НСЖУ | Я завше був прихильником мостів; життя ж мене привчало до парканів!

Я завше був прихильником мостів; життя ж мене привчало до парканів!

П'ятниця 03 Серпня 2018

Друкувати свої перші дописи він почав у «районці» м. Кременець рівно 60 років тому, ще у статусі учня початкової школи. Жартома каже, що піт працеголіка з його чола де-юре почав накрапати вже на другому році життя! Зберіг «Трудову книжку колгоспника» № 732, де й зафіксовано: «Рік вступу в члени колгоспу–1949». Обурений: заяви ж не писав!.. Усеньке своє подальше життя Тарас (з грецької – «бунтівник») завше чинив спротив будь-якому примусу– у школі, в армії, у виборі конфесії, тим паче – у творчості. Каже, що жив «безнапутнім. Поради вислуховував, але чинив зазвичай по-своєму. Аби нікого не картати, якщо у чомусь помилишся».    

Ювілей відзначає на Тернопіллі, де мешкає після виходу на пенсію. Саме тут, у селі Куликів Кременецького району, 04 серпня 1948-го гул дзвонів Почаївської лаври заглушив в оселі Багнюків перший крик малюка, якому судилося стати у 70-х маленьким, але постійним рупором невдоволення мас життям-буттям. Він і народився «нестандартним» – шульгою: у початковій школі забороняли писати лівою (навіть били по руці–лінійкою чи указкою),а від правої каліграфія «не йшла». Та життя показало: зміст домінує над формою.            

 Йому ринадцятий минало, як  уперше заробив трудову копійку: під час літніх канікул у 19611962 рр. Тарас-школяр 

працював на токах (рідного з 2-го року життя!) колгоспу «Заповіт Ілліча». За 76 трудоднів одержав 30 крб. 151 кг пшениці. Це був капітал!

По закінченні Дунаївсьої восьмирічки подався у геологи. Пригадує, як у жовтні 1964-го під час лекції у Київському геолого-розвідувальному технікумі  якісь дядьки мучились з тов. Хрущовим – ніяк не могли зняти зі стіни портрет вождя. Місяцем пізніше Тарас залишив навчання у КГРТ: «Це була моя реакція не на заміну Микити Х. на Леоніда Б.,– з гумором пояснює ювіляр.–За парту шкільну мене, «лірика», повернуло засилля креслень бурових вишок. Терпцю забракло...».

Жартує, що у СШ № 2 м.Кременець атестат про середню освіту «здобув у перерві між роботою в колгоспі, слюсарем  чи будівельником ДОКу селиша Смига, де тоді жили батьки. З атестатом освітньої зрілості подався у Мінськ, але... Тоді на юрфак  Білоруського держуніверситету забракло одного бала. Відібраного за недоречний альтруїзм: мою оцінку знизили за передачу шпаргалки іншому абітурієнту з відповіддю на його білет...».

Подався у Кривий Ріг на спорудження найбільшої у світі ДП-8. З 10 грудня 1967-го – служба у вірменському Ечміадзіні: офіцерська посада секретаря комітету комсомолу вч 44303; звання, подяки і нагороди від командувача Закавказького військового округу, ЦК ЛКСМА; публікації в газеті ЗакВО «Ленинское знам»я». Як нашого земляка – так і про нього. В останньому листі з Тбілісі (перед демобілізацією у травні 1969-го) редакція «ЛЗ» вислала характеристику-рекомендацію для вступу на факультет журналістики.

Поклав її до папки «Мої публікації» – і на іспити. Вдало.  На журфаці КДУ навчався у 19691974 роках. «Наш випуск був «сильним»: В»ячеслав Брюховецький і Юрій Антипович, Оля Варич (Коноваленко) і Толя Цибульський, Ніна Гончарук (Карповець), Таня Кириченко (Дениско) і Галя Вавринюк (Пересунько)... Не забути першого (за п»ять років навчання їх було декілька) декана Євгена Бондаря, лекції Прожогіна і Бабишкіна, Каранської і Коваль, Яременка, Іщука і Тоїчкіна, знайомство з Олесем Гончарем і його рукописним «Собором», походи на «Варшавську мелодію» з Адою Роговцевою і на футбол. Приємно згадати і співпрацю з газетою«Сільські вісті».У день держіспитів в жовтому корпусі

КДУ її редактор Іван Сподаренко на мій гумор («Друкуєте мої статті без правки? Беріть на роботу») зреагував посмішкою: «Спершу треба розібратися, чи то ти такий розумний, чи мій працівник не дуже...».

«Не забути й гуртожиток на Червонозоряній, – згадує ТарАн. – З першого дня до мене підселили трьох негрів – аби підсобляв їм ідеологічно і філологічно! Слава богу, що з 2-го курсу мешкав вже зі своїми, у гуртожитку на Ломоносова. Це після Казахстану, де студзагін КДУ будував житло для азіятів. Запам»ятав від»їзд (чомусь мені, «піонеру цілини», доручили виступити на мітингу біля універу) і повернення до Києва (влітку 1970-го спалах в Одесі холери чи тифу «гальманув» наш відліт в Україну на тиждень)».  

