Спілка > Публiкацiя

Журналістам радять не забувати про «безкарні» справи колег

Служба інформацii НСЖУ
Четвер 04 Травня 2017
Журналістам радять не забувати про «безкарні» справи колег

Максимальна увага, поголос, постійне відслідковування і висвітлення в ЗМІ справ про злочини проти журналістів – це ті інструменти, які допоможуть досягти прогресу у боротьбі з безкарністю. Такої думки дотримуються як самі постраждалі журналісти, так і юристи.

Про боротьбу з безкарністю ішлося під час зустрічі у Національній спілці журналістів України. На заході презентували спецвидання «Жертви безкарності» з історіями постраждалих журналістів, а відтак – і запросили власне героїв публікацій. Серед них – друг загиблого журналіста В’ячеслава Веремія Володимир Зінченко, який на Майдані у 2014 році втратив око, данський журналіст Йоханнес Вамебрг Андерсен, побитий «беркутівцями» в листопаді 2013 року, Ігор Демченко, який став інвалідом і втратив зір у січні 14-го Також був присутній Міністр інформаційної політики Юрій Стець.

До вашої уваги – ключові месиджі учасників зустрічі:

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України

«Головна мета, яку ставить собі Національна спілка журналістів України, порушуючи тему безкарності, – це не декларативне засудження, а реальне зрушення проблеми з мертвої точки. Внаслідок співпраці з Міністерством інформаційної політики ми хочемо об’єднати зусилля і допомогти відстояти справедливість. Ми закликаємо не політизувати цю тему, не говоримо про те, яка влада більше любить журналістів, а яка їх бʼє, бо дотримання професійних прав журналістів – поза політикою. Тому вимагаємо від будь-якої влади, від будь-яких політиків права на безпечну професію.

Сьогодні ми показуємо історії безкарності, але важливо, щоб ми показали і висновки: ось побитий журналіст, а ось покарані його кривдники. Але, на жаль, в реєстрах судових вироків можна знайти за минулий рік лише 4 справи за статтею 171 Кримінального кодексу про перешкоджання професійній діяльності журналіста. Але якщо їх продемонструвати, то журналістів битимуть ще з більшим азартом. Бо суми штрафів – просто смішні.

В рамках своєї кампанії боротьби з безкарністю Національна спілка журналістів України закликає колег проявляти солідарність. Ми маємо використовувати ті знаряддя, які в нас є, – поголос, привернення уваги, системний тиск. Увага до справи може забезпечити прогрес, адже не варто миритися з тим, що в нашій країні дуже складно шукати справедливість. Але, звісно, хотілося б, аби держава захищала журналістів. Щоб вони не махали розчаровано рукою і не виходили з процесу. Бо нерідко журналісти самі відмовляються від боротьби, не бачачи жодного прогресу.

На з’їзді Національної спілки журналістів делегати одноголосно прийняли звернення, аби рада з питань захисту прав журналістів (при Президентові України) збиралася у відкритому режимі. Адже така публічність принаймні частково не дасть представникам правоохоронних відомств уникати відповідальності».

 

Юрій Стець, Міністр інформаційної політики України:

«Я не буду запевняти, що наш діалог, який ми розпочали з НСЖУ призведе до того, що журналістів менше битимуть, або фактів перешкоджання діяльності журналістів стане менше. На все це вплинула ситуація, в якій знаходиться Україна – це і військова агресія, і економічний стан, і вплив олігархів на мас-медіа, які використовуються ними для захисту власного бізнесу.

Але я бачу і позитив: коли ми почали займатися питанням Криму, я сказав про те, що мені потрібен радник, який би займався виключно питаннями Криму, і якого мені призначать не в Уряді, не я особисто, а ті люди, які займаються питаннями Криму, громадські організації, журналісти, які змушені були виїхати з півострова. Тобто, має бути людина, яка буде вихідцем і цього середовища, і яка використовуватиме мене як адмінресурс для впливу на ситуацію.

Наслідком же цієї зустрічі у Спілці журналістів я бачу наступне: найближчим часом я хочу, щоб у мене з’явився радник з питань захисту журналістів. Це має бути людина із журналістської спільноти.

Ще з позитиву: у нас почалася тісна співпраця з Радою Європи – це теж хороший стимул для української влади набагато швидше реагувати на ті виклики, які є, в тому числі, перешкоджання діяльності журналістів.

Мій соціум не змінився: люди, з якими я спілкуюся, – це журналісти або журналісти, які зараз в політиці. Коли я був головою Комітету по свободі слова, тоді всі були об’єднані, не ділилися на журналістів провладних, опозиційних. Було досить непросто, але були якісь позитивні кроки, втому числі, які стосувалися роботи журналістів. І відбувалося це завдяки тому, що всі працювали разом.

