Спілка > Публiкацiя

«Життя змінилося, і поки ти не можеш нічого поміняти, ти просто мусиш жити далі», – переселенка Світлана Євсеєва

Служба інформацii НСЖУ
Понедiлок 15 Серпня 2016
«Життя змінилося, і поки ти не можеш нічого поміняти, ти просто мусиш жити далі», – переселенка Світлана Євсеєва

До війни Світлана Євсеєва жила і працювала у Стаханові, що за 60 кілометрів від Луганська. Отримала кілька освіт: музичну, медичну, економічну.

Працювала в банківській системі. А коли побачила одного разу оголошення про набір журналістів до регіонального тижневика «Теленеделя», вирішила спробувати своїх сили на цій стезі, хоча журналістської освіти і не мала. Серцем, напевно, відчула, що така робота підходить для її активного характеру.

Разом з іншими претендентами набувала необхідних знань на курсах при редакції, де теорія  тут же закріплювалася на практиці підготовкою матеріалів для газети. Ті, хто думав, що журналістика – то суцільна романтика, а не повсякденна праця,  що вимагає знань, уміння викласти свої думки, щоб вони зацікавлювали читача, відсіювалися. А Світлані  стало у пригоді уміння спілкуватися з людьми, вникнути в суть проблеми, щоб потім розповісти про неї широкому колу читачів.

Пройшовши всі конкурсні щаблі, вона увійшла таки в штат редакції. І тут їй згодилася медична освіта: окрім інформації про життя Стаханова, вона вела тематичну сторінку «Здоров’я». Так було шість щасливих років – поки на Луганщині не почалися спочатку не зовсім зрозумілі, а потім страшні події, що зламали життя тисяч людей. Не оминуло лихо й  Стаханова, де як і в інших містах і містечках Донбасу, розворушилося осине гніздо сепаратизму.

Усе змінилося в житті Світлани: вона не тільки залишилася без улюбленої роботи і зарплати  ( редакція припинила роботу в Стаханові), а разом з сином  у травні 2014-го виїхала до Києва.

Побили під вигуки «бандерівська преса»

На запитання: «Чим було викликане бажання виїхати з міста?», заперечує:

 – Це було не бажання, а вимушений крок. Я ніколи не приховувала своєї позиції, завжди підтримувала рух «За єдину Україну».

Під час одного з мітингів під будинком Стахановської міськради мене й мою колегу, яка готувала сюжети для каналу «112», під вигуки , що ми бандерівська преса, побили проросійськи налаштовані бандити. Мені вивихнули руку, колезі якась бабера (не можу назвати ту істоту жінкою) намагалася видряпати очі, роздерла щоку.  Це все відбувалося 5 травня, коли офіційно в Стаханові була ще наша, українська влада. І хоча вже стояла «сєпарська» палатка, ще не вірилося, що все настільки серйозно. Як прикрою випадковістю видавалося й побиття учасників мітингу до Дня  пам’яті Кобзаря в Луганську.

У Стаханові в травні 2014 року вже точилися розмови, що якісь бандити забирають квартири, що людей кидають  у підвали. Проходили проросійські мітинги, але зовні все було майже спокійно і не зовсім сприймалося, що це дуже  серйозно.

А потім друзі попередили, що мені може загрожувати небезпека, що до мене на роботу чи додому можуть прийти так звані ополченці. Наполягали, щоб я чимшвидше виїхала зі Стаханова.

І хоча  після тієї розмови я купила квиток до Києва, все-таки сумнівалася: їхати чи не їхати. Адже складно отак  – відразу і радикально змінити своє життя, життя своєї сім’ї.

Останньою краплею став нічний дзвінок від друзів. Вони розповіли, що забрали і кинули в підвал хлопця-таксиста, який брав участь у автопробігу. Добивалися, щоб він розповів, хто був організатором проукраїнських мітингів і автопробігів. Правда, наскільки мені відомо, його дуже побили, але відпустили, бо зрозуміли, що він дійсно нічого не знає. І все це робили наші, місцеві. «Понаєхавших» ще в Стаханові не було.

