Я завше був прихильником мостів; життя ж мене привчало до парканів!

П'ятниця 03 Серпня 2018

Друкувати свої перші дописи він почав у «районці» м. Кременець рівно 60 років тому, ще у статусі учня початкової школи. Жартома каже, що піт працеголіка з його чола де-юре почав накрапати вже на другому році життя! Зберіг «Трудову книжку колгоспника» № 732, де й зафіксовано: «Рік вступу в члени колгоспу–1949». Обурений: заяви ж не писав!.. Усеньке своє подальше життя Тарас (з грецької – «бунтівник») завше чинив спротив будь-якому примусу– у школі, в армії, у виборі конфесії, тим паче – у творчості. Каже, що жив «безнапутнім. Поради вислуховував, але чинив зазвичай по-своєму. Аби нікого не картати, якщо у чомусь помилишся».    

Ювілей відзначає на Тернопіллі, де мешкає після виходу на пенсію. Саме тут, у селі Куликів Кременецького району, 04 серпня 1948-го гул дзвонів Почаївської лаври заглушив в оселі Багнюків перший крик малюка, якому судилося стати у 70-х маленьким, але постійним рупором невдоволення мас життям-буттям. Він і народився «нестандартним» – шульгою: у початковій школі забороняли писати лівою (навіть били по руці–лінійкою чи указкою),а від правої каліграфія «не йшла». Та життя показало: зміст домінує над формою.            

 Йому ринадцятий минало, як  уперше заробив трудову копійку: під час літніх канікул у 19611962 рр. Тарас-школяр 

працював на токах (рідного з 2-го року життя!) колгоспу «Заповіт Ілліча». За 76 трудоднів одержав 30 крб. 151 кг пшениці. Це був капітал!

По закінченні Дунаївсьої восьмирічки подався у геологи. Пригадує, як у жовтні 1964-го під час лекції у Київському геолого-розвідувальному технікумі  якісь дядьки мучились з тов. Хрущовим – ніяк не могли зняти зі стіни портрет вождя. Місяцем пізніше Тарас залишив навчання у КГРТ: «Це була моя реакція не на заміну Микити Х. на Леоніда Б.,– з гумором пояснює ювіляр.–За парту шкільну мене, «лірика», повернуло засилля креслень бурових вишок. Терпцю забракло...».

Жартує, що у СШ № 2 м.Кременець атестат про середню освіту «здобув у перерві між роботою в колгоспі, слюсарем  чи будівельником ДОКу селиша Смига, де тоді жили батьки. З атестатом освітньої зрілості подався у Мінськ, але... Тоді на юрфак  Білоруського держуніверситету забракло одного бала. Відібраного за недоречний альтруїзм: мою оцінку знизили за передачу шпаргалки іншому абітурієнту з відповіддю на його білет...».

Подався у Кривий Ріг на спорудження найбільшої у світі ДП-8. З 10 грудня 1967-го – служба у вірменському Ечміадзіні: офіцерська посада секретаря комітету комсомолу вч 44303; звання, подяки і нагороди від командувача Закавказького військового округу, ЦК ЛКСМА; публікації в газеті ЗакВО «Ленинское знам»я». Як нашого земляка – так і про нього. В останньому листі з Тбілісі (перед демобілізацією у травні 1969-го) редакція «ЛЗ» вислала характеристику-рекомендацію для вступу на факультет журналістики.