В Україні – так було раніше, так має бути зараз, так має бути в майбутньому – є журналісти, які відповідають стандартам професії, і є журналісти, які прикриваються журналістськими посвідченням і маніпулюють думкою громадян. Ці журналісти, які відповідають стандартам професії, повинні мати захист від держави, від будь-яких гілок влади, від НСЖУ, від мене, від профспілок, від своїх колег. Спільнота має об’єднатися для того, щоб ця тема була постійно на слуху й не зникала.

Зі свого боку запевняю, що я буду «штормити» на кожному засідання всіх своїх колег, на кожне засідання я буду приносити подібні матеріали, для того, щоб ми розуміли: це наша спільна відповідальність, щоб подібних речей в Україні не було».

Володимир Зінченко, громадський активіст, у минулому – телеоператор каналу ІСTV:

«Я хотів би порушити питання не про себе особисто, а про свого друга Вʼячеслава Веремія. З ним ми здружилися на Майдані, після його загибелі я поставив собі завдання – допомагати його сім’ї і не дати забути імʼя Вячеслава. Але в останній рік чомусь так сталося, що представники влади, а, крім того, невелика група, яку я називаю «вишиватниками», почали очорнювати його ім’я. Наприклад, на засіданні Київської міської ради, коли ішлося про те, щоб назвати школу на честь Веремія, почали говорити, що він займав антимайданівську позицію. Хоча я прийшов на це засідання з доказами, показав їх коаліції, але рішення було прийняте не на його користь. І взагалі, в мене склалося таке враження, що ця справа пройшла повз увагу журналістів. На сесії ходять його мама, дружина, я і ще пару друзів. Не розумію, чому немає журналістської підтримки, немає цього захисту… Тобто є люди, які хочуть його очорнити, і немає тих, які хочуть відновити світле ім’я…

Мене часто питають, якби повернути події назад, тобто якби знати, що мене поранять в око, чи пішов би я на Майдан. Скажу чесно – все одно б пішов, і якщо буде наступний Майдан, піду. Але якщо буду знати, що ці мої дії недаремні, що будуть покарані ті, хто на це заслуговує».

Йоханнес Вамберг Андерсен, данський журналіст:

«Мені здається, є кілька проблем, які пов’язані з безкарністю. По-перше, журналісти самі інколи виходять за рамки чисто журналістської діяльності. Наприклад, коли були суди проти Юлії Тимошенко, біля Печерського суду було багато журналістів, і одні з них засуджували, кричали, а інші навпаки – аплодували. Це можна зрозуміти суто по-людськи, але це не професійно. Але, на жаль, такі речі дають владі привід «наїхати» на журналістів.

Ще один момент – це тотальна безкарність і безправ’я в Україні. От недавно я, наприклад, фотографував машину, яка була припаркована явно незаконно на газоні. Вибіг такий здоровий чолов’яга, схопив мене і почав вимагати телефон. До речі, навіть «беркутів ці» 30 листопада, коли я постраждав, не змогли забрати в мене телефон. Мені вдалося уникнути ситуації, тому що я почав щосили кричати «Люди, допоможіть». Але це такий фон, який існує в українському, я боюся назвати це суспільством. Бо якби було справді почуття згуртованості, то, мабуть, неможливо було б таким персонажам паркуватися на газоні.

Дуже важко бути журналістом – в Україні дуже низькі зарплати, і тому незрозуміло звідки має з’являтись справді солідарність, справді згуртованість, і як журналісти можуть критично писати про те, що відбувається в суспільстві, і одночасно захищати свої права. Але дуже хотілося б, звісно, підтримки з боку Уряд, держави, силовиків».

Ігор Демченко, фотокореспондент, громадський діяч:

«Поки ми не поміняємо систему, ми всі будемо незахищені… 19 січня я був на Майдані.

Я бачив, як «беркутів ці» кидали каменюки, став біля них – метрів за 2-3 – і фотографував оці руки з бруківкою. У мене тоді навіть назва фото з’явилась: «Беркут використовує зброю пролетаріату». Далі шматок бруківки летить в мене. Я думав, що то бруківка – підставив руку. Але то були дві світлошумові гранати. З фотоапарата нічого не залишилось – все розплавилось...

Коли повернувся із лікування в Польщі, в мене на одязі ще були залишки гранат. По залишку можна було встановити тип гранати, хто кидав. Я здав ці залишки в прокуратуру. Але їх просто-напросто втратили, загубили. Я не міг ознайомитись з матеріалами своєї справи, через Печерський райсуд я добивався, що вони зобов’язані надати мені матеріали як потерпілому. Та досі я не можу ознайомитися зі справою.

