НАС ЖИВИТЬ НАДІЯ (частина 1)

Вiвторок 28 Лютого 2017

Минуло лише чверть століття, як наша країна стала на шлях ”всебічного і послідовного розквіту”. Та диво звершилося. Україна сягла дна.

* * *

Стояти у світі на сторожі інтересів свого народу – хто може виступати проти цього? Однак, що розуміти під тим словом – “інтерес”?

Є люди, зокрема, гадаю, більшість нинішніх політиків, а за ними – і значна частина журналістів, які вбачають користь у підтриманні найвищої напруги у взаєминах двох великих слов’янських народів. Цілеспрямоване випалювання, витравлювання з історичної пам’яті бодай згадки про спільно пережите і разом здобуте не могло не відбитися на стані суспільства, зокрема на настроях і поведінці багатьох українців та росіян. Особливо в місцях масового, компактного проживання останніх. І зі Сходу потягло смаленим.

Як наслідок: Україну – по живому, душі – навпіл. Війна… Лінія розмежування… Оте саме продовження політики іншими засобами. Внутрішньої – також.

Усе до неймовірності переплелося.

У цьому велетенському трагічному спектаклі є й третя сторона – влада нинішньої Росії. Сатана й тут править бал. І слушний момент для нього визрів. Роль же і дії путінської верхівки часто непередбачувані, а тому – особливо зловісні. Отож російські кадрові “добровольці” рушили на Донбас. Звісно, не на екскурсію. І кого тільки туди не понесло. “Допомагать”… Та й зброя із суміжної держави посунула як із неосяжної прірви. Воєнторг” продає. “Хтось” купує. “Комусь” на насіннячко перепадає. Подробиці – “комерційна таємниця”. Навіть для Кремля. А от про порушення прав людини, звірства бойовиків світ знає.

Додаткових складнощів, плутанини додає й адміністрація президента Петра Порошенка, яка через суд домоглася невизнання агресії РФ проти України. Та й іншого виходу тоді у неї не було. Правове, офіційне визнання стану війни за всіма міжнародними нормами – повний і безповоротний крах зовнішньої (та й внутрішньої) політики, фінансових відносин. Облом з можливостями позичати й розкрадати до нестями. І прощавай, Європо! Життю в шоколаді – також прощавай… Недарма 70 відсотків українців, – відмічають соціологи, – саме так і вважають.

Водночас у заявах найвищих посадовців, державних документах про агресію говориться.

Нещодавно нова колізія виникла. Європарламент, міжнародний суд в Гаазі таки назвали Росію країною-агресором. При цьому не забули й про наші “досягнення”, “принади” та “красоти”.

Знову туман і хиткість, нові протиріччя.

Їх додають і залякування зовнішніми та внутрішніми загрозами, додатковий антидемократичний тиск. Останнім часом уже відверто кулаком помахують. Із деморалізованих простіше взяти. І вони покірніші.

За сучасних умов таким-ось чином справді легше утримувати повідок, під’юджувати, підбурювати та нацьковувати? Вдома. І з-за меж країни. Зрозуміло, не з любові до мистецтва і справедливості…

Однак задля істини зазначимо: тисячі громадян, як би не було складно і важко, за інтереси свого народу, як вони їх розуміють, борються жертовно, самовіддано. Тільки-но розпочалася страхітлива авдіївська драма, а вже на схід потяглися з усіх кінців України волонтерські вантажівки. В них було все – від дитячих памперсів і домашніх консервів до медикаментів, електрогенераторів і будівельних матеріалів…

Хоч буває різне. Навіть із цілими військовими формуваннями. Факти всім відомі. У властей же, вочевидь, перед такими “лицарями” жижки дрижать.

Матері ж, дружини й діти, сестри і наречені живуть гарячими сподіваннями зустріти своїх найдорожчих із того жахіття живими та здоровими.

Та не всі діждуться

А перед очима – моторошна картина. Як у День Перемоги над старими людьми знущалися, обливали їх зеленкою. Лиш за те, що прикололи на груди георгіївські стрічечки. Бо також пам’ятають. І досі. Та довіку й пам’ятатимуть.

Отож не забудьмо народом викарбуване: війна живиться грішми, а звеселяється кров’ю. А що кров людська – не водиця, то знаходяться “патріоти”, хапуни і гнилоїди, які переплавляють її в золото, інше добро. І, крім всього іншого, оплачують вкрай ганебні побоїща, поглум над ветеранами. Отаке воно, осереддя “партії війни”.

