Шановні колеги!

Рівно 45 років тому старше покоління на першому з’їзді журналістів України заснувало нашу Спілку.

То був час "відлиги" і хоча у доповіді оргбюро на з’їзді, виступах делегатів не бракувало дифирамбів на адресу правлячої і єдиної на той час партії, все ж основним лейтмотивом виступів були питання творчості, відповідальності майстрів пера і мікрофона за написане і мовлене слово, ролі журналістів у суспільстві.

Ми живемо у кардинально іншу епоху, але і сьогодні для нас визначальними залишаються критерії професійної порядності, об’єктивності служіння своєму народові.

Тим більше цінними є для нас досвід і традиції попередніх поколінь.

В останні роки Донецька, Дніпропетровська, Черкаська, Київська організації випустили збірки спогадів і біографій тих, хто працював у засобах масової інформації. Ці книги, останні публікації у "Журналісті України" яскраво розкривають грані нашої професії, свідчать, що навіть у роки тоталітаризму і жорсткого партійного диктату людина, її життя і проблеми були у центрі уваги публікацій і передач.

У другому випуску книги Київської спілки журналістів "Слів наших джерело" є спогади Юхима Антоновича Лазебника - одного з голів нашої Спілки, людини, яка створила і 16 років редагувала "Робітничу газету", Так от, через два тижні після виходу першого номера редактор вирушив у промислові центри України, де безпосередньо у цехах провів зустрічі з робітниками, аби порадитися, якою вони хочуть бачити свою газету. Портфель привезених з відрядження пропозицій став програмою діяльності редакції. Так з’явилися рубрика "Журналіст змінює професію", коли кореспондент місяць працював у трудовому колективі, редакторська ініціатива про створення у технічних вузах кафедр інженерної технології, бо саме непристосованість техніки до можливостей людини була головною причиною каліцтва робітників.

Про аналогічну ситуацію згадує і Галина Архипівна Литвинова. Коли вона редагувала журнал "Радянська жінка", куратор часопису з ЦК КПУ підкинув у доповідь своєму начальникові, що редакція не знайшла нічого значимішого, як розповісти читачам про розробку механічного пристрою для вивертання вузьких джинсових штанів. "Він не бачив, - пише Галина Архипівна, - уражених до ліктів екземою рук молоденьких швачок Малинської фабрики, які до цього виконували цю операцію вручну!"

Це тільки два свідчення позиції журналістів тієї епохи. Скільки б не дорікали нам, що ми були підручними партії, ми можемо чесно дивитися людям в очі, бо турбувалися і захищали їх, ризикуючи посадами чи навіть самою можливістю працювати, як сталося, зрештою, з Юхимом Лазебником чи полум’яним публіцистом Степаном Колесником.

В останні роки багато зроблено, щоб відновити справжню історію дожовтневої української журналістики, повстанської й емігрантської преси. І це правильно. Потребують осмислення здобутки і прорахунки сьогоднішньої журналістики. Але треба не втрачати й того, що було доброго і корисного для сьогоднішніх поколінь у творчому досвіді недавніх десятиліть.

Повернімося до прикладів з історії "Робітничої газети" та "Радянської жінки". Чи багато сьогодні керівників ЗМІ аналізують виробничі, моральні проблеми, радяться з своєю аудиторією, про що люди хотіли б прочитати і почути? На жаль, ні. Скажімо, кожен 19-й працюючий в Україні травмований. 45 років тому "Робітнича газета" била на сполох і шукала, як позбутися такої соціальної біди. А нині знайдемо у наших ЗМІ глибокий аналіз цих проблем? Відповідь очевидна. А от у Сполучених Штатах на початку квітня оголошено імена журналістів-лауреатів найпрестижнішої там Пулітцеровської премії. Головну нагороду - "За служіння суспільству" одержали два співробітники газети "Нью-Йорк таймс" за проведене протягом року дослідження про травматизм і смертність на виробництві серед американських робітників. А газета "Уолл-стріт джорнел" одержала нагороду за статтю про аневрізму, від якої помирають тисячі американців.

У радянські часи у нашій пресі були популярними рубрики "У нас" і "У них". Так от, сьогодні нам треба б теж уважно порівнювати, що робиться у нашій і зарубіжній журналістиці. А наразі збагнути, який досвід ми мали і що втратили.

Думаю, сьогоднішній пленум має доручити секретаріату НСЖУ провести відповідну роботу з керівництвом, викладачами, студентами інституту, факультетів і відділень журналістики, з ветеранами преси, радіо і телебачення, аби зберегти для нащадків крихти всього цінного, що надбано попередніми поколіннями наших колег.

Тут треба сказати і про збереження пам’яті журналістів. Наступного року виповнюється 80 літ від дня народження Нінель Антонівни Приходько, однієї з фундаторів нашої Спілки. Вона починала журналістську діяльність у Луганську - працювала в обласній газеті, очолювала комітет по радіомовленню і телебаченню, а потім 11 років редагувала "Радянську жінку", була першим заступником голови правління Спілки журналістів України. Коли 19 лютого 1973 року літак, яким поверталася із-за кордону делегація радянських журналістів, зазнав у Бориспільському аеропорту аварію, вона врятувала колегу, а сама загинула.

