«Це наша земля і наші люди» - у НСЖУ поспілкувалися із мужньою колегою з Луганська

Понедiлок 28 Серпня 2017

Луганчанка Людмила Сурженко - надвичайно позитивна людина та мужньо витримує всі випробування, які випали на її долю. У липні цього року співрозмовницю затримали на блокпосту «ЛНР». Увагу озброєних бойовиків привернули знайдені в телефоні фотографії власниці з українським прапором та у футболці «Луганськ - Україна». Цього виявилося достатньо, аби молоду жінку, яка недочуває та носить сильні окуляри, кинули «на підвал» - до будівлі так званого «міністерства державної безпеки». Незаконне ув’язнення людини з інвалідністю привернуло увагу міжнародних правозахисних та гуманітарних місій. Прізвище Сурженко лунало під час переговорів у мінському форматі.

У будівлі «МДБ ЛНР» Мілу, як називають її друзі, тримали 16 днів. Катували, погрожували та змушували визнати себе винною у «шпигунстві» на користь українських військових. «Я не повинна була зламатися, постійно собі повторювала це», - пригадує співрозмовниця. Лише тоді, коли опинилася на волі і стояла перед українським пунктом пропуску, розплакалася. Вперше за два тижні.

Ми зустрілися з колишньою заручницею в Києві, де вона проходила обстеження в спеціалізованій лікарні із проблем слуху, а перед від’їздом до Сєверодонецька завітала до Національної спілки журналістів України. Від голови НСЖУ Сергія Томіленка луганський блогер отримала матеріальну допомогу з фонду підтримки журналістів, які потерпіли внаслідок війни на сході та анексії Криму.

- Людмило, як ви почуваєтеся зараз?

- Дається взнаки психологічний стрес. Зробили аудіограму - виявилося, у мене слух різко погіршився після ув’язнення. В Києві налаштували мої слухові апарати під нові параметри, але повністю проблему може вирішити лише кохлеарна імплантація. Це дуже вартісна операція, один імплантант коштує 750 тисяч гривень. Зате після такої операції я зможу чути весь діапазон звуків.

- Ви писали в соціальних мережах про життя в окупації. Чи розуміли, що це небезпечно для вас?

- Коли мене арештовували, спершу всередині все похололо. Хоча подумки давно була готова до такого перебігу. Опанувала себе і сказала собі: це моя позиція, це моє місто, це моя Батьківщина, а вони (бойовики) - злочинці.

Справді, так звана «влада ЛНР» зараз саджає блогерів. Але ми пишемо те, що бачимо. Висловлення думки в соціальних мережах – чому це повинне бути заборонене? Я нічого не придумувала від себе. Писала, як є. Про всі недоліки життя в «республіці». Там вода цілодобово, а тут немає зовсім. Зв’язок поганий. Заблоковані всі українські телеканали та інформаційні сайти. Звичайно, люди, які знають, як обходити блокування, ці сайти читають. Але старі люди, навіть ті, які мають проукраїнську позицію, змушені дивитися російське чи сепаратистське телебачення. Там постійно нагнітають: нібито Україна погана, Україна – ворог. Хіба дивно, що люди починають думати так, як їм підказує телевізор?

Хоча справедливості заради варто відзначити, що на окупованих територіях дедалі більше людей, незадоволених ситуацією. Обурюються не лише проукраїнські люди, а й ті, які підтримували «республіку». Чую, як ці люди починають скаржитися на комунальний дискомфорт, на високі ціни. На ринках практично немає покупців, але є продавці. У працівників «націоналізованих» шахт з’явилися затримки по зарплаті, до того ж її виплачують рублями за невигідним курсом.

Наприклад, в «ЛНР» запустили програму «гуманітарної допомоги Донбасу». Пообіцяли виплачувати грошову допомогу ветеранам війни, безкоштовно лікувати людей із підконтрольних Україні територій області. Але ця програма - блеф. Тому що з місцевих мешканців за лікування беруть у повному обсязі. Моя знайома робила операцію на нозі. Їй сказали: якщо робитимете на одній нозі – 8 тисяч рублів. Якщо одразу й другу – 6 тисяч рублів. Вона обурилася, бо операція набагато більша, ніж її пенсія.

- В чому вас звинувачували під час незаконного затримання?