Світовий, всевладний, невситимий, так би мовити – Великий, Хазяїн, оте високопрепаскудіє, заради вигоди на все ладен. Що не кажи, але і його життєва необхідність підпирає. І це ще одна, можна сказати, – на сьогодні визначальна, колективна “дійова особа” історичної драми, яку переживає наш стражденний народ. Найкрупніші хижаки-монополісти, мародери он як пащеки пороззявляли. Старі джерела виснажуються і, врешті, пересихають. На цей раз не спрацювала триєдина формула:

“демократизація”, хай і великою кров’ю;

“умиротворення”, теж із жертвами;

і повернення витрат із максимальним баришем.

Події на Близькому Сході і в Північній Африці, лавина біженців до Європи – ще одна вірна тому ознака.

Так що нового, свіжого харчу треба. І Україна тут – у самий раз. Тим більше, що на неї давно оком накинули. І з одного боку, і з іншого. Із причин геополітичних. Через її багатства.

Інтереси Великого з апетитами наших “луччих людей” збіглися. Ось і присяглися йти шляхом, визначеним ще незабутньою старою коаліцією. Пам'ятаєте? За словами голови уряду Володимира Гройсмана, “ядро реформаторів залишається”. І з ними, і без них є кому стару лінію гнути? Зрозуміло, за дещо іншими правилами. Обіцяно ж було показати, як Україною треба керувать. Так що недарма “хористи” і “солісти” осанну волають.

Невтримно дає про себе знати стале, вічне правило української національної політики – будь-що залізти під чию-небудь високу руку. Трапляється, запопадливо, у підлабузницькому екстазі і “Слава Європі!” вигукують. Невже тому, що в неї болячок (і кривавих, на жаль) усе більшає? І, цілком зрозуміло,  вслід за Дональдом Трампом: "Америка має бути великою знову!" Україна допоможе. Треба. Як-не-як, стратегічні партнери!

Ой, не на добро Джеффрі Паєтт, коли ще був послом США, від імені своєї країни висловив “захоплення” першими кроками нового українського прем’єра і його уряду, а ще сподівання на “продовження процесу реформ”.

Ми ж, як і до цього було, вперто навертаємося до першовитоків. До тих часів, коли, за літописною легендою, пращури в бік варягів руки простягали: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній немає. Ідіть-но княжити і володіти нами ”.

Чи не правда, звучить майже по-сучасному? І “князі”, спрямовані досвідченою рукою, не забарилися та зграєю на Україну й налетіли. Звідусіль. Заокеанські й ближчі “варяги” у міністрах вже побували, у радниках, навіть стратегічних, досьогодні ходять. Та все вчать нас, нерозумних, наставляють та напучують.

А яке з того пуття?

Бачимо, потерпаємо і ще побачимо.

Промисловість добили до цурки, село ледь животіє. Славу України, її науку, – по вітру. Останню надію тяжко хворих – провідні медичні інститути – нанівець. А стан культури? Втім, про неї ще – трохи пізніше.

Кажуть, Україні й зовсім рішенець прийде? Та не пропаде! Закордон, попри серйозні перестороги, хирлявість банківської системи і всієї економіки, напевне допоможе! Міжнародний Валютний Фонд, як сподіваються наші позичальники, із черговим траншем-подачкою визначиться. Врешті, ще тугіше закрутивши гайки, тицьнуть одчіпного, щоб не канючили. А в Києві на радощах і на цей раз казочки розкажуть, що господарство держави вже почало як не бурхливо, так впевнено зростати. Так що “розкошуватимемо”. В боргах мов у реп’яхах. Бо не назвете жодної країни в світі, яку МВФ зі своїми вимогами ощасливив.

А коли ж то просто житимемо? Як люди у багатьох, значно бідніших, країнах живуть. Уже в самому запитанні – сумнів. Підтверджений практикою, був він, той сумнів, і залишається. І вірною була б відповідь: досягнемо чогось доброго, коли справді українська влада матиме довіру таки ж своїх людей, а кожний державний діяч – глузд і честь, гідність і совість. Свої!

Скільки ж бо не прицмокуй зі сторінок газет чи екранів телевізорів, як у благословенній державі N добре з реформами вийшло, а там – не такі умови, проблеми та обставини, інші традиції і люди. Автори реформ їх знали. А от все наше їм чуже. Хоч прицмокуй, хоч мовчки облизуйся.