Тоді я забрала сина зі школи, нас полями вивезли до поїзда в Алчевськ. Їхати через блокпост, що вже встановили сепаратисти, ми не ризикнули. Проте ще й у Алчевську, поки чекала поїзда, я сумнівалася: може, не варто виїжджати, адже ще стільки заплановано зробити…

І знову, тепер уже остаточно, мене підштовхнув до переїзду дзвінок зі Стаханова. Один з моїх колег розповів, що, коли він 9 травня почав знімати на вулиці мітинг, його схопили сепаратисти. Били, знущалися, хотіли кинути в підвал. І тільки втручання когось з тодішньої міської влади врятувало хлопця від застінків.

Коли я про все це почула, зрозуміла: залишатися не можна. Їхала в Київ, бо тут у мене є друзі, далека рідня. Та до них не зверталася, бо вже домовилася про зустріч з Кариною Бабенко, з якою познайомилась через активістку Київського Евромайдану Наталю, що приїздила у Луганськ у 2014 р. і з якою координували наші дії в Стаханові. Були знайомі з Кариною тільки заочно, спілкувалися телефоном і через соцмережі. Але при спілкуванні у фейсбуці вона запросила мене до себе. Запрошення було прийнято.

***

Світлана сподівалася, що спочатку виїде сама, влаштується з житлом і роботою, а вже потім буде час повернутися, забрати сина Іллю, речі. Але події розгорталися так, що довелося терміново забирати документи сина зі школи, хоча навчальний рік ще не закінчився, і виїжджати разом з ним. 

І вже тоді Світлана, на відміну від багатьох її друзів і знайомих, зрозуміла, що їде з дому не на один день, що лихо прийшло надовго.

У нашій розмові вона  говорить про Чечню, Придністров’я, Абхазію, де проявлявся агресивний характер російського сусіда, спрацьовувало підступне розпалювання ворожнечі серед людей. Такий же сценарій,  підготовка до здійснення якого велася не одним днем, розігрувався   на її очах на сході України.

По телефону, вже коли вона була в Києві, друзі і знайомі розповідали, як у Стаханові не дали провести вибори Президента України, як озброєні кадировці їздили по місту і слідкували, щоб не відкрилися виборчі дільниці.  Починався справжній терор.

Було дуже боляче і страшно за тих, хто залишився на Луганщині. Але опускати руки жінка собі не дозволяла. Вона завжди була серед активних. А тепер, розуміючи свою відповідальність за те, як складеться не тільки її життя, а й життя сина-школяра, не хотіла пасивно чекати, коли все якось налагодиться, влаштується саме собою.

***

– Їхала по Києву до товаришки по Майдану (до речі, вона допомогла ще не одному переселенцю влаштуватися знайти себе на новому місці) і, коли бачила українські прапори, плакала, – розповідає Світлана. – В моєму місті вже з’явилися російські прапори, на відділку міліції взагалі повісили червоний прапор (нормально?!). А тут мені пощастило на людей, без допомоги яких не знаю, як би у нас все склалося.

Вразила непрофесійна робота колег

У товаришки по Майдану Карини Світлана жила десь зо три тижні. За цей час знайшла квартиру, що влаштовувала за співвідношенням ціни-якості. Поки що, на початках життя в столиці, виручали заощадження, зібрані за мирного життя. До того ж, допомогли матеріально медіаорганізації і Карина з волонтерами.  

А от психологічно було важко. Давалися взнаки стрес від розриву з усім звичним, пережиті в Стаханові страхи, переживання за близьких і за свою подальшу долю.

У Іллі  також життя було не безпроблемним: нова школа, новий клас, де не все ладилося з однолітками. На допомогу тоді прийшли психологи в Міжнародному медичному реабілітаційному центрі для жертв воєнних і тоталітарних режимів та волонтерській організації, створеній луганськими патрітотами «Восток SOS», де  мама з сином отримали першу моральну підтримку.

