НАС ЖИВИТЬ НАДІЯ (частина 3)

Вiвторок 28 Лютого 2017

Початок публікації читайте тут

У Кремлі також не дрімають. І в них пазурі ув’язають усе глибше.

“Режим тиші”? Сьогодні оголосять: ось вам ота тиша. А завтра – знову ревуть гармати, ще злобніше. Міжнародні спостерігачі запишуть: б'ють з обох боків фронту, особливо з проросійського. І плач, стогін, розпач та благання миру з обох сторін.

Хто винен? Ще древні знали: шукай серед тих, кому вигідно. Починать слід зверху, серед авторів е-декларацій. Звуки вибухів до їх апартаментів не долітають. І ридання матерів, які втратили синів, височенні мури розкішних маєтків почути не дадуть.

На різних зібраннях та зустрічах, бодай на найвищому рівні (згадайте “берлінську вечерю” на чотирьох), обом сторонам дістається на горіхи. Путіну, як годиться, більше. От і в Мюнхені знову походили, походили околяса, випустили пару. І далі – аніруш. Нічого нового не придумали. Володимир же Володимирович у ті дні своєї ушкварив: узаконив на території Росії документи "ДНР" та "ЛНР", які посвідчують особу. Ой-ой-ой… Не теліпати б нам “норманським шляхом” до нових віників, бо вибоїн, вимоїн та баюр на тому путівцю не менше, ніж на більшості українських доріг. Дозорців та погоничів після вже згадуваних виборів у США, Німеччині та Франції, поміняють. А суть політики нашої держави залишиться: під батогомУ стані війни.

Молот і ковадло. А між ними – Україна.

Випадає, хоч круть-верть хоч верть-круть, політику стосовно Донбасу все ж доведеться коригувать. Війна завела у глухий кут. Від санкцій очікуваних наслідків катма. Більше того, – он які втрати. Недарма тепер вже колишній віце-президент США Джо Байден визнав, що його країна мусила подвоїти зусилля, аби ті санкції проти Росії збереглися. Чітко і всім зрозуміло: “Ми чинимо величезний тиск на всіх в Європі”, особливо на Німеччину і Францію. Не забув кивнути і в бік “принаймні п’яти країн, котрі хочуть сказати, що вони бажають вийти” з того режиму. Під час прощального візиту до Києва ховав та зачищав кінці, наставляв друга до скону, як далі поводитися. Цікаво, що відразу після президентських виборів з Держдепу пролунав голос: нічого не зміниться.

Отож слід діяти активніше. На всіх напрямках. Це передусім робота президентів П. Порошенка й В. Путіна. Їх народи України і Росії наділили найвищими повноваженнями. То відкиньте, вельмишановні, амбіції, інші причини, бодай спробуйте приборкати "яструбів" і, врешті, сядьте за стіл переговорів. Віднайдіть єдино можливу дорогу з тупика, до якого самі себе і нас загнали.

Наївно? Усе не так просто? Так я і не кричу "Еврика!". Лише впевнений: істина завжди проста. Це шлях до неї часто тяжкий і під силу насправді мудрим і сильним духом. Та ще лукавці, у цьому разі політичні, видають її за незрозумілу, надто складну і тому неприйнятну.

Підштовхувати владу знизу – само собою. Буквально навпомацки нашукувати, що можна зробити на Донбасі невідкладно. Пом'якшувати блокаду. Уже із Європи чуються вимоги виплачувати належне пенсіонерам, не приречувати на голодну смерть наших співвітчизників, одиноких старих людей та інвалідів, які залишилися "по той бік". Сприяти діловим зв'язкам між прифронтовими містами і районами, а не глушити їх. При реальній децентралізації, законодавчому і справжньому розширенні прав і можливостей регіонів. І так – крок за кроком. У змаганні за мир дрібниць немає.