Поклав її до папки «Мої публікації» – і на іспити. Вдало.  На журфаці КДУ навчався у 19691974 роках. «Наш випуск був «сильним»: В»ячеслав Брюховецький і Юрій Антипович, Оля Варич (Коноваленко) і Толя Цибульський, Ніна Гончарук (Карповець), Таня Кириченко (Дениско) і Галя Вавринюк (Пересунько)... Не забути першого (за п»ять років навчання їх було декілька) декана Євгена Бондаря, лекції Прожогіна і Бабишкіна, Каранської і Коваль, Яременка, Іщука і Тоїчкіна, знайомство з Олесем Гончарем і його рукописним «Собором», походи на «Варшавську мелодію» з Адою Роговцевою і на футбол. Приємно згадати і співпрацю з газетою«Сільські вісті».У день держіспитів в жовтому корпусі

КДУ її редактор Іван Сподаренко на мій гумор («Друкуєте мої статті без правки? Беріть на роботу») зреагував посмішкою: «Спершу треба розібратися, чи то ти такий розумний, чи мій працівник не дуже...».

«Не забути й гуртожиток на Червонозоряній, – згадує ТарАн. – З першого дня до мене підселили трьох негрів – аби підсобляв їм ідеологічно і філологічно! Слава богу, що з 2-го курсу мешкав вже зі своїми, у гуртожитку на Ломоносова. Це після Казахстану, де студзагін КДУ будував житло для азіятів. Запам»ятав від»їзд (чомусь мені, «піонеру цілини», доручили виступити на мітингу біля універу) і повернення до Києва (влітку 1970-го спалах в Одесі холери чи тифу «гальманув» наш відліт в Україну на тиждень)».  

У 1971-му ТарАна знову спробували затримати – вже у Херсоні, де він проходив практику на телестудії. Після трьох прямих (по ПТС) телерепортажів йому запропонували роботу. Відмовився – з огляду на перспективи, обіцяні «шефом» кафедри тележурналістики КДУ Михайлом Канюкою. Реалії ж були іншими такими, що у 1972-му після третього курсу перейшов на п»ятий заочного. На Рівненщині влаштувався кор-ом районної газети у Червоноармійську (нині–Радивилів). Одружився, одержав нову трикімнатну квартиру.

«Житла б не дали, якби знали, що слухняним я не буду,  сміється ТарАн. – У своїх публікаціях задіював МАТ (Метод Аналітичного Тлумачення). У райкомі терпіли,доки у 1995-му «героєм» мого фейлетона не став кум першого секретаря. З глухого кута вивів львівський власкор журналу «Перець» Овсій Круковець, з яким ми інколи кавували за шахівницею. «Чи не забагато ображених», – кепкував він у червні 1976 року («Перець» № 9). Того ж місяця підтримав нашу редакцію і московський «Журналіст» (стаття «Когда критика нє получаєт поддєржкі», журнал № 6). Фігурантом обох був мій фейлетон. Та партійного «строгача» із занесенням таки вліпили.Для мене це своєрідний орден, з яким... довелося шукати роботу. Язик до Києва довів! За порадою пана Круковця. У секторі преси ЦК КПУ зустрів порядну людину: Валентина Меншун посприяла переїзду до Бердянська. Міськком зняв «строгача», забезпечив житлом, доручив редагувати багатотиражки».

Почав конкурувати з місцевою газетою «Південна зоря» у творчих конкурсах – запросили до себе. У «міськрайонці» завідував відділом АПК і проводив заняття в університеті робсількорів, очолював профком і (в «епоху перебудови») парторганізацію.«Коли ж професіонала Михайла Кривошея на

посаді редактора замінив секретар-ідеолог МК КПУ В.Іщук, я зрозумів, що на мій МАТ накладуть вето. Зініціював створення незалежної газети, і восени 1992-го підписав до друку перший номер «ПІКа». Не минуло року, як мене побили».

...25 років тому в Україні була скоєна одна з перших резонансних фізичних розправ над журналістом, акцентувала служба інформації НСЖУ 15 червня 2018 р. (матеріал «Ретро: як «шанували» незалежну пресу в часи минулі» в «Архіві публікацій»). Ювіляр – один з тих українських журналістів, на захист яких силовики відкрили три карні провадження: «А погрожували, залякували чи переслідувавали щомісяця,– каже ТарАн. – Колеги захищали як могли. «УМ», приміром, 2 грудня 2003-го – статтею «Для власкора влада – горе. Якщо журналіст не співає їй дифірамби». Від замовних нападок екс-колег захищався самотужки. Позивався, бо я не раб, аби підставляти і другу щоку для удару. Кажуть, ніби я гордий. А де межа між гординею і людською гідністю?..».