Настав час думати, як починати заробляти гроші на прожиття. Тим більше, що не склалося життя з чоловіком, і Світлана з сином залишилися удвох. Праці вона не боялася ніколи. Ще в коледжі, хоча мала в сім’ї усе необхідне, примудрялася поряд з навчанням час від часу працювати, щоб заробити, як сама говорить, на «витребеньки – п’яті джинси чи нову вподобану кофтину».

– Мала намір займатися журналістикою, – ділиться Світлана. – Але коли зіткнулася з редакціями, відчула, що не матиму можливості висловлювати свою думку так же вільно, як це було в Стаханові. До такої думки привели ситуації, коли побачила, як на деяких телеканалах маніпулюють сюжетами, взятими інтерв’ю, вибираючи тільки підігнане під свої стандарти, чуючи і передаючи в ефір те, що хотіли почути і передати, а не те, що було сказано насправді.

Так, наприклад, сталося з  інтерв’ю з переселенцями з Донбасу, коли ми прийшли до Адміністрації Президента з вимогами звернути більше уваги на проблеми  конфлікту на Донбасі та визнати існування біженців. Ми прийшли не за тим, щоб вимагати грошей і якихось благ. Прийшли сказати, що більшість з тих, хто виїхав – патріоти України, нормальні люди, які змушені залишити рідні місця через загрозу своєму життю, а тепер хочуть жити і працювати, не бути нахлібниками.  

У 2014 році на державному рівні такого поняття, як переселенці, не існувало. Коли я приїхала до Києва, мені часто доводилося почути від чиновників: «Які переселенці? Які біженці? Ну по Криму ще щось, а більше…». Допомагали, як могли, волонтери. Але ж того було недостатньо.

Нам потрібно було хоча б знати, куди   можна звернутися в разі потреби медичної допомоги, продовжує жінка, – де можна зареєструвати свою присутність саме в цьому місці, щоб можна було взяти участь у виборах, влаштувати дітей до школи і дитсадка.  Тому й прийшли до стін Адміністрації Президента.

Там я стала свідком, як журналісти одного з центральних телеканалів брали інтерв’ю в учасниці цього мітингу. Вона говорила  про те, що держава має підтримати переселенців у їхньому бажанні жити і працювати нарівні  з усіма. А журналіст весь час допитувався, що залишилося там, в колишньому домі. Жінка розповіла, що дім зруйновано і повертатися практично немає куди.

І от в записі цього інтерв’ю, що видає в ефірі телеканал, про те, з чим прийшли люди на мітинг ані слова. Виходить тільки, що люди прийшли скаржитись, що грошей немає, житла немає, все погано. З нормальних людей з нормальним бажанням узаконити нас на новому місці нас зробили нитиками і прохачами благ для себе.

Були ще схожі ситуації, коли я спостерігала одне, а потім в репортажі з місця події бачила, м’яко кажучи, не зовсім те. Та й досить подивитися кілька передач телеканалів, щоб чітко зрозуміти, ким вони фінансуються. Це не сприяло моєму бажанню працювати в новинній журналістиці.

Але залишатися зовсім поза журналістикою, я також не могла. Тому почала готувати статті для сайтів, що були здебільшого рекламного характеру. Вирішила стати фрілансером ще й тому, щоб можна було вільніше розпоряджатися своїм часом, більше уваги приділити синові.

Тепер планую день так, як сама хочу, працюю стільки, скільки можу потягти. Треба більше заробити – більше напружуся, можна послабитися – беру коротку перерву.

Спочатку мене рекомендувала своїм знайомим Карина, яка також працює в рекламній сфері. Вона ж дала мені кілька замовлень. А потім, коли вже сама проявила себе на цьому ринку, стали надходити замовлення на статті від різних людей. 

З часом у мене з’явилося коло своїх замовників, з ким співпрацюю тривалий час. Є й постійні клієнти, як, наприклад гарне подружжя, котре має фотостудію. Для таких людей, коли бачу їхні чудові роботи, пишу із задоволенням і упевненістю, що не обдурюю споживачів моєї інформації на їхньому сайті.