- Не знаю, як саме вони оформлювали звинувачення, тому що від початку не бачила жодних офіційних документів. Ані санкції на арешт, ані бланків протоколів. Був єдиний протокол допиту в перший день, і він писався від руки. Це просто аркуші паперу. Слідчі - а вони змінювалися, загалом їх було вісім, і жоден не назвав свого прізвища, - вимагали, аби я визнала себе «шпигункою». Нібито ходжу містом, фотографую і передаю відомості Збройним силам України. Вимагали сказати, кому передаю знімки. Я мала повне право ставитися до них (силовиків «ЛНР» - Ред.) так, як вони ставилися до мене. На всі питання отримали ті відповіді, на які заслуговували. Вони дивувалися моєму нахабству. Не знали, що робити зі мною.

Намагалися пов’язати мене з двома терактами, які сталися 7 липня в Луганську. Я що - схожа на терориста? Потім почитали мої дописи і стали додавати «розпалювання ворожнечі». А що я повинна почувати до окупантів? За що мені їх любити?

- На вулицях Луганська заборонено фотографувати без дозволу?

- Двічі мене ловили на цьому. Першого разу я хотіла сфотографувати охорону на вулиці Радянській, коли з протилежного боку не пускали нікого, стояли автоматники. Це був 2015-й рік, «ополченці» ходили, наче бомжі, а ці були в новісінькій формі, я подумала: росіяни. Треба ж зафіксувати. Беру телефон, роблю вигляд, наче розмовляю. «Дівчино, а з ким це ви розмовляєте?» - «А тобі яке діло до цього?» - огризнулася. І не зупинилася. Він дістав рацію, викликав підмогу з будівлі ОДА. Я не витримала і стала кричати на всю вулицю: «Ви окупанти! Ми добре жили, у нас усе було, а ви сюди прийшли, у нас життя через вас догори дном!» Біжу по вулиці, але вони мене догнали, стали викручувати руки. Довго викручували, тому що я міцно тримала телефон. Залишився синець на плечі. Привезли до комендатури. І ті ж самі запитання: навіщо фотографуєте? Я пожартувала: може, мої фотографії до підручника історії увійдуть? Коли Україна повернеться, ці фотографії будуть уроком для майбутніх поколінь.

Вони дві години мене тримали, все з’ясовували, чому я з такою позицією живу в Луганську. Але тут мій дім. Я тут народилася, я тут живу й особисто нікуди не піду. Тоді мене відпустили, але пригрозили, щоб більше на тому місці не з’являлася.

Вдруге мене зупиняли в 2016 році. Прискіпливо переглядали кожну фотографію в моєму телефоні. Причепилися до фото з синьо-жовтим журавликом. Його я привезла з Києва, де торік побувала на майстер-класі і виготовила власноруч. Удома фотографувала цього журавлика на фоні луганського залізничного вокзалу, на фоні міськради, на фоні пам’ятників Шевченку, Ворошилову, Матусовському...

- Чи пам’ятаєте ви день свого визволення? Що тоді відчували?

- Запам’ятаю цей день - 29 липня - на все життя. З ранку нічого не віщувало, що мене визволять. Але це виявилася перша ніч, коли я спала спокійно. У нас був графік: о 7 ранку – підйом, о 8 – сніданок приносять, о 9 – обхід. Двічі на день випускали подихати повітрям, зробити свої справи, випрати речі. Потім о шостій вечеря – і до ранку нікуди не виходимо.

Лягла я о 8-й вечора і прокинулася лише під ранок. Начебто все за графіком. Потім годині об 11-й нас погукали нагору прибрати в санвузлі, тому що в чоловічому туалеті прорвало трубу, там усе залило, треба було цю воду зібрати і навести лад. Поки я працювала, тюремник сказав: до тебе прийшли слідчі.

Мені під час арешту жодного разу не давали зателефонувати мамі, повідомити, де я. Я постійно вимагала, але мені в цьому відмовляли. Кажу слідчому: «Нарешті ви змилостивилися зателефонувати моїй мамі?» А він: «Ні, ми вас відпускаємо». У мене жодної радості не було. Я не стрибала від щастя. Просто не повірила. «Відпускаєте? А що від мене вимагається?» -«Написати заяву. А оскільки ви не чуєте, зразок ми зараз напишемо».

