Документи
Публікації у ЗМІ
| Шановні колеги!
Започатковуючи дискусійне Інтернет - видання, ми виносимо на обговорення журналістського загалу, народних депутатів, політичних діячів і громадськості проблему, від успішного вирішення якої значною мірою залежатиме майбутнє української журналістики.
Йдеться про реформування комунальної преси.
Ми заявили на Х з’їзді НСЖУ (квітень 2002 року): альтернативи роздержавлення ЗМІ немає. І переконані у цьому сьогодні.
Адже у країнах, як їх характеризують, сталої демократії, відсутні видання, що фінансувалися б за кошти платників податків. Їх немає у європейських постсоціалістичних країнах, а також у Литві, Латвії, Естонії, Грузії.
За час незалежності України у нас виникли тисячі друкованих видань, серед засновників яких немає структур представницької і виконавчої влади. Вони займають сьогодні значний сегмент інформаційного ринку, успішно конкурують з традиційними міськими, міськрайонними і районними газетами.
Місцева преса, співзасновниками якої, крім трудових колективів, є структури влади, не мають можливості вести самостійну редакційну політику, змушені писати під диктат чиновників, а подекуди й носити їм на узгодження матеріали до публікації, що підриває їхній авторитет серед читачів. Скажімо, передплата цих видань станом на 1 січня 2005 року зменшилась на 50 тисяч примірників. Пояснити це зубожінням населення, як це робилось досі, нелогічно, бо на цю ж дату передплата всеукраїнських видань зросла на 400 тисяч примірників.
Три роки наших дискусій щодо реформування комунальних ЗМІ зустрічає непорозуміння, а то й опір як чиновників, так і самих журналістів цих видань.
Одні не хочуть втрачати ефективного засобу впливу на електорат, інші бояться, що не виживуть у ринкових умовах без тих копійчаних виплат з бюджету, які, до речі, доводиться довго випрошувати.
Сьогодні не бракує проектів реформування комунальної преси.
Перший з них – усі засновники відмовляються від засновництва, газети виставляються на аукціон. Трудовий колектив може викупити приміщення і майно за півціни.
Наша Спілка виступає категорично проти такого реформування. Ми вважаємо, що таким чином власники приватних видань (а саме ця категорія ініціює такий варіант) хочуть знищити комунальну пресу як свого головного конкурента.
Ми вважаємо, що процес реформування має складатися з таких чинників. Адже говорити всерйоз про те, що трудові колективи редакцій зможуть зі своїми ставками (з зарплатою 500 – 600 гривень), зможуть викупити приміщення і майно навіть за 50 відсотків вартості - верх цинізму.
1. Передача редакціям займаних ними приміщень.
Комунальні газети у радянські часи, виходячи тири-чотири рази на тиждень тиражем до 20 і більше тисяч примірників, давали немалі прибутки, які обласні управління у справах видавництва акумулювали і за рахунок цих коштів будували почергово у райцентрах приміщення редакцій і друкарень. Отже, передача редакціям займаних ними сьогодні приміщень було б сьогодні актом справедливості.
Причому, передати безоплатно. На всі мої звернення з цього приводу Фонд державного майна відповідає: чинне законодавство не дозволяє віддавати державне майно безоплатно.
Щож, є варіанти:
- продати ці приміщення за символічною ціною (скажімо, за 50 –100 грн. за квадратний метр),
- дозволити редакційним колективам викупити ці приміщення за залишковою вартістю (можливо, з розстрочкою виплати).
Проблеми вирішення питань передачі приміщень редакціям, які знаходяться у будинках колишніх компартвидавів.
Згідно з українським законодавством розчленування таких майнових комплексів не дозволяється. Тут можна було б запропонувати такий вихід: Фонд державного майна передає редакціям займані ними приміщення у повне господарське відання строком на 25 років.
Аналогічно, можна було б вирішити і проблему редакцій, що знаходиться у будинках державних адміністрацій, якщо ці споруди є у державній власності.
Варіантів може бути кілька, але передусім, на наш погляд, треба провести інвентаризацію редакційних приміщень.
