Спілка > Публiкацiя

«У якийсь момент навіть думала, що буду роздавати флаєри біля метро»

Служба інформацii НСЖУ
Понедiлок 15 Серпня 2016
«У якийсь момент навіть думала, що буду роздавати флаєри біля метро»

Поїхала у столицю до друзів, щоб перебути військові події в рідному місті, а довелося тут розпочинати нове життя. Так склалася доля у журналістки з міста Красний Луч на Луганщині Вікторії Кот.

У Київ вона приїхала в серпні 2014 року. Була впевнена, що рідне місто скоро звільнять і можна буде повернутися додому. Каже: лишитися вдома і чекати на звільнення не було можливості, бо проукраїнські журналісти на захоплених територіях постійно піддавались тиску.

Журналістка з Луганщини Вікторія Кот про нове життя у столиці 

 
– Був великий страх за своє життя, здоров’я, безпеку, – каже Вікторія. – Про можливості я тоді не думала тому, що планувала максимум через місяць повернутись додому. До Києва приїхала тому, що моя подруга і колега, яка тут мешкає, запросила пожити у них з чоловіком. 
У Красному Лучі дівчина працювала головним редактором на місцевому телеканалі. 
– Наскільки мені відомо, зараз телеканал працює. Як саме — я не хочу коментувати. 
Довгий час Вікторія не могла знайти достойної роботи. Зрештою, влаштувалася журналісткою у видання, що спеціалізується на аграрній тематиці. Потім прийняла рішення допомагати чоловікові Костянтину розвивати власний бізнес, який він започаткував завдяки грантовій підтримці від Фонду «Відродження».
На прохання «Журналіста України» Вікторія Кот розповідає про своє «життя спочатку». 
 

Про пошуки роботи 

«Перший час з роботою були великі проблеми. На жодне моє резюме ніхто не відповідав. І я вже навіть думала забути про професію і шукати щось… скажімо так, менш специфічне. На кшталт рієлтор чи продавчиня. У якийсь момент я навіть думала, що буду флаєри роздавати біля метро. 
Я ходила на зйомки у масовку, писала якісь статті за 1 долар за тисячу слів. Проте, коли стало більш-менш зрозуміло, що додому їхати немає сенсу, то треба було брати себе і шукати щось краще.  Я працювала на виборах у піар-службі, багато писала на фрілансі, брала участь у грантових проектах. Виявилось, що я можу робити чимало! Київ і екстремальні умови розкрили мій професійний потенціал ще більше. 
У цьому сенсі дуже допомогла організація Інтерньюз. Я брала участь в програмі «Залишаюсь у професії», у рамках якої співпрацювала із своєю колишньою редакцією. Вони також частково евакуювались і зараз у Києві започаткували «Канал Переселенець».  
 
***
Загалом є відмінності у роботі журналіста у столиці і в провінції. І не важливо ця провінція — Луганська область, Донецька, Вінницька чи Полтавська. У Києві більше можливостей розвитку, проте і набагато більше навантаження. У невеликих містах – по-різному. Коли я працювала у Красному Лучі, ми постійно підвищували свій професійний рівень, їздили на семінари і тренінги, пробували щось нове. І роботу на ТРК «Луч» я завжди згадуватиму із любов’ю і подякою. 
 

Про зв`язки з колегами-переселенцями

« Я не тільки спілкуюсь зі своїми колегами з Красного Луча, але й знайшла чимало друзів серед журналістів-переселенців вже тут. З деякими ми навіть співпрацювали.  Взагалі, попри те, що ми з чоловіком намагаємось інтегруватися у нове середовище, але без друзів серед переселенців нам було б дуже важко. Ми — переселенці — розуміємо один одного, у нас схожі проблеми і історії. Ми швидко зближуємося і, найчастіше, усіляко підтримуємо один одного. Навіть моральна. Удома останній раз була у вересні 2015 року. Так, їхати туди було дуже страшно.»
 

