У КОЖНІМ ДІЛІ ПОТРІБНА ОБАЧНІСТЬ

Комунальні засоби масової інформації, зокрема, районні газети упродовж останніх щонайменше 3-5 років перебувають у так званому "підвішеному" стані. Маючи у спів засновництві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, вони повинні всебічно і повно висвітлювати їхню діяльність. Попри те, нерідко залишаючись без гарантованих Законом України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування" дотаційних коштів та не отримуючи тих, що передбачені угодою про співпрацю, сяк-так зводять кінці з кінцями. А якщо редакційний колектив наполягає на тому, аби провінційного читача формувати зусібіч, часом і проти волі керівництва влади, вважай, що "пайка" буде врізана й вмотивона "недостатнім висвітленням його роботи". Тим часом сам читач хоче бачити громадсько-соціально налаштоване обличчя газети, а не тільки суспільно-політичне, що здебільшого покриває її сторінки.

Куди ж приставати сьогодні місцевим ЗМІ? Погоджуватись на роздержавлення, пропоноване в проекті Закону України "Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації", що винесений на обговорення, чи все-таки відстоювати більш-менш гарантований дах над головою з боку владних структур, які рахуються в числі співзасновників?

Для "районок" це питання видається не таким вже й простим. По-перше, більшість з них живе за рахунок дотацій, нехай і не повних. Забезпечити річну фінансову стабільність у сумі 250 тисяч гривень (з урахуванням підвищення зарплати та вартості на послуги і папір) при невисокому тиражу надто складно. Ризикнути сьогодні підняти ціну на газету удвічі чи утричі не кожен редактор погодиться. З досвіду видно, як боляче на це реагує читач і навіть постійний прихильник може тимчасово розстатися із газетою.

Мені можуть парирувати деякі колеги на предмет зміцнення фінансової скарбниці редакції, що дозволить самостійно функціонувати: а рекламно-комерційна діяльність, а гостре й сміливе слово у кожний номер, а світська хроніка, що заінтригує і підвищить попит на інформацію саме вашого видання! Так, безперечно, це - вагомі важелі, за котрі і очолюваний мною колектив хапається. Але, повірте, це не стає панацею для гарантованого успіху. Якийсь час на авторитеті, скажімо, напрацьованому керівником видання, можна триматися на плаву, але впевненості у завтрашньому дні нема.

По-друге, хочемо ми цього чи ні, а ситуація сьогодні повинна кардинально змінюватися, і вже сам час починає працювати на роздержавлення засобів масової інформації. Однак переконана, що цей важливий процес має бути врегульований цивілізованим шляхом. У жодному разі соціальні гарантії з боку держави не повинен втратити журналіст. На користь редакцій має бути передане майно (саме довкола цього питання ламається багато списів, а воно й справді актуальне, незважаючи на те, в якому приміщенні знаходяться колективи газет).

З огляду на те, що газета ніколи не може бути чиєюсь особистою власністю (у нашому випадку - влади, далі - інших вершителів її долі), що вона є виключно громадським інститутом, який покликаний слугувати суспільству, з принципових позицій потрібно вести мову про партнерство і співпрацю, взаємовигідну і таку, що поважає інтереси газетяра. Влада, як і всі інші респонденти, що викладатимуть думку у ЗМІ, схоже, також буде будувати свої стосунки із газетою на комерційній умові, проте вже в іншому форматі, якщо її "нинішнє дитя" піде на власні хліби. Тому великої біди не трапиться, якщо доведеться розривати укладений шлюб. Мене, особисто, не лякають жодні перипетії: працювати у роздержавленому виданні чи йти далі в тандемі із владою-співвласником -однак доводиться постійно з кимсь вести переговори і переконувати в тому, що за подану інформацію потрібно платити гроші. Оскільки редактор сьогодні є насамперед менеджером, його цікавлять такі пріоритети: договір - оплата - публікація. В іншому випадку газета приречена на тотальне безгрошів'я, а бюджетні асигнування за теперішніх умов не здатні зробити хорошої погоди, бо їх просто в потрібній кількості виданню не нададуть. Мотивація, як завжди, одна - заробляйте гроші, їх у бюджеті немає.

