Захищати „районки” треба від дезинформації,

або Ще раз про те, як журналісти не знають

або поверхово вникають у свої ж проблеми

Головному редактору

газети „2000”

С.О.КИЧИГІНУ

Шановний Сергію Олександровичу!

Прочитав у редагованій Вами газеті статтю „Как защитить «районки» от Союза журналистов?” про лист редактора газети „Час пік” з Одещини Олександра Муравенка до мене.

Знімаю капелюха перед авторитетом Вашого видання, бо пошта до Вас доставляє листи швидше, ніж до адресата: навіть сьогодні, 27 червня, листа від пана Муравенка я так і не отримав. Але це характерно для декого з наших політиків і колег, які хочуть засвітитися, - про все дізнаємося із ЗМІ, а не від них особисто.

А тепер – по суті.

Проблема роздержавлення заснованих владою ЗМІ не надумана. На теренах колишнього СРСР їх немає вже ні в Литві, ні в Латвії, ні в Естонії, ні у Грузії. Не кажу вже про Європу, де ніхто не може зрозуміти, як це влада може бути засновником засобів масової інформації.

Хочемо ми цього чи не хочемо, але до роздержавлення ми прийдемо. Є дуже багато бажаючих прискорити цей процес, зажадати, аби влада відмовилася від засновництва і виставила газети та журнали на торги. Пан Муравенко чув дзвін, але не розібрався, звідки він. НСЖУ ніяк не може бути зацікавленою у тому, щоб журналісти залишилися на вулиці, без роботи. Саме проти непродуманого підходу рішуче виступає Національна спілка журналістів України. Про це йшлося у моїй доповіді на Х з’їзді НСЖУ у квітні минулого року (широкий витяг з неї надрукувала тоді ж газета „2000”).

І на з’їзді, і тепер (про що йдеться у проекті нашої Концепції) ми виходимо з таких позицій:

- приміщення, які займають видання, що свого часу були органами партійних, комсомольських, профспілкових комітетів, а тепер засновниками яких є представницькі та виконавчі органи, збудовані за рахунок коштів, зароблених цими редакціями, а тому мають бути безоплатно передані з державної чи комунальної власності у власність редакцій, приміщення інших ЗМІ – у повне господарське відання їхніх редакцій. Не одноразову авторучку чи гнилу будову, - як пише автор листа, а великі видавничі комплекси чи будинки редакцій;

- владні структури – засновники регіональних, міських і районних ЗМІ виділяють своїм виданням не більше 20-30 відсотків необхідних коштів, все інше – зароблені самими трудовими колективами ЗМІ. Саме за ці гроші вони купили комп’ютери, іншу техніку, меблі. Але згідно з діючим законодавством це – комунальна власність. Її, ми вважаємо, необхідно також безоплатно передати у власність трудового колективу редакції (як варіант – провести інвентаризацію майна, якщо місцева влада теж причетна до його створення і наполягає, то віддати їй її частку).

Є у проекті Концепції й пропозиції щодо пенсійного забезпечення журналістів, інших соціальних гарантій.

Цей проект Концепції ми надіслали у редакційні колективи, обласні організації НСЖУ саме для обговорення колегами, просили їх конкретно сформулювати пропозиції і надіслати до НСЖУ, аби ми могли обговорити їх на пленумі правління Спілки - і лише після цього виходити до влади з конкретними пропозиціями.

У цьому ми знайшли підтримку колег. Сам за останні два місяці побував у Кіровоградській, Запорізькій, Полтавській, Харківській, Донецькій областях, виступив на кількох семінарах і „круглих столах” і можу засвідчити – журналісти зацікавлено обговорювали проблему, внесли чимало слушних пропозицій. Спасибі їм!

А тепер щодо інших обурень пана Муравенка.

По-перше, і це невідомо, мабуть, лише йому – і Національна спілка журналістів України, і профспілка не має права законодавчої ініціативи. Шкода, але це так.

По-друге, пан Муравенко, дійсно, телефонував мені перед парламентськими слуханнями і вимагав, щоб його включили до числа промовців. Я пояснив, що ми свій список вже подали до голови профільного Комітету Миколи Томенка, тому йому треба звертатися безпосередньо туди. Щодо того, як вибудувався цей список остаточно, ми записали у постанові пленуму правління НСЖУ від 5 грудня 2002 р., „Про наслідки парламентських слухань „Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні”:

„Пленум висловлює глибоке здивування тим фактом, що головуючий на слуханнях – заступник голови Верховної Ради України О.О.Зінченко одноосібно порушив заздалегідь сформований список виступаючих, чим обмежив можливості членів нашої Спілки – редактора Новотроїцької районної газети „Трудова слава” (Херсонська область) Валерія Горобця, директора Львівського обласного радіо Мирослави Лубкович порушити нагальні проблеми районних газет, місцевих теле- і радіокомпаній”.

По-третє. Національна спілка журналістів України проводить творчий конкурс „Шанс” для випускників середніх шкіл, які по кілька років співпрацюють із засобами масової інформації. Саме переможці цього конкурсу – випускники шкіл і одержують право пільгового прийому до деяких вищих навчальних закладів, зокрема, й до Одеської юридичної академії. А тепер скажіть, - при чому тут 26-літній Володимир Губар, комерційний директор і дизайнер газети „Час пік”, якому ми, на твердження пана Муравенка, повинні були дати можливість без екзаменів вступити до вузу? Хоче вчитися – нехай вступає на загальних підставах.

Можна було б прокоментувати й інші недолугості послання пана Муравенка, але думаю, що й цього досить. Злість і зневага ніколи не були ознакою толерантності і професійної солідарності.

Шкода, що газета „2000” зрадила першому правилу професійної етики: раніше, ніж виносити ту чи іншу проблему на газетну полосу - вислухати обидві сторони. Принаймні, можна було хоча б поцікавитися, чи одержав я „листа пана Муравенка”.

Ігор Лубченко,

голова

Національної спілки

журналістів України