Таким ювіляра знали не лише в «Україні молодій» та в «Урядовому кур»єрі»; був власкором за сумісництвом у різні роки і газет «Сільські новини» Дніпро), «Запорозька Січ», «Верже», «Комсомолець Запоріжжя». Непосидою був і під час відпусток. У серпні 1976 року одеська «Чорноморська комуна» відрядила ТарАна до Ізмаїлу («Чудове місто побачив і себе «показав»  публікацією 29 серпня «Припискою справі не завадиш»). На 1977-й мав запрошення від редакцій газет «Советская Бухара» і навіть магаданських «Заря Сєвєра» і «Полярник». Пропозиція узбеків («Два тижні попрацюєш – дорогу оплатимо») звабила. У липні скоротив відпочинок на Азові, аби побачити Бухару. Декілька публікацій – і редактор В.Попов дав ключі від квартири: «Залишайся! Сім»ю перевеземо». Відпрацював обіцяне, «спожив» екзотики Бухари і Самарканда – та й додому. «Я знав, що Україну ти не залишеш», –писав мені колега-перекладач Шухрат Батиралієв. Ми з ним листувалися років три-чотири...».

Приємно згадати ювіляру і те, як він...

...школярем їздив на гастролі у трупі Кременецького народного театру, а газетярем оцінював роботу з десятка міжнародних кінофестів (на одному з них допомагав актору Івану Гаврилюку відбивати атаки руських колег, адвокатів убивць Ігоря Білозіра);

...допомагав німкені фрау Теа Грісбах-Тоббах рятувати (!) від мерії Бердянська гуманітарку з Мюнхена;

...відібрав легковик ЗАЗу у посла України в Казахстані для листоноші з Хмельниччини Люби Гриценюк;

...готував з Махнофестів репортажі «Гектар волі в Гуляйполі»;

...на «Скелях Довбуша» терпів лещата «чистилища», а в

будинках творчості литовської Паланги і підмосковної Рузи бракувало терпцю слухати теревені російських «зірок» про їхню винятковість;

... у Трускавці «приземлив» москвича, який у бюветі затіяв дискусію (монолог!) з приводу «щєдрой русской душі»: ми, мовляв, такі, а ви, українці, «сякі»... ТарАн експромтом видав: «Чим багаті, тим і раді», – кажуть українці; «Чєм богати, то і спрячем», – шепче москаль жінці». Під оплески і регіт розлючений московит накивав п»ятами;  

... 8.08.08 у барі запорізького Будинку преси на свої 60 дарував колегам книгу «60 кроків катарсису» (під «салюти» Росії у Грузії по ТБ; не відразу й зрозуміли, що це вже війна);

...одержував нагороди: за творчу працю журналістом – п»ять медалей ВДНГ, дипломи СЖ з Києва і Москви, а за порядність, як син члена ОУН, – компартійні стягнення;

... у липні 2009-го піднімався з Ющенком на Говерлу, наступного лаяв Януковича на Сорочинському ярмарку;

...ставив «незручні» запитання Кучмі і Тимошенко, а Ющенку, даруючи унікальне (1918 року) видання «Кобзаря», радив керувати країною жорсткіше;

...спілкувався з Олесем Гончарем і Петром Ребром, листувався з Петром Угляренком, відпочивав у Трускавці з Євгеном Дударем... З ветераном гумори й сатири досі «перегукується»  як і з Ганною Дениско, Пилипом Юриком, Тарасом Антиповичем, Антонією Цвід (українська Сафо до книги «Між двох рапір» включила дещо з поезії і ТарАна)...