Про життя на новому місці 

«Ми з чоловіком вже рік знімаємо квартиру в Ірпені. До цього я жила у друзів, потім в готелі, потім у ще одних знайомих. Костя, коли тільки приїхав, жив у хостелі. Якогось поганого ставлення ми ніколи не відчували. Дуже рідко зустрічається негатив, але ми просто не спілкуємось більше з такими людьми та й по всьому. 
Ми влаштувались наче і непогано, проте я готова до будь-якого повороту подій. Якщо треба бути поїхати ще кудись, я готова. І не думаю, що для мене це буде важко. Ми усі тепер певною мірою кочівники.
Коли тобі доводиться в один день втратити дім, вчишся жити новими цінностями. Я знаю, що квартири, машини, речі і навіть місто, де ти живеш — це не важливо. Важливо мати поруч близьких людей, які тебе розуміють і підтримують. Це, здавалося б банальні речі, проте багато хто цього за все життя не зрозуміє». 
Про роль і вплив медіа на Донбасі  
«Як висвітлюють українські ЗМІ події на Донбасі? На це питання важко відповісти. Це залежить від ЗМІ, а інколи навіть від професійності конкретного журналіста. Є дуже класні, глибокі, професійні і об’єктивні матеріали і про АТО, і про переселенців. Але цього дуже мало. Багато такого, що я навіть не вважаю вартим коментувати. Як на мене, найчастіше це проблема не стільки об’єктивності, скільки професіоналізму. А він у вітчизняній журналістиці м’яко кажучи хромає. На окупованій території в мене є чимало знайомих, друзів. Ми ніколи не обговорюємо ЗМІ взагалі. Навіть, якщо б ми це обговорювали, дуже важко судити, бо більшість людей там не мають доступу до українських медіа: телеканали не транслюють, провідні сайти блокують, про газети взагалі не кажу». 
 
***
Війна стала не тільки професійним випробуванням для Вікторії Кот, але й випробуванням в особистому житті. Адже не знала, чи поїде з нею коханий чоловік. 
– З чоловіком Костею ми разом вже 6 років. Але одружились літом 2015 року вже у Києві. Війна стала для нас певним випробуванням. Я – поїхала, він – хотів лишитись, бо там у нього є квартира, машина, була високооплачувана робота. Ми не знали, чи будемо разом. Але він таки прийняв рішення приїхати і бути зі мною, сподіваюсь, що не шкодує про це, – розповідає.
Костянтин Кот – зубний технік. Вікторія розповідає: торік він отримав грант від Фонду «Відродження». Фонд виділив кошти на придбання обладнання. Вдалося відкрити маленьку лабораторію. 
– Потроху розвиваємо бізнес. Це дуже важко, немає досвіду саме підприємницької діяльності, крім того, дається взнаки економічна криза в країні. Зараз багатьом важко. Але я певна, що у моєму чоловіку все вдасться, бо я знаю його вдачу і наполегливість, – коментує вона. 
Щодо журналістики, то зауважує: поки що такий перепочинок у професійній діяльності не лякає. Адже 2 роки не була у відпустці. 
– Були такі часи, коли я одночасно співпрацювала із 5 редакціями і писала на найрізноманітніші теми. Це дуже важко і я певною мірою відчуваю професійне вигорання. Мені потрібен відпочинок. Зараз я допомагаю чоловіку, крім того, я малюю, вчусь готувати десерти, знову багато читаю. У мене з’явився час на себе. Мені добре. Я люблю свою професію, пишаюсь своєю роботою. Журналістика — це ж не робота, це спосіб життя. Писати я, безумовно, буду. Дехто каже, що можу навіть книжку написати. Думаю, можу! Я тепер точно знаю, що можу все! 
 
Леся Карлова 
 
 

Спілчанські новини

Уряд контролюватиме виконання Укрпоштою домовленостей з НСЖУ// НСЖУ, 28.03.2017

Реалізація домовленостей щодо поетапного впровадження тарифів на доставку для газет та погашення заборгованості Укрпошти перед редакціями перебуває на урядовому контролі

Опитування редакторів комунальних газет// НСЖУ, 28.03.2017

Офісом Ради Європи в Україні розробляється онлайн-курс для редакторів та керівників комунальних видань, які зацікавлені розвивати свої газети і шукають можливостей отримати знання, вивчити досвід колег, отримати поради експертів для того, щоб швидше рухати свої видання вперед, щоб робити їх сучасними та цінними для аудиторії.

31 березня – дискусія «Безпека журналістів: базовий стандарт вільних медіа» у Харкові// НСЖУ, 27.03.2017

Національна спілка журналістів України та Бюро Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ запрошують журналістів міста Харкова та області на регіональну дискусію «Безпека журналістів: базовий стандарт вільних медіа».

Вебінар на тему: “Процес реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ: можливі проблеми та шляхи їх вирішення”// НСЖУ, 27.03.2017

Інститут розвитку регіональної преси починає новий цикл вебінарів для журналістів

Партнери