2. Це ж стосується і редакційного майна.
За законодавством це - столи, стільці, комп’ютери, автомобілі тощо – зароблені редакційним колективами, вважається комунальною власністю.
А отже при виході ради з засновників редакція автоматично позбувається цього майна і колектив залишається з ручками і блокнотами.
Тому НСЖУ наполягає на тому, що майно має бути передане у власність трудових колективів.
При обговоренні цієї проблеми у журналістському середовищі і з представниками співзасновників комунальних ЗМІ розглядалися різні аспекти цієї ситуації.
По-перше, співзасновники (а вірніше, один з них - рада) виділяли кошти на часткове покриття витрат, пов’язаних з придбанням паперу і друкуванням газети – на все інше заробляв сам редакційний колектив. Тому майно має бути визнане його власністю.
По-друге. Якщо є редакції, яким находили кошти на придбання оргтехніки, автомобіля тощо, то треба визначити долю цієї техніки. Це може бути: а) передача її редакціям без будь-яких умов; б) передача за залишковою вартістю з оплатою у розстрочку; в) взаємозалік за подальше висвітлення у газеті діяльності відповідальної ради за редакційними розцінками.
3. Хто залишається засновником після реформування?
Трудовий колектив? Але такого поняття в українському законодавстві (крім законів, що стосуються ЗМІ) не існує. Трудовий колектив не може бути юридичною особою. Українське законодавство передбачає державну, приватну власність і колективну власність громадських організацій та релігійних об’єднань.
Дехто з колег побоюється створення акціонерних товариств, бо є приклади, зокрема, і у сфері ЗМІ, коли акції потихеньку хтось викуповував, аж доки не ставав власником контрольного пакету, не звільняв колектив і не наймав нових працівників на значно гірших, ніж доти, умовах.
Тому найкращим мабуть виходом із ситуації є реєстрація первинних організацій Національної спілки журналістів України як юридичних осіб. Саме первинна організація НСЖУ на підставі ст.ст.63,93 та 112 Господарського кодексу України може створювати редакцію газети, ставши її засновником.
4. Хто за, хто проти реформування комунальної преси?
Роки дискусій з цього приводу засвідчили: колективи редакцій, які очолюють керівники молодшого і середнього віку, розуміють, реформуватися треба, хоча і буде важко.
Там, де редактори (а не рідко і сам творчий колектив) пенсійного або перед пенсійного віку, - різке неприйняття самої ідеї, твердження, що держава втратить свою інформаційну складову. Хочеться запитати: що, Естонія чи Польща перестали бути суверенними державами, позбувшись комунальних і державних ЗМІ? А якщо подивитися правді у вічі – хіба чотири сторінки раз на тиждень, з яких одна – програма телебачення, одна оголошення, реклама тощо, а на двох попередніх – привітання керівників району з різними святами, звіти з засідань і нарад – це і є утвердження державної політики?
Я інколи прошу редакторів “районок” сказати щиро: якщо би кожній сім’ї давали безкоштовно телепрограми, чи передплачували б жителі їхню газету? Виявленої відповіді, на жаль, нерідко чути не доводиться.
Та й якщо один примірник райони припадає на 200-250 жителів – хіба це засіб масової інформації? Чому ж приватні видання мають більший тираж? Хіба тільки тому, що щедро фінансують власники?
Коли розмовляєш з потенціальними передплатниками, чому вони ігнорують свою “районку”, відповідь однозначна: вона нецікава, не пише про проблеми, які турбують людей.
Розумію, значною мірою це залежить від заангажованості журналістів, тиску на них з боку місцевої влади.
Реформування дає можливість редакційним колективам зітхнути вільніше, випускати видання потрібне людям.
Гріх не скористатися такою можливістю.
Запрошую до розмови на цю важливу тему.
Пишіть, як ви бачите шляхи реформування комунальної преси, які труднощі, на ваш погляд, нас очікують, як їх, на вашу думку, можна подолати.
Ігор ЛУБЧЕНКО -
голова Національної
спілки журналістів України |
