Грудень минулого року став особливим для колективу погребищенської газети «Колос», що на Вінниччині. Видання розміняло дев’ятий десяток років і впевнено вийшло на пряму з позначкою «100». 90-лiтнiй шлях газети до читача позначений п’ятизначним числом: святковий випуск нашого «Колоса» вийшов під номером 11192.
В його назві, що за час існування змінювалася п’ять разів, відобразились віяння епохи: «За більшовицькі темпи», «Сталінський шлях», «Сталінське слово», «За перемогу комунізму», а з 1963 року і до сьогодні — «Колос»… Саме таким у назвах виглядає історія газети, донедавна у статусі районної, яка видається у місті Погребище, — крiзь iсторичнi періоди, крiзь покоління читачiв, вiдколи далекого 5 грудня 1931 року перший номер видання доставили листоноші в оселi жителів цього подільського куточка.
Значною є й когорта редакторів, хто очолював колективи творців газети від далеких 30—50-х років минулого століття, так званих часів колективізації сільського господарства, повоєнного та періоду «зрілого соціалізму», — до сьогодні. Ось ті, хто стояв на капітанському містку часопису: О. Воліковський, І. Мельник, П. Артьомов, С. Андріюк, К. Діденко, Ю. Гнатюк, В. Сіряченко, А. Вихристюк, Н. Булаєвська, М. Вовк, К. Боровикова, С. Гальчак.
Микола Маценко, який понад 32 роки працює у колективі, 20 з них — редактором «Колоса», розповідає:
—Колеги, без сумніву, підтвердять, що друковане видання — особливий механізм, який не можна порівняти з іншим виробництвом. Хто хоча б трохи знайомий з газетною «кухнею», може підтвердити, що інколи робота над черговим номером може нагадувати щось на зразок вируючого котла, коли журналісти прагнуть заповнити його шпальти цікавими і актуальними матеріалами. До того ж, журналістська робота не обмежується рамками суто офіційного робочого дня, а газета не живе один день, інакше було б дуже сумно. Недарма китайці кажуть, що «краще бліде чорнило на зжовклому папері, аніж добра пам’ять». Дещо перефразовуючи вислів на сучасні мотиви, додам: навіть добра пам’ять сьогоднішніх комп’ютерів та гаджетів, бо оцифрування всього, що довкола, — це добре, але для поколінь, що знали світ з газет та кількох каналів на телебаченні, нині цей процес виглядає дещо штучним, як кажуть, віртуальним, а у підшивках паперовий носій інформації сприймається промовистим, багатогранним співрозмовником, звідки постають люди, події, дух часу, в який працювали журналісти рiзних поколінь. І знаю чоловіків та жінок, які свого часу активно дописували до газети та зберігають й досі домашні підшивки «Колоса», зібрані за багато років. Пожовклий від часу папір, закличні заголовки, рядки публiкацiй, на диво такі, що не втратили чіткості, фотознімки, з яких у сьогодення дивляться люди, які творили будні минулих років та десятиріч, епох.
За цей час змінилося чимало поколінь газетярів, але ми з повагою ставимося до попередників, пишаємося, що школу «Колоса» пройшли такі знакові люди, як Олег Чорногуз — український письменник, журналіст, редактор низки журналів, автор численних книжок гумору та сатири; Петро Швець — патріарх профспілкової журналістики, що стояв біля витоків як профспілкової преси, так і профспілкової прес-служби; Сергій Гальчак, історик, краєзнавець, журналіст, літератор, доктор історичних наук, завідувач кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Не можна не згадати і колишнього голову обласного правління Національної Спілки журналістів України Володимира Лисенка та Заслуженого журналіста України Едуарда Подільського, на жаль, покійних.
90 цікавих, творчих, сповнених подіями років. Кожен день, тиждень, місяць, рік — особливий і пам’ятний не тільки для невеличкого колективу редакції, а й для всіх читачів. Звісно, нам не завжди під силу конкурувати з обласними чи всеукраїнськими виданнями за повноколірними випусками, а тим більше з мережею Інтернет — за оперативністю та наповнюваністю, яку тепер називають контентом. Але нам приємно, що нашу інформацію читають, що «Колос» чекають, що до наших публікацій прислухаються. І це все завдяки тому, що розповсюджуємо інформацію місцеву, таку, що зацікавить жителів громади, бо вона — про них і для них. Саме в такому руслі вибудовує свою творчу дiяльнiсть заступник головного редактора Марина Нечипорук, докладає зусиль до верстки та дизайну газети Ірина Сидорук, бухгалтер Катерина Лучко стежить за дотриманням фінансової дисципліни. Такі часи долаємо, що тільки згадуємо, коли штат (не так давно!) нараховував 10 осіб, а ще до роздержавлення опікувалися випуском передач районного радіомовлення…
У непростий час ми живемо. У час, коли більшість населення відчуває скруту. Чомусь виходить так, що як тільки анонсують з різних трибун нові перетворення як то для блага людей, то вже хронічно треба готуватись до затягування паска. Так в побуті, так і на виробництві. Свою невдячну справу роблять повзуче здорожчання газетного паперу, зростання тарифів «Укрпошти» на доставку видань, з одного боку, та руйнація цієї ж системи доставки – з іншого. У результаті газета, буває, запізнюється до читача, вітання — до іменинника, оголошення чи реклама — до потенційного покупця чи партнера. Відтак це стає каменем спотикання і породжує небажання передплачувати газету у наших потенційних читачів.