Коротше кажучи, нам наполегливіше ділами треба доводити, що українці, “східняки” чи “західняки”, – співвітчизники. І перед державою, єдиним народом, законом рівні. Єдність волі до миру – єдність дій якомога ширших верств суспільства. А відтак – одна із підвалин єдності України. І тоді все більше донеччан ставитиме питання руба: “Припиніть!”. А провести вибори на користь неподільності країни буде куди легше. На законній основі, при наявності міжнародних спостерігачів і безпеці громадян.

Відторгнена нині частина Донбасу має вростати в Україну. Багато в чому наново, насамперед місцевими людьми.

Шлях некороткий, але за всіх умов вірний.

Більш чітку, активну, більш послідовну позицію у питаннях війни і миру на Україні могла б зайняти НСЖУ. Рішучіше виступати проти мови ворожнечі. Справді, небажана це мова. В журналіста має бути ясне око. Ненависть сліпить. Проте й брехні прощать негоже. Яка совість – такі й “почесті”.

Контакти українських і російських професійних журналістів обох держав важливі, життєво необхідні за будь-яких умов. Ми повинні стати над другорядним, менш суттєвим. І щосили, та коли б ще й дружніше, калатати в усі доступні дзвони, спонукати політиків, своїх читачів, глядачів та слухачів до дії.

Для оонівських дипломатів і чиновників, частини зарубіжних колег Донбас – це ”територія конфлікту”. Для нас – розкрита рана. На очах у цілого людства тут ллється кров і страждають безневинні.

В цілому позитивна тенденція посилюється. Про це виразно свідчить публікація в нашому фаховому виданні колективних роздумів відомих російських колег Павла Гутіонова і Надії Ажгіхіної “ Журналісти – не солдати. У них інша місія”. Тут-таки повідомляється: “… українська і російська (спілчанські. – М. Ш.) організації почали активне співробітництво уже в умовах озброєного конфлікту”. До речі, за посередництва і під егідою авторитетних європейських інституцій. Чи не є це проявом “ народної дипломатії ”? Як на мене, – так.

Пробивають стежину до миру, як можуть.

Даремні потуги і сподівання? А хіба маємо щось більш практичне, більш прийнятне? Справді, за словами Дуні Міятович, представника ОБСЄ з питань свободи медіа, що не так давно зустрічалася з активом НСЖУ в Києві, “а яка є альтернатива діалогу?” Коли щиро хочемо спокою і гаразду нашим навічно сусіднім народам. От де ж тільки взяти дійсно розумних аналітиків і бійців, безстрашних публіцистів?

Тільки ж бо серед нас. Саме у дні найтяжчі, кризові, вони і з’являються. Ще обмаль таких? І тиск на них шалений? Таки ж бо непереливки буває. Не кажу вже про фронтових кореспондентів. І без того маємо і терор, і вбивства. Без жодних правових наслідків, про що Національна спілка журналістів заявляла не раз. Недарма ж Україна, як широко визнано, є однією з тих держав, в якій нашим колегам працювати найбільш небезпечноТа без їхнього труда, справді сильної, жилавої і переконливої публіцистики, точної, об’єктивної інформації і взагалі не може бути громадянського суспільства, вибору країною вірних орієнтирів.

Принагідно наголошу ще раз: надзвичайно вартісно, критично важливо показати самим собі, а водночас і світовій спільноті, що ми можемо, ми здатні не лише тинятися по закордонню із простягнутою рукою, як це роблять українські очільники, а й, врешті, будуватися. Без дикунських безсоромних драчок і дерибану, зловживань, знову ж таки, власними розумом і працею, власними силами, із вдумливим використанням і чужого досвіду. Інакше діло табак, піде прахом і те, що ще залишилося.

Знову утопія? Нереальна мрія? Сьогодні можна сприймати сказане й так. Але ж обов’язково прийде завтра. Агов, нагорі! Придивіться ж, прислухайтеся!

Прокляття, мов тяжке розжарене каміння, посилаються народом на голови винних у братовбивчій війні. Кажуть, проклинать – гріх? А завдавать найтяжчих мук матерям і лютого страху та невимовних страждань дітям – святість?

