«Революція Гідності – це й революція журналістської наївності, яка з наростанням подій поступово зникала – Наталія Нагорна

Середа 27 Лютого 2019

І події п’ятирічної давнини – це не тільки Революція Гідності, це й революція журналістської наївності, яка з наростанням подій поступово зникала (про це говорила спецкор ТСН телеканалу «1+1» Наталія Нагорна в НСЖУ на презентації фотовиставки «Журналісти на Євромайдані. П’ять років по тому», – ред.).

Якщо на початку Євромайдану нам здавалося, що жилетка з написом «Преса» може нас захистити, то вже трохи згодом ми зрозуміли: жилетка з написом «Преса» нас абсолютно не захищає. Тепер ми це знаємо дуже добре.

І це показує війна на Сході, де не тільки жилетка – бронежилет не завжди може захистити.

Особливо це стосується операторів. Адже вони часто міркують, що, знімаючи кіно, вони поза подіями і з ними нічого страшного не може трапитись. І фотографії на виставці такі круті тому, що всі ми думали, що ми просто журналісти, просто виконуємо професійні обов’язки, і в нас не прилетять куля чи граната.

Наша професія на фоні трешу, що відбувався, мала, як виявилося, великий зиск: на фоні того, що кожного з нас могли побити, покалічити, вбити, журналістика потужно розвивалася.

Я вчилася в університеті, коли був Помаранчевий майдан. Тоді у нас з’явилася перша нічна варта: 5-й канал зробив марафон новин, що транслювалися в ефірі цілодобово. І це було дуже круто – будь-якої миті люди могли дізнаватися про події Помаранчевої революції.

Журналістика дуже змінилася з активним входженням в наше життя соціальних мереж. Коли пишеться історія, ми не сидимо й не пишемо ручкою, ми не всі події навіть розуміємо до кінця. Але потім перечитуємо статуси в Фейсбуці, і в пам’яті відновлюються моменти, події, люди.

Я передивляюся свої пости й в одному з них знаходжу, наприклад, час коли зупинився годинник на Будинку профспілок, коли той горів. Це, мабуть, історія кожного з журналістів.

З наших записів у соцмережах ми створили книжку «94 дні. Євромайдан очима ТСН». Просто зібрали наші пости, фотографії і включили їх до видання.

Ось тільки одна з історій, з яких склалося видання: «ТСН начинает работать в режиме on line марафона. Подъехали к моргу, в 16:30 – сводка о жертвах». Статус у Фейсбуку, коротка фраза. Але вона – наша історія, про яку не повинні забути. Тепер, через п’ять років, розуміємо, що без цих коротких записів книжку створювати було б важко: надто швидко навіть дуже яскраві події забуваються, їх перекривають нові події та емоції. Мабуть, наша пам’ять так улаштована, що іноді ми намагаємося самі для себе забути.

Якщо нинішніх студентів запитати, які ключові події були на Майдані, вони навряд назвуть їх. І не тому, що вони погані, чи нерозумні. Ці події, щоб їх запам’ятати, треба було пережити й побачити на власні очі.

Ми це пережили разом з усіма учасниками Революції Гідності, часто ставали свідками найтрагічніших подій тих місяців. А тепер ми не можемо свідчити в суді над тими, хто калічив людей, палив Будинок профспілок, убивав беззбройних протестувальників...

Коли спілкуюся з адвокатами Небесної сотні, вони кажуть: тяжко, коли йдеться про таку кількість убитих у центрі мирної столиці людей, але це одна з найпростіших справ. З одного боку, є дуже багато годин відео, де зафіксовані події Майдану. Уявіть, як просто розкривати злочин, що зафіксований на відео. З другого боку, виявилося, що дуже важко розкривати злочини, зафіксовані на багатьох відео, бо ті відео складно поєднати.

Тобто виявилося, що, навіть маючи в розпорядженні велику кількість відео, фотознімків, за п’ять років не вдалося визначити винуватців побиття і вбивств та ухвалити їм вирок. Знайти й покарати убивць було однією з головних вимог Майдану, на виконання якої чекають родичі Небесної сотні і все суспільство і яка досі не виконана.

