Спілка > Публiкацiя

Анексія Криму: втекти, щоб вижити

Служба інформацii НСЖУ
Вiвторок 19 Березня 2019
Анексія Криму: втекти, щоб вижити

Цими днями в Україні згадують про події п'ятирічної давнини, пов'язані з окупацією Криму. Секретар Національної спілки журналістів України, редактор проекту "Крим. Реалії" Радіо Свобода Олена Юрченко була серед тих колег, хто повідомляв про ситуацію, працюючи в надзвичайно складних умовах на захопленому півострові. Про свою роботу в 2014-му, про погрози й небезпеку, про досвід переїзду разом із сім'єю до Києва та облаштування на новому місці Олена розповіла в публікації для сайту patriotdefence.org.

«У нас була доволі активна громадянська позиція. Вони знали, що ми ніколи не визнаємо російську анексію. Їм потрібне було підтвердження. Це було огидно. Був момент, коли тебе не просто питають, як ти до цього ставишся, а ти, на їхню думку, повинен показати щиру радість. Якщо ти недостатньо щиро радієш — ти ворог».

За плечима Олени Юрченко — понад 20 років роботи в журналістиці: розпочинала із місцевої газети, потім — радіо, інформаційне агентство, співпраця із центральними телеканалами. Усе це — в Керчі. Її кар’єра журналіста могла б продовжуватися в рідному місті, бо Олена ніколи не планувала покидати рідне місто. Якби не анексія Криму, переслідування та погрози. Саме на початку літа 2014-го довелося приймати чи не найважче рішення в житті — залишати рідний дім та їхати в чуже місто.

До анексії

Юність Олени випала на 90-ті, коли одна країна розпалася, а інша лише починала будуватися. Багато її ровесників, у тому числі й вона, відкинули радянські орієнтири, які тоді прищеплювали змалку.

«У нас ніколи не було радянської сім’ї у звичному розумінні. Мій батько дав мені відчуття свободи та внутрішньої гідності. Він був моряком, часто ходив у закордонні рейси, і привозив додому пластинки із закордонною музикою. Саме в нас уперше лунали пісні Pink Floyd, збиралися перші тусовки рокерів, панків і хіпі. Я автостопом об’їхала пів країни. Ми з панками облазили багато дуже цікавих місць, які я зараз не побажала б своїм дітям і близько бачити», — згадує Олена.

Коли з’явилася необхідність заробляти на життя, батько влаштував майбутню журналістку в місцеву газету — писати оголошення. «Я так добре їх набирала, що за півроку мене підвищили до заступника головного редактора», — сміється Олена.

Певний час Олена Юрченко працювала без вищої освіти. Згодом закінчила університет за спеціальністю «філолог української мови та літератури». «Для російськомовної Керчі це був, безперечно, виклик. Ніхто не розумів, навіщо мені це. А я просто любила говорити українською».

Далі на Олену чекала місцева телерадіокомпанія «Бриз», яка тільки починала розвиватися. Там Олена Юрченко працювала майже 10 років.

У 2012 році в журналістки розпочинається новий творчий етап — Олена Юрченко стає керівником інформаційної агенції «Аргументы недели — Керчь». Вона отримала фінансові ресурси, натомість мала організувати ЗМІ з «нуля»: знайти приміщення, працівників, запустити роботу.

«Я розуміла, що така можливість дається раз у житті. Я керувала редакцією два роки, а потім довелося її залишити та приїхати до Києва».

Після анексії Криму та переїзду з Керчі Олена Юрченко почала працювати редактором проекту «Крим.Реалії». Минулого року журналістка спробувала себе в новій ролі — викладає для студентів на кафедрі мультимедійних технологій і медіадизайну інституту журналістики в університеті ім. Тараса Шевченка. «Я щиро хочу їх навчити, бо мені є чому вчити. Поки не скаржаться», — сміється.

На полі бою

Керч — це не туристичний Крим. Дорогою до міста немає ані гір, ані моря, — лише степ і поле. Це найближче кримське місто до Росії — дорога паромною переправою займає приблизно 20 хвилин. Саме нею і йшов потік воєнного транспорту, коли розпочалося вторгнення в Крим.

Перші акції в Керчі на зразок Євромайдану розпочалися наприкінці лютого 2014-го. Проте їх різким спротивом зустріли незрозумілі люди.

