордоном. Нас запросили до Великобританії, ми були в Польщі, готуємося до Норвегії. Ми побачили, що в нас потужна команда, для того щоб робити це на високому рівні. Ми співпрацюємо з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України. Ми свої надбання не ховаємо, показуємо всім. Наприклад, танець Краков’як на ютубі зібрав півтора мільйони переглядів.
Так звичайна розмова з косметологом стала поворотною в долі багатьох людей і родин. Інна Тільнова займається кулінарією, Наталка Ковальчук танцями, Світлана Буланова – співами. Чоловік Інни, Костянтин, розмальовує хустки-вибійки, співає пісні «Баби Єльки», ходить на заняття гуртка «Баба Єлька співає». Також діють гуртки «Танці з «Бабою Єлькою», кулінарія «Смачна Кропивниччина». Це окремі підрозділи проекту. За цей час трансформувалася й сама газета. З’явилась рубрика «Баба Єлька: експедиція на піч», Етнолабораторія на Дворцовій. До редакції почали писати листи й запрошувати приїхати в експедицію саме в їхнє село. Також з’явилась рубрика «Смачна Кропивниччина», куди читачі надсилають рецепти своїх родин, і рецепти з цих листів увійшли до книги, яку видали спільнокоштом. Газета ж – це часопис, який показує, як живе «Баба Єлька». Це взаємокорисне для видання, і для 10 000 читачів.
Кожна з учасниць «Баби Єльки» виглядає стильно в українських національних костюмах.Це ще один напрямок назвали «Мода «Баби Єльки».
– Ідея – ввести в наше повсякденне життя не лише страви, які ми зібрали під час експедицій, щоб їх готували в ресторанах, а ще й одяг, – пояснює Інна. – Ми з дівчатами шиємо собі стилізований одяг на основі експедиційних знахідок та експонатів сільських музеїв. Одяг шиє майстриня Валентина Ляшенко. Наприклад, у мене є керсетка, пошита за зразком із села Захарівки Світловодського району.
Моя співрозмовниця каже, що на початку ХХ сторіччя до радянських часів у селах жили шляхетні, красиві, модні дівчата. Вони завжди були в прикрасах: перлах, коралях, золоті і сріблі. Під час Голодомору вони змушені були все продати й переодяглися в куфайки, калоші й валянки. Такою вже була радянська сільська жінка, яка не мала паспорту і мусила працювати в колгоспі за трудодні.
– Ми хочемо повернути українство і показати, що мої прадіди і прабаби були шляхетними, красивими, вміли відпочивати. Вони не пили горілки. Маємо свідчення, що на весіллях була варьоха – перепалений цукор зі спеціями. Ми вивчаємо своє коріння і пишемо про це. Я не той редактор, що сидить у шкіряному кріслі за столом. У мене немає секретаря, я сама спілкуюся з бабунями й дідунями, які телефонують з якихось питань. Це моя робота, моє життя.
Суд над «Народним словом»
Тридцять років тому з’явилась газета «Народне слово» – орган Кіровоградської обласної ради та облдержадміністрації. Вони виходила тричі на тиждень і мала наклад майже 200 тисяч примірників, а в її штаті працювало понад 100 співробітників. Сьогодні в редакції працює троє, а будівлю, в якій міститься «Народне слово», колишні засновники хочуть відібрати.
Редакторка Оксана Гуцалюк розповідає, що під час роздержавлення у 2016 році планували реанімувати друкарню, що також належить редакції. Але плани змінилися.
– Ми увійшли в першу хвилю роздержавлення, – розповідає вона. – Коли закон про роздержавлення вступив у силу, ми провели збори й вирішили, що від наших співзасновників чекати милості немає сенсу. Тим більше, що ставлення до газети в них було наплювательськи-споживацьке: «Ви нам особливо не потрібні, грошей ми вам не дамо, заробляйте самі!». Але способів заробляння, крім того що видавати газету, не було за умовами договору.
Планували друкувати газету на місці, провели профілактичний ремонт обладнання, що стояло в господарчих будівлях. Але фахових друкарів не знайшли, тому цю тему довелося закрити. Згодом знайшовся інвестор, який підтримував газету, не вмішуючись у редакційну політику. Але політична ситуація змінилася й інвестор від співпраці відмовився.