У 1971-му ТарАна знову спробували затримати – вже у Херсоні, де він проходив практику на телестудії. Після трьох прямих (по ПТС) телерепортажів йому запропонували роботу. Відмовився – з огляду на перспективи, обіцяні «шефом» кафедри тележурналістики КДУ Михайлом Канюкою. Реалії ж були іншими такими, що у 1972-му після третього курсу перейшов на п»ятий заочного. На Рівненщині влаштувався кор-ом районної газети у Червоноармійську (нині–Радивилів). Одружився, одержав нову трикімнатну квартиру.

«Житла б не дали, якби знали, що слухняним я не буду,  сміється ТарАн. – У своїх публікаціях задіював МАТ (Метод Аналітичного Тлумачення). У райкомі терпіли,доки у 1995-му «героєм» мого фейлетона не став кум першого секретаря. З глухого кута вивів львівський власкор журналу «Перець» Овсій Круковець, з яким ми інколи кавували за шахівницею. «Чи не забагато ображених», – кепкував він у червні 1976 року («Перець» № 9). Того ж місяця підтримав нашу редакцію і московський «Журналіст» (стаття «Когда критика нє получаєт поддєржкі», журнал № 6). Фігурантом обох був мій фейлетон. Та партійного «строгача» із занесенням таки вліпили.Для мене це своєрідний орден, з яким... довелося шукати роботу. Язик до Києва довів! За порадою пана Круковця. У секторі преси ЦК КПУ зустрів порядну людину: Валентина Меншун посприяла переїзду до Бердянська. Міськком зняв «строгача», забезпечив житлом, доручив редагувати багатотиражки».

Почав конкурувати з місцевою газетою «Південна зоря» у творчих конкурсах – запросили до себе. У «міськрайонці» завідував відділом АПК і проводив заняття в університеті робсількорів, очолював профком і (в «епоху перебудови») парторганізацію.«Коли ж професіонала Михайла Кривошея на

посаді редактора замінив секретар-ідеолог МК КПУ В.Іщук, я зрозумів, що на мій МАТ накладуть вето. Зініціював створення незалежної газети, і восени 1992-го підписав до друку перший номер «ПІКа». Не минуло року, як мене побили».

...25 років тому в Україні була скоєна одна з перших резонансних фізичних розправ над журналістом, акцентувала служба інформації НСЖУ 15 червня 2018 р. (матеріал «Ретро: як «шанували» незалежну пресу в часи минулі» в «Архіві публікацій»). Ювіляр – один з тих українських журналістів, на захист яких силовики відкрили три карні провадження: «А погрожували, залякували чи переслідувавали щомісяця,– каже ТарАн. – Колеги захищали як могли. «УМ», приміром, 2 грудня 2003-го – статтею «Для власкора влада – горе. Якщо журналіст не співає їй дифірамби». Від замовних нападок екс-колег захищався самотужки. Позивався, бо я не раб, аби підставляти і другу щоку для удару. Кажуть, ніби я гордий. А де межа між гординею і людською гідністю?..».

Таким ювіляра знали не лише в «Україні молодій» та в «Урядовому кур»єрі»; був власкором за сумісництвом у різні роки і газет «Сільські новини» Дніпро), «Запорозька Січ», «Верже», «Комсомолець Запоріжжя». Непосидою був і під час відпусток. У серпні 1976 року одеська «Чорноморська комуна» відрядила ТарАна до Ізмаїлу («Чудове місто побачив і себе «показав»  публікацією 29 серпня «Припискою справі не завадиш»). На 1977-й мав запрошення від редакцій газет «Советская Бухара» і навіть магаданських «Заря Сєвєра» і «Полярник». Пропозиція узбеків («Два тижні попрацюєш – дорогу оплатимо») звабила. У липні скоротив відпочинок на Азові, аби побачити Бухару. Декілька публікацій – і редактор В.Попов дав ключі від квартири: «Залишайся! Сім»ю перевеземо». Відпрацював обіцяне, «спожив» екзотики Бухари і Самарканда – та й додому. «Я знав, що Україну ти не залишеш», –писав мені колега-перекладач Шухрат Батиралієв. Ми з ним листувалися років три-чотири...».

Приємно згадати ювіляру і те, як він...

...школярем їздив на гастролі у трупі Кременецького народного театру, а газетярем оцінював роботу з десятка міжнародних кінофестів (на одному з них допомагав актору Івану Гаврилюку відбивати атаки руських колег, адвокатів убивць Ігоря Білозіра);

...допомагав німкені фрау Теа Грісбах-Тоббах рятувати (!) від мерії Бердянська гуманітарку з Мюнхена;

...відібрав легковик ЗАЗу у посла України в Казахстані для листоноші з Хмельниччини Люби Гриценюк;

...готував з Махнофестів репортажі «Гектар волі в Гуляйполі»;

...на «Скелях Довбуша» терпів лещата «чистилища», а в

будинках творчості литовської Паланги і підмосковної Рузи бракувало терпцю слухати теревені російських «зірок» про їхню винятковість;