Можу з упевненістю констатувати: як редактору (обрана колективом 5 жовтня 2005 року), мені вдалося із співзасновниками знайти спільну мову у поданні матеріалів, що стосуються діяльності владних структур, а також відкрити шлюзи для різних точок зору, нерідко - геть протилежних. Під час минулої виборчої кампанії свої позиції на шпальтах газети демонстрували усі політичні сили, що свідчить про незалежність у формуванні громадської думки. Процес цей логічний, послідовний і, вважаю, притаманний саме демократичному суспільству.

Щодо механізму самого роздержавлення газет. Він має бути прозорий і чітко виписаний. Якщо перехідний період визначено терміном у 2-3 роки, то він повинен працювати тільки на користь видання і захист його працівників, а не на "викручування" рук, залежно від ситуації, в якій опиняється комунальний засіб масової інформації. Тут є і камені спотикання: на мою думку, трудовий колектив має переважне право вносити пропозицію про реформування ЗМІ, тим часом в проекті Закону йдеться про те, що органи місцевого самоврядування приймають рішення з цього питання з дня набрання його чинності. І в цей час влада, безумовно, диктуватиме свою волю редакційному колективу шляхом фінансового "ставлення" на місце і не йтиметься про якісну підготовку газети до реформування. Про це говорять чи не всі мої колеги-редактори провінційних видань.

Але ж завжди кажу про те, що потрібно поспішати, не кваплячись. Щоб не дай Боже разом з купіллю у безвихідь не викинути дитину. У райцентри не відразу прибіжать нові професійні кадри і не стануть розвивати цей, повірте, геть неприбутковий бізнес. Та й втратити провінційну пресу в жодному разі не можна, оскільки для багатьох сільських читачів "районка" є чи не єдиним джерелом інформації, доступним за вартістю, цікавим і потрібним - за поданням місцевого фактажу.

Як на мене, в проекті Закону з основоположними принципами щодо прав власності, соціального захисту, підтримки у періоди до і після реформування майже все зрозуміло. Було б добре, якби відпрацьовувалась державна програма з цієї важливої проблеми, в якій би чітко виписувались процедури самого роздержавлення кожної редакції, аж до врахування внутрішніх резервів та визначення власності тощо.

Ще один момент, на котрий хочу звернути увагу. Під час роздержавлення важливо врахувати гарантії невтручання у редакційну політику, а також не йти шляхом перепрофілювання. Адже суспільно-політична преса може опинитись в ситуації, коли постане перед фактом публікації рекламних, "потрібних" матеріалів, телепрограм, кросвордів чи партійних документів. Думаю, доцільно закріпити це на законодавчому рівні, що дасть можливість уникати будь-яких проблем та ускладнень.

Дискусія щодо майбутнього преси в Україні розгорнута. І це добре, але поки що не відчуваються реальні кроки для створення умов на ефективно-творчу працю у районних газетах. Слабка матеріальна база, невисока заробітна плата не завжди приваблюють обдарованих особистостей, які радше свій талант віддають бізнесу чи іншим галузям. Тому, як кажуть українці, щось та потрібно робити. У нашому випадку - вибирати між державним і приватним, між залежністю і незалежністю. Але треба завжди схилятись і до оптимістичних, і до песимістичних міркувань: щоб не трапилось так, як з тими колгоспами - бігом реформували, а ефективного господарника не здобули. Гака, вочевидь, доля може спіткати і пресу - привести її до ще більшої залежності, та вже не владної, а впливово-бізнесової, партійної, політичної. Тут ми повинні проявити обачність.

Катерина БОНДАРЧУК,

редактор районної газети "Вісник Сквирщини", Київщина