Пишу прес-релізи до якихось подій. Із задоволенням готую матеріали про молодих підприємців, які починають цікаві справи, як от пошиття одягу, виготовлення печива чи тістечок з тортами тощо.

Знаходжу теми і замовлення на фріланс-біржах, де можна зареєструватися і відслідковувати замовлення на статті. Замовник, наприклад, пише: потрібна стаття такого от плану з такою кількістю знаків. Всі, хто хоче взяти цю статтю в роботу, роблять заявки. А потім з усіх заявників замовник за даними резюме обирає того, хто, на його погляд, зможе справитися з завданням краще за інших.

Тут хотіла б зауважити: біда наших класних спеціалістів у тому, що вони ще не навчилися продавати свій труд. Тим, хто хоче почати роботу копірайтера, раджу не применшувати в резюме своїх можливостей.  Пишіть правду, але без зайвої скромності. Об’єктивно зважуйте свої можливості і не погоджуйтесь працювати за копійки. Замовники тільки того й чекають, щоб отримати більше, заплатити менше. 

Хочу сказати ще про громадську ініціативу «Центр зайнятості вільних людей», розпочату переселенцями з Донецька і Луганська і де організоване безплатне навчання для бажаючих освоїти  актуальні сьогодні професії Я також там вчилася на курсах, опановуючи методи  просування брендів, якихось сторінок  у соціальних мережах.

Тепер отримані знання втілюю в своїй роботі. Є, наприклад, у мене чайний магазин, я продаю чай. Я створюю сторінку, наприклад,  у фейбуці  і розкручую магазин. Мене також помітили і почали давати замовлення.

Навчилася бачити позитивне, у тому, що має

Якщо хтось подумає, що все було тільки добре у київському житті Світлани, він помиляється. Не завжди складалося з замовниками матеріалів у копірайтерській роботі: траплялося, що, проморочивши голову вимогами виправити текст під потрібні стандарти, так і не платили за виконану роботу. На щастя, таких випадків менше, ніж нормальної ділової співпраці.

Та найбільше хвилювало, що є проблеми у сина, який у перехідному віці пережив стрес переїзду і фактично перевернутого з ніг на голову життя. Боляче вдарили по ще дитячій психіці зневіра і нерозуміння дій людей, котрі жили поруч, а потім виявилося, що тримали камінь за пазухою. Все це накладалося на те, що її Ілля з тих, хто не уявляв собі, як і навіщо можна когось ударити, дошкулити образливими словами. Можливо,   тому спочатку в новій школі в стосунках з однокласниками були моменти, коли довелося звернутися по допомогу до вчителів і  директорки школи.

Не все і відразу, але все-таки владналося – у дорослих прийшло більше розуміння проблем Іллі, а це вплинуло і на його однокласників. Іллю зрозуміли і сприйняли в колективі, конфлікти згасли.

Своєю чергою, Світлана, зрозумівши, що шкільний психолог не має впливу на сина, звернулася по допомогу до іншого. І тоді відбулися зрушення в стані хлопчика: він сам став не таким скутим, побачив, що світ не відвернувся від нього, що треба жити тут і сьогодні, бути відкритим для інших.    став активним і небезуспішним учасником предметних олімпіад.

До речі, допомогла мамі й сину бороти в собі негатив і психолог Об`єднаного центру допомоги журналістам НСЖУ і НМПУ Наталя Улько, яка постійно веде заняття для всіх, хто такої допомоги потребує. 

Світлана вчила сина уміти відстоювати себе і свою позицію. І він почав змінювати своє ставлення до оточуючого світу. Він поступово вчився опиратися злу, розумів, що добро буває і з кулаками.

Ковтком живильного повітря стали для нього заняття музикою в школі мистецтв № 2, де його люблять і цінують його талант. Ще коли Ілля виступав і отримував перші перемоги на обласних музичних конкурсах у Луганську, на нього звернула увагу педагог з Києва Тетяна Іващенко. Тепер Ілля став її учнем у школі мистецтв у Києві і завойовує нові призові місця. А ще він активніше зайнявся спортом – бойовими мистецтвами й плаванням. Отже часу для хандри не залишається.