Та, незважаючи ні на що, ми залишаємося в інформаційному просторі. Звісно, насамперед, завдяки гурту наших шанувальників.
Якщо ми мали 2000 – 2500 екземплярів на тиждень – то це був нормальний тираж як для нашої громади. Минулий рік закрили безболісно, а далі побачимо. Бо почали його зі скорочення людей на 40 відсотків. Про плани поки що говорити рано: чекаємо від Вінницької дирекції «Укрпошти» тираж. А поки що робимо свіжий номер. Як виходили двічі на тиждень – так два рази до читача й виходимо в середу і п’ятницю. На тижневик ми не перейшли, виходимо на чотирьох шпальтах, починаючи з 90-х років.
З 2014 року наша редакція співпрацює з військкоматом і місцевою владою. Ми вели інформаційний супровід усіх шести хвиль мобілізації, які йшли одна за одною. В газеті постійно розповідали про хлопців, які поверталися на ротацію, розповідали про перших загиблих і про їхніх матерів, дружин, дітей. В ті роки ми організували спілку, де старалися сприяти реабілітації військових, котрі повернулися з фронту.
В 2015 році як офіцер запасу я був мобілізований в зону АТО і протягом шістнадцяти місяців виконував бойові завдання в складі 762-го батальйону охорони на посаді заступника командира роти. Редакцією тим часом керувала заступниця редактора, продовжуючи нашу основну лінію – максимум показати людей, які служили в зоні проведення антитерористичної операції.
А після мого повернення з фронту матеріали в газеті стали жорсткішими, я вже відверто писав, що на сході України ведеться справжня війна. У нас навіть з’явилася рубрика «Не забуваймо, що в нас війна».
Обурює ситуація, коли офіцери запасу ухиляються від призову навіть не в АТО, а просто, щоб пройти службу як офіцер запасу. В газеті ми неодноразово друкували списки «ухилянтів», але дієвішим буде закон, що передбачає покарання за безпідставне ухиляння від призову не тільки офіцерів запасу, а на строкову службу.
Говоримо сьогодні про захист інформаційного простору на сході України, але, думаю, на місцях інформаційне поле не менш важливе. Ми всі повинні не просто інформувати, а спростовувати фейки, поширювані ворожими силами. Наприклад, багато хто думає, що в зону АТО і ООС йдуть, щоб заробити посвідчення учасника АТО чи учасника бойових дій, або укладають контракт, щоб заробити більше грошей. Ні! Це не так, і мотивація у наших бійців зовсім інша, ніж заробляння коштів. І про це також треба говорити.
Вважаю, треба вдосконалювати законодавство, щоб бійці на фронті та ветерани російсько-української війни в мирному житті були більш захищеними. Найпростіший приклад – коли водій не зважає на посвідчення учасника бойових дій і вимагає оплатити проїзд, і за це він не несе ніякої відповідальності. І таких ситуацій, коли захисники України виявляються беззахисними перед сваволею чиновників, доволі багато. Але ми не опускатимем рук, ще наполегливіше боротимемось і словом, і ділом, щоб наблизити нашу перемогу над підступним ворогом.
— Можете пригадати кілька випадків, які Вам найбільше запам’ятались за роки журналістської праці?
—Непростим, непевним, але з погляду сьогоднішнього дня цікавим запам’ятався період — 90-ті роки минулого століття, коли, у той складний час, багатьом було не до газет. І хоча тоді читацький ринок заполонила низка різних комерційних видань, «Колос» утримав свою нішу у вирі різних бартерних домовленостей і розрахунків.
З приємного не забудеться, коли через рік після призначення мене редактором газети вдалося підзбирати коштів й перейти на власний комп’ютерний набір та верстку видання. Це позитивно вплинуло на поліграфічну якість і дизайн, що оцінили й читачі — зросла передплата.
Запам’ятався липень 2011 року, коли протягом місяця випуск «Колоса» готували до друку студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка — вісім дівчат і один юнак, а наші журналісти пішли у відпустки. Такий собі місяць дублера. 1987 року мені, тоді студенту факультету журналістики Київського державного університету, пощастило брати участь у подібному, як назвали, експерименті деканату факультету та відділу пропаганди компартійного ЦК. Тому вирішив організувати подібний на базі нашої районки уже в умовах незалежності. Студенти побачили життя традиційного сільськогосподарського району на власні очі, а не заїжджим репортером для хвилинного сюжету телевізійних новин. Дещо й по-іншому, на власний розсуд молодого журналіста вони трактували життя району, його проблеми й успіхи. Потім через рік наш крок повторили кілька районних видань Вінниччини.
Так що наші читачі вже бачили видання у різних інтерпретаціях, і хоча друкованих видань у світі є багато, але нашому колективу та 2537 передплатникам, значна частина яких нерозлучна з нами десятки років, назавжди рідною стала газета «Колос».
Мої щирі вітання колективу і читачам з 90-річчям виходу першого номера газети!
Продовжуємо її славний шлях, готуємо наступний номер часопису!