Люди, найширші маси знову прагнуть очищення. Вони хочуть жити. Просто жити… Десь там, у глибині народній, температура, тиск підвищуються. Соціологи попереджають: уже дві третини населення негативно оцінюють дії влади. Де-не-де піднімається хвиля в соціальних мережах. Коли так продовжуватиметься, урветься бас, заклекотить…

Невже так і буде? Опублікувавши дещицю, відклав нотатки… Як написано колись, “І день іде, і ніч іде …”Принципових, справді вирішальних змін у нашому житті все ще – жодних. Лихо переливає чашу. А нам все втовкмачують: ось-ось полегшає.

Подумалось: мовчать неприпустимо.

Он новий бюджет країни, не без участі МВФ, “на втіху народові” скомпоновано.

Багато чого “оптимізовано”… Взяти згадувані вище комунальні тарифи. Про компенсації вже вуха протуркали. Ще раз порівняйте-но їх із зростанням цін, здешевленням гривні. Що виходить? Як висловлюються деякі оглядачі і фахівці, щось подібне – і з підвищенням мінімальної заробітної плати, а тим більше – пенсій. У кінцевому рахунку – така ж сама дійсна вартість для народу багатьох нинішніх реформ, як і потоку високих слів про гідність і свободу, "необхідність пропускати кожний крок через серце" з розумінням владою того, як живе громадянин...

Ось так різного роду, обсягу і значення події спроквола наповзають, накопичуються в свідомості, а також пропагандистська суєта суєт навколо них, ускладнюють розуміння, що ж то воно справді діється.

А зовнішньополітичні обставини і чинники? З голови не йде: одні вибори у США чого варті. Вони вивели з рівноваги півсвіту. Європейські лідери після оголошення їх підсумків виглядали дуже спантеличеними. Добре затямили, як Дональд Трамп шпетив їх на всі заставки.

Що ж до наших власть імущих, які безпосередньо встрявали в хід передвиборних перегонів на боці Хілларі Клінтон, то те, як вони почувалися, ні в казці не передати, ні пером описати. Розуміли, що генеральна лінія нової адміністрації щодо нависання над світом незмінна. Іншими США бути не можуть. Але завдяки чому, як саме вони домагатимуться поставленої мети?

Під час виборчої кампанії значна частина американців рішуче вимагали, аби влада, врешті, вирішувала і їхні проблеми. Дональд Трамп ці настрої вловив. І переміг. Чи відіб’ється це на зовнішній, фінансовій політиці держави? Поза сумнівом. Україна це відчує однією з перших.

Бридко було спостерігати, як табуни різного роду спритників бабралися у післявиборному американському багні. Тим більше, що в цій мерзоті порпалися наші політики та чиновники. Їм доступ потрібен був, доступ!

Напередодні чергових давосських посиденьок та інаугурації нового президента США у котрий раз геть забуксувала Верховна Рада. Народні обранці сипонули на ті свята душі. На лови щастя і чинів. Юлія Тимошенко навіть до самого Трампа доступилася. Мов би на оглядинах побувала.

І ще. Як відомо, усі каверзи нечистого криються в деталях. Саме через одну таку частковість багато хто з наших наймудріших депутатів, високопосадовців, дипломатів після катастрофічної новини метнувся до комп’ютерів. Чистити в інтернеті авгієві стайні. Зі сторінки Арсена Авакова блискавично зникла атестація новообраного президента: “небезпечний і безсоромний маргінал”. Затим – вишукана формула постійного представника України в ООН Юрія Сергеєва: “клоун, що злетів із котушок”. Розпрощався зі своєю карбованою фразою про “Трампа-ідіота” нардеп від фракції Петра Порошенка Вадим Денисенко… Як і вся компанія – з бажанням не дати кандидатові в президенти досягти “вершини політичної влади”

Така халепа… Однак Петро Олексійович сподівається виплутатись. Без жодних зволікань запросив нового очільника США відвідати Україну. Хоч зустрічатися з українським президентом Дональд Трамп свого часу не захотів…

Як висловився один наш політичний оракул, настала сіра смуга. Коли б тільки не чорна… Час остаточно з'ясує. Зримо і конкретно. І щодо післявиборного ставлення Вашингтона до Росії, Путіна, України та її керівників. Фінансової, військової підтримки нашої держави. З ретельно прорахованим і обов'язковим виграшем для себе.