Багато відео втратили своїх власників. Так, відео, що знімали ми з оператором, фігурує в суді. Ми були під час розстрілів у готелі «Україна», були свідками, як помирали люди, ми знімали трагічні події на камеру. Але це відео було просто скачано в інтернеті і ніде не зазначено, що ми є його авторами. Отже, я не є свідком на судах у справі Майдану, бо виявилося, що встановити причетність до цих подій, незважаючи на відеозаписи і фото, дуже складно.

На фотографії з Євромайдану я в формі Червоного Хреста. Це не випадково: для журналістів Майдан став ще й майданчиком, коли ми стали розуміти, що кожному з нас, окрім суто професійних знань, потрібні знання з надання першої допомоги. Кожен журналіст кожні півроку або хоча б раз на рік має проходити курси невідкладної допомоги. Про навіть найпростіші акції протесту маємо думати і передбачати події наперед і бути готовими до будь-якого перебігу подій. І кожен з нас може зненацька опинитися в умовах, де уміння подати невідкладну допомогу може врятувати чиєсь життя.

Не від журналістів залежить, щоб таке більше не повторилося. Але найголовніше, що маємо, як на мене, зробити, – ми повинні законсервувати досвід роботи в екстремальних умовах міста. Для України це надзвичайний досвід. І ми маємо передати досвід, як вижити в таких от умовах, молодим колегам. Упевнена, що ми маємо готувати абсолютно нових журналістів – таких, що будуть спроможні працювати і зберегти себе навіть за таких екстремальних умов.

На світлині: Наталія Нагорна і Сергій Томіленко на презентації фотовиставки в НСЖУ

Фото Сергія Шевченка

Анексія Криму: втекти, щоб вижити// НСЖУ, 19.03.2019

Цими днями в Україні згадують про події п'ятирічної давнини, пов'язані з окупацією Криму. Секретар Національної спілки журналістів України, редактор проекту "Крим. Реалії" Радіо Свобода Олена Юрченко була серед тих колег, хто повідомляв про ситуацію, працюючи в надзвичайно складних умовах на захопленому півострові. Про свою роботу в 2014-му, про погрози й небезпеку, про досвід переїзду разом із сім'єю до Києва та облаштування на новому місці Олена розповіла в публікації для сайту patriotdefence.org.

Побили, кинули яйце та облили кефіром: в Україні – тільки вільна журналістика// НСЖУ, 16.03.2019

Ні для кого не секрет, що журналіст – професія небезпечна, особливо в країні, де на носі вибори глави держави. Незважаючи на всі закони, в Україні сотні журналістів на рік зазнають фізичного та психологічного тиску. «Телекритика» подає короткий звіт НСЖУ про безпеку репортерів за 2018 рік на сторінках спецвипуску «Жертви безкарності».

«Негатив і вибіркова увага до політиків під час виборчої кампанії знижують рівень довіри до ЗМІ», – соціологи// НСЖУ, 11.03.2019

Напередодні виборів більшість вечірніх новинних програм телеканалів – про політику й політиків. Проте в українського глядача обмаль об’єктивної інформації: з 44 зареєстрованих кандидатів на посаду Президента України в ефір «прориваються» лише 15, та й про більшість із них інформація подається упереджено й неоднозначно – є ті, кого лише хвалять, і ті, в кого більше негативних оцінок.

«Навколо таких проектів мають об’єднуватися найкращі сили» – Гліб Головченко// НСЖУ, 07.03.2019

Гліб Головченко, секретар НСЖУ, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК «ТАК TV», заслужений журналіст України, відомий своєю активною позицією — і як медіаменеджер, і як керівник, що опікується майбутнім української журналістики. У газеті «День» вийшли кілька його матеріалів про тривожну ситуацію з друкованою пресою та регіональним телебаченням («День» № 28–29 від 15–16 лютого ц. р. і блог на сайті «Дня»), а це інтерв'ю – в розвиток теми.

Партнери