Доки писали цей зразок, мене погнали назад прибирати туалет. Заяву вони примудрилися скласти з помилкою. Довелося переписувати. У тексті заяви йшлося, нібито я претензій до свого затримання не маю, фізичний та психологічний вплив до мене не застосовувався. Тут я не витримала: “Не застосовувався, кажете?» Показую свій мізинець, який стискали плоскогубцями. Вдруге питаю: «Фізичний вплив не застосовувався?» Показую сліди наручників на руках. Потім подумала: досить шакалів дражнити, а раптом знову назад до камери кинуть? Гаразд, давайте, підписуватиму.

- А моральний тиск у чому виявлявся?

- Обіцяли засудити мене на 20 років. «Ваша «республіка» збирається існувати 20 років?» - розсміялася я. Погрожували: якщо ви не говоритимете, ми відпустимо вас до камери із ув’язненими, у вас буде «весела» нічка. Спочатку я це почула від жінки-слідчого. Навіть не почула, а прочитала: вона писала на папері. Я подивилася на неї: на вигляд 26-30 років. «Ви ж жінка, як ви можете це говорили?» - не стрималася я. Вони розцінили це як жарт. І час від часу таку загрозу повторювали. На допити мене водили із мішком на голові. Вдягнули мішок, відвели, зняли. Потім назад.

Так от, у день звільнення підписала я заяву, мені звеліли зачекати дві години, доки виконають усі формальності. У камері в цей час стала робити зарядку. Це мене якось відволікало в ув’язненні, тому що цілими днями спати неможливо. Робила вправи, віджималася від підлоги, підтримувала себе у формі.

Через дві години мене повели нагору. На цей раз начебто відпускають, але наказали вдягнути на голову мішок. На допити водять у мішках із тканини. А тут поліетиленовий дали. Я як побачила, злякалася: задихнутися можна. Вдягай, кажуть. Подумала: мені треба вийти на волю, більше до камери повертатися не хочу. І вдягнула.

Виводять на двір. Прохідна в один бік, лівий, а мене повернули в протилежний. Бачу під ногами – колесо від машини. Думаю, зараз вивезуть – і шукай вітра в полі… Коли ми виїхали в місто, мішок із моєї голови зняли. Зітхнула вільно. Якщо зняли – значить, не так страшно. Якщо ми їдемо в бік східних кварталів - значить, мене привезуть додому. Я виглядала, наче бомж. Взуття без шнурків, сорочка брудна, штани... Але проїхали одну вулицю, другу, третю – і не повернули до мого дому.

Під час поїздки мені віддали паспорт і розряджений телефон. Швидко переглянула паспорт: чи немає десь зайвих міток? На щастя, не було. Поїхали в напрямку Станиці Луганської.Я звернула увагу, що один із трьох слідчих не орієнтується на місцевості. Він не з місцевих. Швидше за все, росіянин. У кабінеті, де мене допитували, на стіні висів портрет Путіна. А в іншому кабінеті на всю стіну – російський триколор. Така атрибутика російських спецслужб. Чи щоб полякати, чи то цирк такий.

Довелося мені показувати, як на старий міст проїхати. Вони не орієнтувалися.

Зупинилися на блокпосту. Витягли з багажника мої сумки. Переглянула свої особисті речі, документи. Все на місці. «І коли мені можна вертатися додому?» -«Завтра після шостої ранку». - «Чому? Зараз лише четверта дня. І яка гарантія, що я зможу повернутися додому?»

Слідчі сіли в авто і поїхали, а озброєні бойовики вивели мене за межі свого блокпосту. Далі вже йшла сама. Пройшла розбитий міст. Дуже важкі сумки були. Між мотузкою і сумкою мені причепили сепаратистську газетку. Я її одразу висмикнула, потім пройшла з тачкою деяку відстань, розвернулася в бік Луганська і кричу: «Горіть ви всі синім полум’ям! Я повернуся лише на танку!»

- Як вас зустріли на українському пункті пропуску?

- Перший блокпост - так званий «Сталінград», як ми його називаємо, там майоріли прапори України і Правого сектора. У мене підкосилися ноги. Кажу: «Хлопчики, будь ласка, зателефонуйте волонтеру в Станиці Луганській, її звати Наталія Павлівна Журбенко, скажіть, що Мілу випустили з тюрми. Вона зрозуміє, хто це». Але телефона волонтерки вони не знали.