«Я досі не готова назвати їх місцевими жителями, оскільки були свідчення того, що коли в Криму почали розвиватися події, з переправи із Росії поїхали автобуси, наповнені людьми. Їх селили за містом у приватних пансіонатах. Ці люди відрізнялися від нас — вони поводили себе інакше. Було видно, що це не місцеві», — згадує Олена.

Олена Юрченко працювала тоді в інформаційній агенції й була на всіх акціях, які відбувалися в місті. З кінця лютого й до квітня в неї не було жодного вихідного.

«Я не могла собі дозволити відправляти молодих журналістів туди. Не тому, що я супер професіонал чи якийсь герой, ні. Це були практичні моменти, які я мала тоді враховувати. Кожна така подія — це натовп агресивних людей, які розривали на частини все, що могли. У мене були молоді журналісти, їм могли розбити техніку чи обличчя. Мені було 40 років, лякати мене було нічим. Я в цьому місті народилась, виросла, я знала всіх божевільних, міліцію, хуліганів, тому в мене був чисто практичний мотив», — говорить журналістка.

Олена знімала фото і відео, телефоном диктувала новини, уже в редакції писала підсумкову статтю, потім монтувала матеріал і друкувала на сайті. «Дуже зручно вміти все. Це дуже рятує, коли мало ресурсів і відбувається щось страшне», — говорить вона. Ці матеріали також надавали центральним телеканалам: «Україна», «1+1», «ІСТV».

За словами Олени Юрченко, тоді важко було оцінювати всі події, адже для цього потрібні час і відстань. Тоді було забагато адреналіну, занадто страшно. Треба було швидко діяти: розповідати про події в Криму, берегти себе та камеру.

«Зовсім нещодавно я переглядала кадри, які знімала, і я побачила людей, які координують когось через рації. Тоді я їх також бачила, я знімала, але не помічала рацій. І тільки тепер я бачу, що ось ці люди — куратори, організатори. Вони там справді були».

Наприкінці 2014-го, уже після переїзду, Олена Юрченко брала участь у проекті для українських журналістів у Грузії, де також були представники Донецької та Луганської областей. Вони говорили про події у своїх регіонах, і, як з’ясувалося, і в Криму, і на Донбасі відбувалися майже ідентичні сценарії — невідомі групи людей, координація та агресія.

«Коли нам кажуть, що такий перебіг неможливий у Херсоні, Вінниці чи Львові, я кажу, що це можливо. Якщо люди не почнуть брати на себе відповідальність за своє життя, свою державу, свободу, за майбутнє своїх дітей, це можна зробити де завгодно», — говорить Олена.

Це був також і важкий період для молодшого сина Івана, який закінчував тоді перший клас. Кожного ранку дорогою до школи разом з батьками він проїжджав повз військові частини, оточені «зеленими чоловічками». Олена з В’ячеславом завжди намагалися казати йому правду і пояснювали, що відбувається в країні. Зокрема, брали Івана в редакцію, де він бачив, як працюють батьки.

«Він сварився в школі з дітьми, з його першою вчителькою. Він боровся як міг, як лев буквально. Казав, що, так не має бути. У Росії має бути своя Росія, в України — Україна. Зараз він пам’ятає, що була перша вчителька, і вона злякалась. Я думаю, це хороший урок для нього», — згадує Олена Юрченко.

Покинути все

Після референдуму в Криму Олена з чоловіком були змушені звільнитися із редакції, де разом працювали. Їм погрожували. У цей момент Олена зрозуміла, що місто стало чужим, і рано чи пізно її із чоловіком посадять до в’язниці.

«Перебувати в місті було нестерпно: російські прапори, які повісили на вулицях, зірвані українські, необхідність використовувати російські рублі в магазинах, відімкнений український мобільний зв’язок… навіть у побуті все говорило про окупацію. Ми розуміли, що не зможемо так жити. Пізніше, коли переїхали в Київ, стало відомо, що нас розшукували російські силовики — приходили до нас додому, опитували родичів і сусідів. Це був дуже важкий час для нашої родини», — згадує чоловік Олени В’ячеслав Юрченко. Він зізнається, що переїжджати було страшно, адже в них не було жодного родича на материковій Україні.