Сусіди розповідали, що поки був у Польщі, приходили оперативники і розпитували, чи я не збираю зброю…

Інвалідність мені не дають, бо всі документи про лікування польською мовою, а моя справа, про що я отримав лист за підписом Авакова, – засекречена».

Олена Юрченко, журналістка проекту Крим.Реалії, переселенка з Криму:

«Наша команда, на жаль, є командою журналістів-переселенців, які не можуть працювати вдома. Ми працюємо на території материкової України. Ми чули тут історії, які відбулися і потребують належної оцінки, але хочу нагадати, що є справи, які тривають прямо зараз. 3 травня – у Всесвітній день свободи преси в окупованому Криму відбудеться чергове судове засідання у справі кримського журналіста Миколи Семени. Це наш колега, якого в Росії звинувачують в екстремізмі і його судять за публікацію, в якій обговорюється статус Криму, українського окупованого Криму. На жаль, ми бачимо, що увага українських ЗМІ недостатня до цієї справи. Але ж у таких справах потрібен максимальний розголос. В той же час, хочу подякувати, що ми маємо підтримку з боку правозахисників, Національної спілки журналістів, влади. Семена отримав привітання від Президента України і був приємно вражений. Ми не можемо допомогти нашому колезі, але ми можемо надавати йому моральну підтримку. І це дуже важливо для нього. Тому ми просимо наших колег писати про цю справу».

Людмила Опришко, медіаюрист ГО «Платформа прав людини»:

«Захищати журналіста, захищати потерпілих в сучасній Україні доволі складно, тому що для цього треба втратити чимало часу, зусиль, діяти дуже наполегливо, аби добитись якогось результату. Дійсно Кримінально-процесуальний кодекс зараз дає більше можливостей. Можна оскаржувати бездіяльність слідчого, зобов’язувати його щось робити. Але насправді обов’язок розслідувати злочини, вчинені щодо журналістів – це обов’язок держави. І такі позитивні зобов’язання витікають, зокрема з Європейської конвенції, щодо цього є відповідна судова практика.

У «майданівських справах» три роки це доволі суттєвий термін. І ми не бачимо жодного результату. Хоча постраждало під час Революції гідності понад 200 журналістів. Єдина справа, про яку ми чуємо, це справа про вбивство В’ячеслава Веремія, її начебто направили до суду. І то ми знову спостерігаємо такі реверанси з обранням міри запобіжного заходу, які викликають дуже багато тривоги з нашого боку. Чи буде ця людина взагалі покарана… Тобто, ситуація доволі серйозна і журналісти повинні дійсно обговорювати ці питання. Бо якщо не звертати увагу, то з часом все це згладжується і забувається. Але з правничої точки зору також треба діяти. І власне якщо тривалий час не розслідуються ці злочини, то є підстава для звернення до Європейського суду. Хоча це дійсно дуже тривала процедура, але, зважаючи на те, що іншими засобами вплинути на ці процеси ми не можемо, принаймні зараз, треба звертатись до Європейського суду, порушувати ці питання. Тобто, ми як юристи, які мають можливість вести справи в європейських судах, готові працювати з тими адвокати, які надають певну допомогу в межах цих справ для того, щоб просто випрацювати тактику, визначити певні важливі дії і готуватись таким чином».

Спілчанські новини

Більше року редактор Сумської районки не може повернутися до роботи після незаконного звільнення// НСЖУ, 22.09.2017

Непроста ситуація із процесом реформування склалася в Сумській районці «Новини Тростянеччини». Все почалося в березні минулого року, коли колектив газети повідомив засновників – районну раду та райдержадміністрацію – про рішення роздержавлюватися в першій хвилі.

Донецька Спілка журналістів закликає зберегти телеканал «До ТеБе»// НСЖУ, 22.09.2017

Заява Донецької обласної спілки журналістів З приводу можливого закриття донецького телеканалу "До ТеБе" і луганського телеканалу "ЛОТ", а також радіостанції "Голос Донбасу".

Тільки якщо журналіст був «негласним» співробітником, наприклад, СБУ, то можна розглядати статтю про держзраду - медіаюрист// НСЖУ, 22.09.2017

Фізична агресія щодо журналістів є однією з найгостріших проблем медіа-простору. На цьому наголосив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко під час Media Forum Mykolaiv, що відбувся днями на базі Коледжу преси та телебачення та транслювався в прямому ефірі телеканалу ТАК TV.

Два роки запорізька районка «Наше місто Токмак» не може добитися законного права на реформування// НСЖУ, 20.09.2017

Від сесії до сесії депутати Токмакської міської ради провалюють голосування щодо питання роздержавлення газети. Намагаючись відстояти права, редакція звернулася до суду. І ось, після двох «провальних» рішень, справа вже майже рік перебуває на розгляді Вищого адміністративного суду.

Партнери