Поступово позбавлялася проблем стресу і сама Світлана.

– Я зустріла гарного чоловіка, який став і другом, і коханим, який подружився з моїм сином, – говорить вона, посміхаючись.– І тепер я розумію, як важливо уміти бачити в тому, що маю, щось позитивне і прийнятне для мене. Напружує, коли чую від когось, що все погано, все рушиться, ніякого просвітку попереду…

Що толку сидіти і ридати?! Розумію, що важко, адже й мені самій не легко. Та для себе чітко усвідомила: життя змінилося, і поки ти нічого в цій ситуації не можеш поміняти,  ти просто мусиш жити далі. Сьогодні мій дім там, де є моя найрідніша дитина, кохана людина, є добрі друзі, на яких я можу покластися.

Дуже допомагають заняття йогою, які приводять думки до ладу. Зараз тато привіз мені зі Стаханова мої улюблені книжки, якісь дрібнички, що гріють мою душу теплими спогадами. І це мене тішить. Я спілкуюся з приємними мені людьми, намагаюся реалізувати себе там, де мені подобається.

***

Ставши на ноги, вона старається допомогти іншим. Орендована квартира, де вона живе, стає прихистком для тих, хто тільки приїхав і шукає житло. Разом з друзями допомагає волонтерам, збираючи потрібні речі для українських вояків і мирних жителів. Буває, що хтось приносить до них і передає щось своє. А буває, що самі купують плетені кофти і светри в секонді, розпускають їх, а потім з цієї пряжі умільці плетуть шкарпетки для хлопців, щоб ті не мерзли в окопах.

Спілкуються між собою у фейсбуці, де у Світлани більше 400 друзів. Коли щось потрібне для посилки в зону АТО, через перепости повідомляють широкому колу людей. І допомога, як правило, приходить, люди відгукуються, хоч як не скрутно нині живеться.

Радіє Світлана і успіхам своїх земляків. Молода сім’я відкрила невеличку кав’ярню на столичній Оболоні, хтось відкрив бутік, працює в медичному центрі ще десь.

Є й такі, що повертаються назад, на Луганщину. Від них Світлана, траплялося, чула : «Ти залишаєшся, бо у тебе все добре склалося». Вона таких людей і розуміє, і не зовсім. Не розуміє, як можна хотіти повернутися туди, де «відріжуть воду, газ і голову заодно», де панують ненормальні закони ненормальних людей.

Сама вона працює тепер над новою ідею: втілити в життя свій музичний потенціал (Світлана має музичну освіту, пише пісні). Вона шукає шляхи до співпраці з музичними колективами, і зазубринки на цьому шляху   її не зупиняють.

Ольга Войцехівська

 

Спілчанські новини

Уряд контролюватиме виконання Укрпоштою домовленостей з НСЖУ// НСЖУ, 28.03.2017

Реалізація домовленостей щодо поетапного впровадження тарифів на доставку для газет та погашення заборгованості Укрпошти перед редакціями перебуває на урядовому контролі

Опитування редакторів комунальних газет// НСЖУ, 28.03.2017

Офісом Ради Європи в Україні розробляється онлайн-курс для редакторів та керівників комунальних видань, які зацікавлені розвивати свої газети і шукають можливостей отримати знання, вивчити досвід колег, отримати поради експертів для того, щоб швидше рухати свої видання вперед, щоб робити їх сучасними та цінними для аудиторії.

31 березня – дискусія «Безпека журналістів: базовий стандарт вільних медіа» у Харкові// НСЖУ, 27.03.2017

Національна спілка журналістів України та Бюро Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ запрошують журналістів міста Харкова та області на регіональну дискусію «Безпека журналістів: базовий стандарт вільних медіа».

Вебінар на тему: “Процес реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ: можливі проблеми та шляхи їх вирішення”// НСЖУ, 27.03.2017

Інститут розвитку регіональної преси починає новий цикл вебінарів для журналістів

Партнери