Ювіляр, до речі, має намір видати ще одну книгу. Каже, що «ПравоПохоронці» будуть дзеркалом сучасних українських реалій, бо «факт, що силовики і Феміда в Україні провокують ситуацію, коли кара може стати народною, без суду і слідства. Дістали ж-бо: порядні українці лише заглядають у «вікно в Європу», з курортів якої казнокради й олігархи не вилазять. А там ручкаються/чаркують з москалями».

Колись Багнюк допомагав іншим: премію за перемогу у номінації «Кращий публіцист 2008 року» пожертвував одному з християнських храмів Бердянська, двом іншим – великі  килими; передав в»язням ВТК-77 до тисячі книг з домашньої книгозбірні, стільки ж – обласній школі-інтернат; сиротинцю презентував фотолабораторію, а двадцять комплектів шахів і шашок – лікарні, в інфекційне відділення якої шпиталізували майже усіх відпочивальників ДОЦ «Дзержинець»...                  

Наразі ювіляр сам до певної міри в ізоляції – від дітей, онуків. Сини-протестанти і дружина (вже екс-) погрожували:

«Залишишся один, якщо не примиришся з богом і не пройдеш хрещення по-нашому». Не вірив у їхню здатність на таку жорстокість! Та з часом й онуки стали фанатами. Тепер його, кардіоінваліда 2-ї групи, втіха – онуки кузин і кузенів, рідні з дитинства річка Іква і Кременецькі гори, шахи й аудіокниги...

Підтримують серце ювіляра, уражене аневризмою аорти й аритмією, ще й контакти з колегами Тернопілля. Як автор «засвітився» на шпальтах обласних газет «Свобода», «Наш день» і «Вільне життя», кременецького «Діалога», з якого «усе й почалося» для майбутнього журналіста. 60 років тому. «На порозі ж «сім на десять»,  жартує Тарас-Андрій Багнюк,  Виходить, що 10 років я змарнував, бо не марав паперу?..».

Зичимо ювіляру-оптимісту мати дедалі більше підстав для хорошого настрою! 

    

 

Не чіпайте журналіста!// НСЖУ, 20.02.2019

У переліку найбільш небезпечних професій у багатьох країнах обов’язково значиться «журналіст». Приблизно третя-четверта позиція після шахтарів, рятувальників, поліцейських.

Всеукраїнська нарада редакторів: історія має властивість повертатися бумерангом…// НСЖУ, 15.02.2019

В історії не трапляється випадковостей. Отже, по-своєму символічним стало те, що Всеукраїнська нарада редакторів друкованих ЗМІ проходила в Києві, з різницею в кілька місяців, акурат через 100 років після 1-го Всеукраїнського з’їзду видавців преси. Тоді, одразу ж зі здобуттям незалежності молодою Українською державою, питання збереження преси й друкованого слова як стратегічного складника національної безпеки постало так само гостро, як і зараз.

Людмила Опришко: “Джерела журналіста – це священна корова. Якщо її чіпати, потерпатиме суспільство”// НСЖУ, 11.02.2019

Торік Печерський райсуд Києва надав Генеральній прокуратурі доступ до телефонних комунікацій журналісток Наталки Седлецької та Христини Бердинських. Він дозволив слідчому отримати інформацію про всі телефонні контакти журналісток за 17 місяців у справі про можливе розголошення державної таємниці та інформації досудового розслідування директором Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) Артемом Ситником.

Ювілей… за ґратами// НСЖУ, 08.02.2019

Уже третій день народження зустрічає в російській в’язниці незаконно заґратований власкор Укрінформу у Франції Роман Сущенко. Сьогодні, 8 лютого, йому виповнюється 50 років. Журналістка газети «Голос України», член НСЖУ Людмила Опанасенко напередодні ювілею поспілкувалася з дружиною нашого ув’язненого колеги Анжелікою Сущенко.

Партнери