Особлива турбота головнокомандуючого – все ж одержати від Сполучених Штатів летальну зброю. Але не тільки. З-понад інших, не таких масштабних, вболівань, напевне, кар’єра двох бравих американських генералів – радників нашого міністра оборони. Коли б не відкликали. Адже славні такі. Уявіть собі, у нас недавно, а вже мало не запишали губи. Та чому б і ні? Адже на вірну службу Україні влаштувалися. На бойових позиціях, доглядачами такого “шефа”. До слова, натовські вояки-благодійники зверху донизу  у нас аж ніяк не гості. Не буду заперечувати, коли хтось скаже, що деякі з них у Києві вже й кумами обзавелися. Діло житейське.

От коли б до генералів  та ще й війська. Таку собі озброєну миротворчу місію на Донбас… О, тоді було б як у Бога за пазухою.

Російськи танки – на східних межах, американські – уже в Польщі.

Все ж затишніше…

Про урівноваженість політики, якийсь там нейтралітет у майбутньому знову й гадки нема. Навіщо?

Палкі сподівання. Прохання. Пропозиції. Та все – туди, на Захід. Вони оприлюднювалися сотні разів.

Навіть самі по собі, це  яскраві ознаки отого самого “всебічного і послідовного розквіту” України? Справді, дуже показові “ознаки”. І вони множаться. Аж гай гуде. Іноді, трапляється, набирають плоті і крові.

Так що ж далі?

* * *

У суспільного і політичного хитросплетіння, його руху і розвитку – своя логіка, свої закономірності.

Народ же до всього – політичних порядків, будь-якої ситуації, реформи або дії, обіцянки високого можновладця, чиновника, чи не кожної значущої фрази – прикладає єдине мірило: на чию вони користь, чи правдиві, співзвучні споконвічним прагненням людей? Можна стиснуть такі вимоги, очікування й інтерес до двох ключових слів: справедливість і благополуччя. Чесно осягнуть усе це у творчості – найвище призначення журналістики.

І все ж свідомі, корисливі викривлення, помилки в оцінках і висновках, м’яко кажучи, трапляються… Коли один раз – біда, повторно – трагедія. Для всіх – одна, для кожного – своя. Далі вже й зовсім – мов до самого себе, до найближчих мені співрозмовників.

Думаймо.

Визначаймося.

Биймо в точку.

І хай не вмирає надія.

 

Микола ШИБИК, ветеран журналістики, член НСЖУ з 1957 року.

Лютий 2017 року


 

 

 

Черкаський фотограф представив на виставці світлини, які збирав 7 років// НСЖУ, 22.05.2017

Летючий черкасець, діти у фонтані та щирі портрети. Черкаський фотограф Ігор Єфімов показав місто у власному баченні. Черкаси в об’єктиві видалися неординарними та непересічними. Поряд з тим – живими та правдивими.

«Завдяки єдності Спілка вистояла», – Олег Наливайко// НСЖУ, 05.05.2017

Шукати можливості створити спілчанське рекламне агентство, аби допомагати реформованій пресі з пошуком реклами, а також – сприяти в створенні інтернет-сайтів газет – такі кроки підтримки радить здійснювати Національній спілці журналістів голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко. Про це він сказав, виступаючи на XIV з’їзді НСЖУ.

Журналістам радять не забувати про «безкарні» справи колег// НСЖУ, 04.05.2017

Максимальна увага, поголос, постійне відслідковування і висвітлення в ЗМІ справ про злочини проти журналістів – це ті інструменти, які допоможуть досягти прогресу у боротьбі з безкарністю. Такої думки дотримуються як самі постраждалі журналісти, так і юристи.

Звіт ревізійної комісії XIV з’їзду НСЖУ// НСЖУ, 03.05.2017

20 квітня 2017 року

Партнери