Між іншим, принагідно, ще трохи про власне українських, корінних за походженням, очільників. У глибоко (!) і всеосяжно (!!) продуманій (!!!) кадровій політиці з'явилися нові цікаві особливості. Взяти хоча б таку: на значні керівні посади тепер потрапляють не лише куми, а й юні особи, яких ні за досвідом, ні за освітою там досі не бачили. Не інакше, як гостра зацікавленість у свіженьких реформах диктує саме такі рішення. То чи варто тоді ремствувати, просторікувати щодо досвіду, натякати на невідомо що? Тим, хто призначає, видніше. Кожен Івась має свій лас.

Втім, повернімося до наших (і не тільки) баранів. Як говорять англійці, у власному домі кожний – король. Або: веслуй у власному човні. Згадалося це, до речі, у зв’язку з подією всесвітнього значення – референдумом щодо виходу Великобританії з ЄС. У багатьох столицях якщо не із зловтіхою, то з осторогою оглядаються, чи не вчинять деякі їхні сусіди, союзники так само? Попахує тліном. Різного роду тріщини по сучасній політичній світобудові глибшають. Найнебезпечніші з них проходять і по Україні та нашому суспільству. Цей процес, так чи інакше, можуть пришвидшити результати нещодавніх виборів у США, а також наступних – у Франції та Німеччині. І, мабуть, це справді слушний час для кожного з нас ще раз замислитись, глибше розібратись, за чиїми командами і як то веслують наші загребущі, хто ми насправді є у власному домі і в світі.

А поки що – підвищення цін і тарифів, невиплати зарплат, мільйони безробітних, заробітчан-гастарбайтерів, використання рабської праці, тисячі тих, хто міняє українське громадянство на інше. Бо на своїй батьківщині, у себе вдома, виявились зайвими. І таких усе більшає.

За чверть століття населення України скоротилося на добрий десяток мільйонів. Як вода змила.

Зате цілком зримі, реальні статки, заробітні плати високопосадовців зростають. Мільйон – не межа. Надбавки до окладів – нівроку. Кому – в розмірі 500, а кому й 800 відсотків. Для прикладу, меру вітчизняного “П’ємонту”, “душі України”, нашої “культурної столиці” Андрію Садовому – 600. Вочевидь, за особливі заслуги перед народом. Ніхто ж інший, а саме він чи не всю країну львівським сміттям “ощасливив”. Цінувать треба!

І все це при тому, що наша найдемократичніша, найгуманніша і найчесніша владна верхівка уже після другого пришестя Майдану встигла незлічимий капітал у кубушки “наскакать”. До слова, дісталися навіть до святая святих – коштів на відбудову поруйнованого Донбасу. Декларації про фінансово-майновий стан "слуг народу" шокували не лише українців, але й увесь цивілізований світ.

Збагачення? Ні, оскотинення.

Адже жадібність і політика здатні продукувати лише гидотний сморід, згубний слиз, один дотик до якого отруюює взаємини людей, спотворює суспільні відносини, а відтак – гробиться все, зводяться на ніщо будь-які творчі зусилля і добрі наміри.

Платники податків західних держав цілком обґрунтовано підозрюють: у торбах української керівної братії осіли і їхні кревні долари та євро. Обуренню немає меж. На це не могли заплющити очі навіть в МВФ. Серед його “гайок”, про що мовилось вище, чи не вперше з’явилася вимога: садіть злодіїв у тюрми. Сюрприз від не дуже святих та божих? Чудеса!..

Теми для публіцистів, сатириків? Так пишуть же, мовлять і показують. Досі  малувато і, здебільшого, якось поверхово, млявенько. Зарубки для пам’яті і серйозних висновків політикам та усім нам? Звичайно, це також. І вони не зникають, не заростають безслідно. Як і все чіткіше усвідомлювана істина: у нас далеко не “всяка імієть свій ум голова”, хай би яке високе крісло “полум’яному патріоту” дісталося.

І той “ум” – на біду людям, на горе і злидарювання ближнім нашим, на шкоду країні. Візьміть послідовне скорочення економічних зв’язків між сусідами. Із тисяч – лише один приклад. Економічне і політичне знецінення аж до ймовірного, цілковитого знищення української частини газогону до Європи. Якесь дикунське самокалічення. І дрімуча некомпетентність, горезвісне "коли б знаття". А з круговороту подій – грубі провокації біля дипломатичних установ Росії у нас і українських – у них. Ще один з численних фактів – блокування великовагових – наших і зарубіжних – фур на дорогах України. Із того ж таки ряду – руйнування ліній електропередач на Півдні, перешкоджання залізничним перевезенням (зокрема, вугілля) на Донеччині. Останній конфлікт особливо складний і вибухонебезпечний.