– На моє переконання, медіа більше потрібні як засіб формування суспільної думки. Але цим повинні займатись не політики, а самі журналісти. Тим більше, ми зараз не залежимо ні від точки зору, ані від місця сидіння нікого зі спонсорів, господарів чи меценатів, – розмірковує Оксана.
Сьогодні редакція працює не лише як видання, а й
як громадська організація «Центр сприяння соціальній адаптації та
психологічної реабілітації учасників АТО/ООС». Основний її проект – це
постійна рубрика, яка виходить із 2016 року, з практичними порадами,
рекомендаціями фахівців, історіями успіху, під назвою «4.5.0». Це армійський
термін, який використовують у зоні бойових дій, він означає: «все добре».
– Коли ми її тільки починали, ще не було як такої юридичної та законодавчої бази стосовно статусу учасників АТО/ООС. Було багато запитань по соціальному забезпеченню військових. Тому ми долучали фахівців, проводили юридичні консультації. Лікарі консультували щодо відновлення після поранень та протезування. Центр зайнятості інформував про можливості працевлаштування учасників бойових дій. Зараз ми зосередились на поточних питаннях та житті наших військових, зокрема, Третього полку спецпризначення, що базується у Кропивницькому.
Газета не лише допомагає захищати права захисників України. Так, ГО «Центр сприяння соціальній адаптації та психологічної реабілітації учасників АТО/ООС» разом із партнерами створили в редакції реабілітаційний центр. Це зала з тренажерами, де учасники бойових дій можуть самостійно і, що важливо, безоплатно тренуватися. Спорядження підібране спеціально для реабілітації та профілактики захворювань хребта і спини. Адже, за статистикою, майже кожен другий військовий має проблеми саме через травми опорно-рухового апарату.
Це проект некомерційний, наголошує Оксана Гуцалюк. Досвід кропивничан вивчали представники громадських організацій з Донецької, Луганської, Запорізької та Житомирської областей, які побували в «Народному слові» та спілкувалися з колективом.Це, зокрема, керівництво Луганської обласної спілки учасників бойових дій «Ветерани АТО Луганщини», громадської організації ветеранів із міста Рубіжне, Спілки ветеранів АТО із міста Щастя, громадської організації «Східна варта» та Центру конверсії та професійної адаптації, громадської організації «Дім ветерана» та «Гайдамацький рух» та інші.
Перші успіхи надихають на більш амбітні плани: вийти на всеукраїнський простір, зазначає Оксана. Але існують обставини, які стоять на заваді. Вона показує стосик акуратно підколотих аркушів, що лежить на редакторському столі.
– Колишні засновники судяться з нами вже рік через
своє комунальне підприємство «Центр розвитку послуг», яке розпоряджається всім
майном, що підпорядковане облраді, – пояснює вона. – Ми знаходимось у будівлі
на умовах пільгової оренди, які отримали після роздержавлення. Тут тисяча
квадратних метрів. Природно, хто ж буде редакцію терпіти? Тому вони звернулись
до суду. Причому за один і той же злочин не карають двічі, навіть якщо він
скоєний. А тут злочину немає. Але нам приписали неіснуючий борг, вимагають
розірвати договір оренди та виселити. Фактично це три пункти, які мають на меті
одне й те ж: звільнити приміщення.
Суд першої інстанції колектив «Народного слова»
виграв. Потім опоненти подали апеляцію, але Центральний апеляційний
господарський суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Однак днями
КП «Центр розвитку послуг» подало до Касаційного господарчого суду у складі
Верховного Суду України касаційну скаргу на попередню постанову Центрального
апеляційного господарського суду від 09.12.2021 року. Так що судова тяганина
триватиме. Але чи на користь вона журналістам та читачам?
Замість післямови
Понад 70 відсотків друкованих ЗМІ на Кіровоградщині очолюють жінки: у Благовіщенському, Бобринці, Голованівську, Добровеличківці, Знам’янці, Новгородці, Новоархангельску, Новоукраїнці, Олександрівці, Олександрії, Онуфріївці, Світловодську, Устинівці. Керують жінки й обласними друкованими виданнями: «Газета для жінок», «Нова газета», «Кіровоградська правда» та іншими. Загартовані попередніми кризами очільниці редакцій зіштовхнулися з новими викликами. Та, незважаючи на різні обставини, бажання у всіх одне: локальні медіа потребують підтримки. Інакше право громадян на інформацію реалізовувати буде нікому.
авторка – Людмила Макей
Фото авторки та з
фейсбуку героїв та героїнь пубілкації