... у Трускавці «приземлив» москвича, який у бюветі затіяв дискусію (монолог!) з приводу «щєдрой русской душі»: ми, мовляв, такі, а ви, українці, «сякі»... ТарАн експромтом видав: «Чим багаті, тим і раді», – кажуть українці; «Чєм богати, то і спрячем», – шепче москаль жінці». Під оплески і регіт розлючений московит накивав п»ятами;  

... 8.08.08 у барі запорізького Будинку преси на свої 60 дарував колегам книгу «60 кроків катарсису» (під «салюти» Росії у Грузії по ТБ; не відразу й зрозуміли, що це вже війна);

...одержував нагороди: за творчу працю журналістом – п»ять медалей ВДНГ, дипломи СЖ з Києва і Москви, а за порядність, як син члена ОУН, – компартійні стягнення;

... у липні 2009-го піднімався з Ющенком на Говерлу, наступного лаяв Януковича на Сорочинському ярмарку;

...ставив «незручні» запитання Кучмі і Тимошенко, а Ющенку, даруючи унікальне (1918 року) видання «Кобзаря», радив керувати країною жорсткіше;

...спілкувався з Олесем Гончарем і Петром Ребром, листувався з Петром Угляренком, відпочивав у Трускавці з Євгеном Дударем... З ветераном гумори й сатири досі «перегукується»  як і з Ганною Дениско, Пилипом Юриком, Тарасом Антиповичем, Антонією Цвід (українська Сафо до книги «Між двох рапір» включила дещо з поезії і ТарАна)...

Ювіляр, до речі, має намір видати ще одну книгу. Каже, що «ПравоПохоронці» будуть дзеркалом сучасних українських реалій, бо «факт, що силовики і Феміда в Україні провокують ситуацію, коли кара може стати народною, без суду і слідства. Дістали ж-бо: порядні українці лише заглядають у «вікно в Європу», з курортів якої казнокради й олігархи не вилазять. А там ручкаються/чаркують з москалями».

Колись Багнюк допомагав іншим: премію за перемогу у номінації «Кращий публіцист 2008 року» пожертвував одному з християнських храмів Бердянська, двом іншим – великі  килими; передав в»язням ВТК-77 до тисячі книг з домашньої книгозбірні, стільки ж – обласній школі-інтернат; сиротинцю презентував фотолабораторію, а двадцять комплектів шахів і шашок – лікарні, в інфекційне відділення якої шпиталізували майже усіх відпочивальників ДОЦ «Дзержинець»...                  

Наразі ювіляр сам до певної міри в ізоляції – від дітей, онуків. Сини-протестанти і дружина (вже екс-) погрожували:

«Залишишся один, якщо не примиришся з богом і не пройдеш хрещення по-нашому». Не вірив у їхню здатність на таку жорстокість! Та з часом й онуки стали фанатами. Тепер його, кардіоінваліда 2-ї групи, втіха – онуки кузин і кузенів, рідні з дитинства річка Іква і Кременецькі гори, шахи й аудіокниги...

Підтримують серце ювіляра, уражене аневризмою аорти й аритмією, ще й контакти з колегами Тернопілля. Як автор «засвітився» на шпальтах обласних газет «Свобода», «Наш день» і «Вільне життя», кременецького «Діалога», з якого «усе й почалося» для майбутнього журналіста. 60 років тому. «На порозі ж «сім на десять»,  жартує Тарас-Андрій Багнюк,  Виходить, що 10 років я змарнував, бо не марав паперу?..».

Зичимо ювіляру-оптимісту мати дедалі більше підстав для хорошого настрою! 

    

 

«Залякування журналістів – це тероризм»: інтерв’ю з Сергієм Томіленком// НСЖУ, 16.08.2018

Голова НСЖУ про боротьбу за права і безпеку працівників преси (публікація «Телекритики»).

Бердичівські журналісти феєрично вибороли перемогу в автоквесті. Фото// НСЖУ, 15.08.2018

Автоквест, започаткований головою Бердичівської міськрайонної організації Національної спілки журналістів України Денисом Заремським з допомогою журналіста й активіста Максима Шафранського, зацікавив молодь, яка має інтерес і бажання провести вечір вихідного дня не так, як завжди, а весело й екстремально.

Укрпошта реформує – газетярі й селяни б’ють на сполох// НСЖУ, 14.08.2018

Скорочення поштових відділень у селах становить набагато глобальнішу проблему, ніж здається на перший погляд. Втрата передплати може просто "вбити" районні видання, а в окремих населених пунктах газети є мало не єдиним джерелом української інформації.

На Кіровоградщині поліція не хоче захистити журналіста-пенсіонера// НСЖУ, 08.08.2018

Станіслав Фененко працював фотокореспондентом кількох газет, починаючи ще з радянських часів. До виходу на пенсію поселився в своїй рідній Братолюбівці Долинського району. Залишаючись у душі журналістом, не міг не звертати увагу на неподобства, що чинила місцева влада, фотографував, знімки з коментарями надсилав до редакцій.

Партнери