А як можна розцінити те, що російськомовним книжкам "з Московщини" – до нас зась. Чик-чик – і доступ до українського споживача “чужого” художнього твору, російської книги, хоч гопки скачи, перекритий. Тим більше, що дехто їх вже й на смітники викидає. Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Толстого, Шолохова – на звалище? А потім і пам’ятники світочам духу – під бульдозер. Справа відома і звична…

Водночас невпинно сунуть на читача все нові й нові русофобські видання.

Чим далі в ліс… Зловісною тінню промайнуло повідомлення, що незабаром у видавництві "Фоліо" мають вийти українською мовою щоденники Йозефа Геббельса, одного з найжорстокіших і наймерзенніших фігур в оточенні Гітлера. Закон німує. Влада мовчить. Дехто, можливо, торжествує. Благим, патріотичним наміром пояснює сам факт видавець…

І зовсім уже примітив. Дрібний і смердючий. “Публіцисти” деяких видань, радіо- і телеканалів не гребують перекручуванням, каліченням російської лексики. А один із колишніх міністрів культури під час засідання уряду і взагалі назвав російську мову “собачою”. Заборонили і в’їзд в Україну небажаним артистам...

Деякі “інтелектуали” не соромляться і наглої неправди. Якось довелося побувати на дійстві, де один колишній високопосадовець, ловлячи на макуху дві-три сотні давнішніх підлеглих, друзів і знайомих, поділився своїм “епохальним відкриттям”. Уявіть собі, каже, Тарас Шевченко не написав російською мовою “жодного поетичного рядка”. Ще й повторив, піднявши догори пальчика: “Жодного!”.

А як же тоді з поемами “Слепая” і “Тризна”, “Песней караульного у тюрьмы” , що увійшли до “ Кобзаря ” ?

Як писав поет у тій же “Тризне”, “В ком веры нет – надежды нет”.

Українську культуру, мову треба підтримувати, захищати. Але ж не варварськими способами і не за рахунок приниження, різних заборон і переслідувань, пригнічення інших культур і мов. У нашій ситуації – російської, рідної або близької чи не половині співгромадян.

Натомість безугавно клоччя жують. Проголосити “істину” націонал-радикального змісту у Верховній Раді навіть її голові Андрію Парубію – суща дрібничка. Чи справа честі?

Та що говорити, коли у горезвісному українському парламенті є такі, що пропонують оголосити непростий, водночас трагічний і героїчний, відрізок нашого недавнього минулого “окупацією”, прагнуть вже й на законодавчому рівні заборонити стосовно Російської Федерації вживання самого слова “Росія”. А то ще постановили не визнавати новообрану Державну Думу. І зовсім “люксусово” – припинити із цією осоружною державою дипломатичні відносини. Знову ж таки, опитування показали, що в більшості нардепів у виконанні Мінських домовленостей – зацікавленості жодної. Війна – на всі часи?

Продовження читайте тут

В КРАМАТОРСКЕ ДЕПУТАТЫ, ЧИНОВНИКИ И ЖУРНАЛИСТЫ РЕШАЛИ, КАК ПРОТИВОСТОЯТЬ ВРАЖДЕБНОЙ ПРОПАГАНДЕ// НСЖУ, 23.06.2017

На прошлой неделе в Краматорске состоялось второе выездное заседание Комитета Верховной Рады по вопросам свободы слова и информационной политики во главе с его председателем Викторией Сюмар.

Що робить Віденську Оперу найбільш популярною і визнаною у всьому світі?// НСЖУ, 19.06.2017

У чому секрет успіху Віденського Оперного театру? У майстерності солістів? Вправності диригента? Вдалої «гри» світла? Слід пам'ятати, що важливим елементом кожної установи чи структури є її прес-служба, яка виступає зовнішнім містком між журналістами і усім складним організмом під назвою «Віденський оперний театр».

Політична нетерпимість, незахищеність, безкарність – які проблеми існують в українській журналістиці// НСЖУ, 08.06.2017

Високий рівень напруги у самому середовищі журналістів, безкарність за порушення їхніх прав, низькі заробітні плати у галузі, незахищеність, відсутність реакції на викривальні журналістські матеріали, і відсутність простої людини в них – такі головні проблеми, які існують в українському медіасередовищі назвали представники Національної спілки журналістів України в опитуванні сайту «Детектор медіа».

Редакційну політику «Високий замок» уклав з вікінгами (частина 2)// НСЖУ, 07.06.2017

Інтерв’ю з керівником ТОВ «Видавничий дім «Високий замок» Степаном Курпілем

Партнери