«Розкріпачити» - а що далі?

Григорій ВАРТАНОВ, професор, доктор історичних наук, заслужений журналіст України

Останнім часом дедалі частіше з'являються публікації журналістів, зокрема редакторів районних і міськрайонних газет, у яких порушуються питання, пов'язані з роздержавленням місцевих періодичних видань, а точніше, відокремленням їх від місцевої влади - мовляв, саме вона стоїть на перешкоді діяльності цих видань та свободи слова загалом. Ці виступи, обумовлені самим життям, реальною практикою, викликають, проте, й потребу висловити своє ставлення до самої проблеми. Тим паче, що донедавна, протя­гом багатьох років я очолював секцію районних та міськрайонних газет Спілки журналістів України, яка, не вважайте за нескромність, була найактивнішою серед інших громадських об'єднань творчої організації. Редактори газет часто зустрічалися й обмінювалися досвідом роботи, розробляли рекомендації й доводили їх до інших районних видань, узагальнювали досвід у статтях і посібниках. Серед інших порушувалися, хоч і не так гостро і принципово, як належало б, і питання взаємозв'язків редакцій з місцевою владою.

Але часи змінилися, ми живемо у новому суспільстві, яке відкрило простір для критичного осмислення набутого досвіду й пошуків нових шляхів існування засобів масової інформації, а серед них і районних та міськрайонних видань.

Однією із найчастіше порушува­них проблем є, як ми вже сказали, їх роздержавлення, тобто унезалежнення від владних структур. Проте насправді громадська думка щодо цього у журналістському середовищі ще не склалася. І це зрозуміло, бо ж не всі редакції відчувають на собі тиск місцевої влади, є й приклади позитивні. Але все ж ідея роздержавлення охопила значну частину журналістської громадськості й пішла гуляти сторінками преси. Тож питання вочевидь назріло і потребує уваги, бо йдеться, зрештою, про піднесення ролі районної преси до рівня сучасних вимог.

Але чи справді потрібно при цьому розлучати пресу із владою? Давайте поміркуємо, виходячи з реальної дійсності, наскільки взагалі можливо, як закликають деякі редактори, розкріпачити районну і міськрайонну пресу, давши їй абсолютну свободу?

Переважна більшість редакцій місцевих видань розташована в одному приміщенні з органами влади, і їхні співробітники щодня спілкуються у суто службових питаннях, при цьому діляться враженнями, думками, пропозиціями. Проте, навіть перебуваючи на різних територіях, службовцям і журналістам не обійтися без спілкування. Районна адміністрація зацікавлена мати сильну пресу, яка б допомагала їй успішно вирішувати нагальні питання життя, а працівники редакції прагнуть одержувати змістовну інформацію «з перших рук» і оперативно публікувати її на шпальтах свого видання. Не ідеалізуймо цих взаємин, звичайно, при цьому виникають різні ситуації та колізії, не виключаючи і конфліктних, що саме й дає привід журналістам ставити питання про роздержавлення. Але факт залишається фактом: без тісної взаємодії місцевої влади й місцевої преси вирішувати нагальні соціальні, економічні, політичні та інші питання просто неможливо.

Тож очевидно, що журналістам не варто штучно протиставляти себе владі, а владі слід рахуватися з конструктивними журналістськими виступами, які сприяють розв'язанню різноманітних проблем місцевого життя. Взаємна неповага і протистояння невигідні ані місцевій владі, ані журналістам, ані державі

Розглядаючи питання про роздержавлення місцевої преси, не можна  обминути й інших його аспектів, насамперед економічних. Якщо відірвати газети від місцевої влади, то тоді постає питання, хто має розраховуватися з журналістами й відшкодовувати редакційні витрати, пов’язані з випуском газет? Деякі редакційні ватажки пропонують такий варіант розрахунків: усі витрати бере на себе центральна державна влада, що буцімто вивільнить районну пресу від тиску влади місцевої. Але уявіть собі, що уряд у такому разі мав би оплачувати існування понад тисячі районних і міськрайоннйх газет країни! По-перше, це нерозумно з погляду державної політики, по-друге - економічної, по-третє, це спричинить атмосферу байдужості й заспокоєння у творчих колективах - навіщо, так би мовити, рухатися, коли держава все одно годує?..

То де ж тут логіка, шановні колеги?

Зрештою не можу не сказати про творчий рівень місцевої преси - він, як правило, далекий від сучасних вимог читачів, та й самої української журналістики, яка збагачується досвідом світової преси. І це не дивно, тому що працівники редакцій районних і міськрайонних видань не мають такого стимулу до творчої праці, як авторський гонорар. На жаль, не виявляє активності у справі заохочення журналістів місцевої преси до творчої праці й Національна спілка журналістів України, яка могла б робити це, скажімо, шляхом проведення конкурсів, запровадження премій, відзначення кращих авторів тощо.

Варто привернути увагу до ще одного важливого питання, пов'язаного із роздержавленням місцевої преси. Маємо на увазі створення нор­мальних умов для утвердження свободи слова, а саме вилучення із закону «Про друковані засоби масової інформації» рядків, які вимагають підпорядкованості районних видань місцевій владі, що виступає засновником видання. На наше переконання, лише сам трудовий, творчий колектив має право бути засновником районної чи міськрайонної газети, як і вирішувати питання про перебування на посаді того чи того редактора — без втручання місцевої влади, адміністрації. Таке роздержавлення можна лише вітати...

Одне слово, до питання роздержавлення місцевих видань слід ставитися диференційовано, залежно від конкретних умов і можливостей. Категоричними методами тут нічого не вдієш - можна розбурхати море пристрастей, а порядку не буде. Я загалом за роздержавлення районних і міськрайонних газет (цей процес неминучий, хоч і тяжкий), але лише за таких умов: повна політична та економічна незалежність від владних структур; наявність власної матеріальної бази, новітніх інформаційних засобів; високий творчий потенціал журналістів - працівників редакцій, які здатні словом впливати на формування громадської думки і на місцеву владу. Виходячи з цього, давайте замислимося, чи готові ми сьогодні до такої акції, як роздержавлення районних і міськрайонних видань, інших засобів масової інформації? Чи не обернеться таке «розкріпачення» припиненням їхнього існування?

„Урядовий кур’єр”, № 137, 26.07.2003