На дерев’яних ногах пішла в бік пункту пропуску. І тут розумію, що у мене в сумках невідомо, що. Я не передивлялася після того, як мені повернули речі. А раптом щось підклали, і все вибухне? Підходжу і кажу: хлопці, де тут можна відійти на безпечну відстань, щоб сапери оглянули сумку? Це зараз виглядає смішно, а тоді я була в шоковому стані. Мене всю трусило, я була в сльозах. Далося взнаки нервове напруження за два тижні. Я не повинна була зламатися. Тому що зламаюся – значить, програю. Для мене справою честі було виграти бій із ворогом.

Військові зрозуміли, що мені потрібна допомога, і погукали співробітниць Червоного Хреста, які чергували поруч. Дівчина зателефонувала моїй мамі. «Люду випустили?» - охнула мама. «Так уже сидить тут, у Станиці. Їй сказали, що вона може повернутися до Луганська лише завтра, але вона не хоче повертатися, тому що боїться». Мама сказала: «Зараз приїду, нехай мене чекає».

На той час хлопці перевірили мої сумки, все виявилося безпечно. Тоді я з пересторогою увімкнула телефон. Знайшла телефон волонтерки Наталії Павлівни. Вона передзвонила Юрію Олексійовичу Золкіну, голові районної адміністрації Станично-Луганського району. Той приїхав на блокпост із людиною, яка мене знала. І підтвердила, що я – це я.

Юрій Олексійович привіз мене до районної адміністрації. Потім туди приїхали волонтери. Вони забрали з блокпосту мою маму. Вона «лнрівський» пост пройшла, тримаючи себе в руках. А вже коли минула український КПВВ, сили її залишили...

- Що потрібно зробити, щоб мешканці окупованих територій зберігали зв’язок із Україною?

- Заглушити російський телесигнал - це першочергове завдання. Не просто транслювати українські програми на ту територію, а заглушити російські. Навіть у Станиці Луганській немає українських телеканалів. Тільки в супутникових антенах. Є вихід, як донести інформацію на окуповану територію. До адреси заблокованих сайтів додати одну літеру, щоб він вийшов зі списку заблокованих. Це українська земля, там наші люди, і вони повинні знати, що відбувається в нашій країні.

Розмовляла Ліна КУЩ, секретар НСЖУ.

Фото автора.

Як повідомлялося раніше, створений НСЖУ спеціальний фонд акумулюватиме кошти для допомоги журналістам, котрі постраждали внаслідок війни на Донбасі, анексії Криму, були в полоні, є вимушеними переселенцями та потрапили в скрутні умови.

Реквізити: Національна спілка журналістів України, Р/Р: 26008053010755 в КГРУ ПАТ КБ «Приватбанк», МФО:321842, ЄДРПОУ: 00027140, призначення платежу: благодійна допомога журналістам.

Подорож у Китай українськіх журналістів// НСЖУ, 19.09.2017

Вже кілька років поспіль українські журналісти вирушають у Китай у творчу подорож. Але ця вереснева поїзка була особливою, бо стала можливою за сприяння Генерального консульства КНР в Одесі і, особисто, генконсула пані Чжао Сянжун.

«Від святкових урочистостей залишилися сотні фотокадрів»// НСЖУ, 11.09.2017

28 липня «Південна зоря» відсвяткувала 100-річчя

Заключний акорд XVIII конкурсу "Українська мова – мова єднання"// НСЖУ, 07.09.2017

В останні дні літа в Одесі відбувся заключний тур Всеукраїнського конкурсу "Українська мова – мова єднання", що вже вісімнадцять років об'єднує патріотів нашої держави не лише з України, а й Англії та Німеччини, США і Молдови, Португалії й Білорусі, Придністров'я і Словаччини, інших країн світу. З кожним роком все більше стає учасників з інших країн(в основному, це українці, які живуть нині за кордоном).

Фрагмент із книги Віталія Голубєва “Лайфхак для журналіста: як ефективно використовувати час та інформацію”// НСЖУ, 05.09.2017

Секретар НСЖУ, редактор Видавничого дому “ОГО” Віталій Голубєв став автором книги для медійників

Партнери