Наступним етапом весною 2014-го було рішення відмовитися від російського громадянства. Для цього кримчанам дали всього близько двох тижнів. Зробити це можна було лише в кількох містах Криму. Ніхто не пояснював, що буде, якщо не зробити цього. Олену відмовляли всі: друзі, рідні, колеги.

«Перед собою я бачила тільки одне — я це роблю, і в такий спосіб зберігаю розум тут і тепер. Зруйнувалося наше життя цілком, у нас його забрали. І те, що залишалось, було настільки огидним, настільки спотвореним, що не хотілося не те, що не мати нічого спільного з цим, а скинути із себе, немов павутину, яка до тебе раптом причепилась. Я написала відмову від російського громадянства, розплакалась: я розуміла, що повинна тікати з Керчі. Це було дуже важко — це був наш дім, наша батьківщина».

Весною 2014-го Олена Юрченко вже працювала кореспондентом для «Радіо Свобода», писала під псевдонімом. Після відмови від громадянства вона зателефонувала в редакцію і сказала, що хоче їхати з Криму.

«Є така особливість мислення журналістів із маленьких міст, коли ти думаєш, що не дуже потрібен у великому місті, що не приживешся. Я спитала, чи буду корисною, якщо переїду до Києва, бо розуміла, яку цінність мала як журналіст, який працює "в полі" з анексованого Криму. Мені сказали: «так, нам потрібен редактор новин», — згадує журналістка.

У червні 2014-го Олена з чоловіком та молодшим сином переїхали до Києва та винайняли квартиру неподалік від подруги Діани. Із собою забрали три валізи з одягом, постільну білизну та мультиварку.

«Я добре пам’ятаю, як ми збирали телефоном "тривожну валізу". Вони були там, я — у Києві. Ми розуміли, що відбуваються жахливі речі, і рано чи пізно доведеться їхати, але не знали, як це відбуватиметься. Вони змогли виїхати до Києва потягом, потім почалася адаптація. Не думаю, що було дуже складно, все-таки вони залишились у своїй країні. Звісно, опинитися раптово в чужому місті без житла важко. Найбільша складність в Олени та Слави зараз — це неможливість поїхати додому, побувати в рідному місті, обійняти близьких, зайти й розчинитися в морі, якого так не вистачає тут у Києві», — згадує подруга Діана Кадацька, яка допомагала Олені з переїздом.

Чоловік В’ячеслав також говорить, що Олені найважче було розлучатися з рідними й морем.

«Це хороший катарсис у якомусь плані, а взагалі — хороший досвід. Коли ти сідаєш у домі, де жив довго, по-справжньому довго, чи в будинку, де ти виріс, дивишся на все й думаєш, що можеш ніколи сюди не повернутися. Це дуже сильне переживання, особливо для дорослої людини з дитиною. Я навіть не взяла фотографії, і це мене сильно мучило. Я хвилювалася, що залишила синів без дитячих фотографій. Для мене це здавалося кінцем світу, чимось дуже страшним, чого я не передбачила. Але через рік тато привіз їх», — згадує Олена.

У Керчі лишився батько Олени, численні рідні, також там поховані її близькі. Залишилася квартира, яку не продали, і все, що в ній було.

Також тоді в Криму залишався старший син Олени — Стас. Він рік жив у Сімферополі, знімав фото і відео для «Радіо Свобода». Працював під прикриттям. Для Олени Юрченко це був страшний рік.

«Як колега, я ним пишалася, а як мати — не знаходила собі місця. Говорила йому, щоби він усе кидав і приїжджав, бо я не готова стати матір’ю політв’язня. Це те, чого я точно не витримаю», — згадує журналістка.

Проте Стас вважав, що це унікальна можливість — працювати з анексованої території, і не кожному журналістові у 21 столітті така можливість випадає.

«Я пам’ятаю, як намагалася підтримати його, коли Сімферополь занурювався в темряву, і єдиним джерелом світла був екран мобільного телефону, на якому з’являлися повідомлення з Києва "Стасе, тримайся, ми з тобою"», — згадує про цей період подруга Олени Діана. Через рік Стас переїхав до Києва зі своїм котом, зараз також працює в редакції «Крим.Реалії».

Робота в шаленому ритмі, переслідування в Керчі та переїзд не пройшли для Олени Юрченко без наслідків. Їй допомогли групові заняття психотерапії для журналістів, які працювали в «гарячих точках». Вона спілкувалася із психологами, які виявили посттравматичний стресовий розлад.

Почати спочатку

Поступово Олена почала звикати до роботи на стрічці новин. Проект «Крим.Реалії» тоді тільки розпочинав роботу.

«Це був дуже важкий, але дуже цікавий період. Тепер нас багато, у нас багато редакторів новин, кореспондентів, які працюють і "в полі", і в редакції. У нас є телепроект, є велика радіоредакція, ми ведемо мовлення на анексовану територію. За ці роки проект неймовірно розрісся. У нас працюють надзвичайні люди, дуже багато переселенців із Криму, Луганська, Донецька. Це люди, які знають, як це — втрачати, розуміють, що таке професія, честь та чесність. У них шалена працездатність, неймовірні ідеї. Я всіх дуже люблю», — каже журналістка.

«Олена, як і дуже багато хто з переселенців, і досі переживає все це. Адже як забути, що в тебе забрали твій дім, що твоя дитина не може жити на своїй малій батьківщині, що ти не можеш повернутися додому… Олена не з тих, хто колись це забуде», — говорить колега журналістки, продюсер проекту «Радіо Крим.Реалії» Катерина Некреча.

Попри переїзд Олена все ж намагається спілкуватися із кримчанами. Але є й ті, з ким журналістка обірвала зв’язок  це люди, які підтримали російську анексію Криму. Багато її колег пішли з професії, оскільки не можуть працювати в реальності, яка зараз у Криму. Дехто створив власні малі проекти, які фіксують побутове життя місцевих.

«Спілкування дуже важливе. У жодному разі не можна повністю уникати цього спілкування, тому що ми — одне суспільство, одна держава».

Олена Юрченко зізнається, що часом буває доволі важко розділяти роботу та власні переживання, адже працює з болючою для себе темою Криму. «У нас немає вибору: зараз ситуація в Криму складається так, що там не можуть діяти незалежні засоби масової інформації. Жодна редакція не здатна давати збалансовану інформацію. Ми беремо на себе цю функцію».

Для Олени Юрченко підтримкою та опорою є сім’я — єдине, що вдалося забрати з Криму. Вони всі працюють у сфері журналістики й розуміють, яка це пекельна праця.

Анексія Криму забрала в Олени Юрченко можливість жити в рідній домівці, бачити близьких та друзів, розвивати місцеву журналістику. Натомість вона утвердила розуміння, що Крим — це Україна, і за його повернення потрібно боротися кожного дня.

Тетяна Денькович, журналіст сайту patriotdefence.org.

Фото з особистого архіву Олени Юрченко

Спілчанські новини

ОБСЄ засуджує погіршення свободи слова й безпеки журналістів у Криму// НСЖУ, 18.04.2019

Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлем Дезір засуджує арешт активістів «Кримської солідарності» після масових обшуків 27 березня в анексованому Криму й закликає до негайного звільнення цих осіб з російського СІЗО.

У Дніпрі презентовано книжкову виставку з нагоди 60-річчя Національної спілки журналістів України// НСЖУ, 18.04.2019

16 квітня у Дніпрі в бібліотеці Університету митної справи та фінансів презентовано книжкову виставку з нагоди 60-річчя Національної спілки журналістів України. На виставці книжкові й журнальні видання ілюструють тенденції розвитку ЗМІ України, розповідають про життя журналістської спільноти, а також тут є навчальні й довідкові видання, які стануть у пригоді всім, хто опановує журналістський фах.

НСЖУ відкриває «гарячу лінію» для журналістів на день виборів 21 квітня// НСЖУ, 17.04.2019

Національна спілка журналістів України відкриває «гарячу лінію» та надає юридичні консультації для журналістів під час другого туру виборів Президента України. До НСЖУ може звернутися будь-який журналіст чи ЗМІ, що зазнали перешкоджання професійній діяльності або у кого виникає питання щодо особливостей роботи в день виборів.

У Відні презентовано досвід боротьби з атаками на журналістів в Україні// НСЖУ, 17.04.2019

Голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко, 12 квітня, виступаючи на міжнародній конференції з питань свободи слова, що проходила у Відні (Австрія), розповів про проблеми систематичної безкарності за прояви фізичної агресії та напади на працівників засобів масової інформації в Україні.

Партнери