Уже немає серед нас голови оргбюро по створенню Спілки Івана Костьовича Сиромолотного, голів правління СЖУ Івана Марковича Педанюка, Володимира Яковича Сіробаби - людей, які пройшли важкими дорогами війни і торували нелегкі журналістські шляхи. За 45 років тисячі колег пішли за виднокруг, залишивши нам у спадок свою любов до професії, серцем виплекані рядки.

Луганська організація НСЖУ (голова Олександр Панков) п’ятий рік поспіль проводить обласний конкурс під назвою “Нінель”, присвячений видатній журналістці. Преміями відзначають публіцистичні твори та матеріали про героїчні вчинки сучасників.

Як відомо, Президент України Л.Д.Кучма видав розпорядження про видання Книги про журналістів, які загинули, виконуючи професійний обов’язок, у роки Великої Вітчизняної війни і повоєнний період. Спроба підготувати таку книгу була зроблена. Але у ході її обговорення висловлені пропозиції створити Книгу пам’яті наших колег, незалежно від того, загинули вони від кулі чи згоріли від напруженої і виснажливої роботи.

Ми внесли пропозицію змінити відповідним чином зміст розпорядження Президента. Перший заступник глави Адміністрації Президента України Ю.Загородній відповів, що пропозицію не підтримано. Думаю, нам треба переконати главу держави у тому, що ми маємо рацію.

Але, що не менш важливо, треба постійно турбуватися про ветеранів Спілки, підтримувати їх морально і матеріально. Сьогодні 87 ветеранів одержують дворічні і довічні державні стипендії, протягом минулого року лише бухгалтерія НСЖУ видала 29,5 тис.грн. допомоги, здебільшого - пенсіонерам і членам їхніх сімей. Підтримують їх і місцеві організації, турбуючись про лікування, оздоровлення. І ця робота має бути вагомішою.

Швидко плине час і з ним зникає багато ще донедавна важливих атрибутів нашої діяльності - радіоприймачі, за якими у редакціях приймали повідомлення РАТАУ, апарати "Лейка", "Смена", "Зеніт" - неодмінний атрибут фотокорів, відходять у минуле останні лінотипи і верстальні рами... Слід зібрати і зберегти матеріальні речі вчорашнього дня нашої журналістики і поліграфії. Мені видається слушною пропозиція нинішнього головного редактора "Робітничої газети" Івана Литвина про створення Музею журналістики.

Якою має бути журналістика незалежної України? Гострих суперечок на цю тему не бракувало у суспільстві 90-х років минулого століття. Багато колег не тільки дискутували, а й конкретно працювали - творили нові, позацензурні видання, у яких пропагували ідеї Руху, переконували читачів у необхідності будувати незалежну Україну. І для цього теж потрібна була неабияка особиста мужність. Згадаймо, скільки зусиль довелося докласти Михайлу Батогу, аби з комсомольської газети "Ленінська молодь" створити незалежний популярний часопис "Молода Галичина". Інший редактор - Богдан Загайський теж трансформував комсомольське видання у громадсько-політичну газету демократичного спрямування "Молодий буковинець". А наш колега Олександр Бриж на базі колишнього органу обкому Компартії створив популярну щоденну газету "Донбасс" з кількома додатками.

Хочу підкреслити, що журналістів, які сприйняли і утверджували ідеї незалежності України, було чимало. Я навів приклад саме цих трьох, бо Михайло Батіг і Богдан Загайський були головами обласних організацій Спілки, а Олександр Бриж був одним з керівників Спілки на Донеччині.

Голови регіональних організацій НСЖУ і сьогодні займають активну життєву позицію, захищають журналістів від свавілля чиновників, заохочують їхні творчі устремління, самі виступають ініціаторами добрих справ.

Журналісти Дніпропетровщини з своїми бідами і клопотами йдуть до Світлани Зарайської, у якої завжди вистачає часу і терпіння їх вислухати, а якщо виникає необхідність, то й поїхати разом з членами секретаріату у район, щоб підтримати колег у відстоюванні ними своїх професійних прав.

Нещодавно у Криму екстремісти побили журналістів. Саме Кримська спілка, її правління на чолі з головою Людмилою Хорошиловою і заступником Павлом Ломакіним дали принципову оцінку тому, що сталося, назвали речі своїми іменами, контролюють, аби правоохоронні органи довели справу до кінця.

Усім пам’ятне протистояння колишнього Чернівецького губернатора пана Бауера з журналістами. Голова обласної організації Спілки Юрій Терон, не зважаючи на те, що був державним службовцем - генеральним директором ОДТРК - очолив спротив наших колег губернаторському диктату, його прагненню закрити журналістам рота. Юрію Георгійовичу довелося з директорської посади у телерадіокомпанії перейти працювати на завод, але він залишився вірним нашим принципам.

Процеси державотворення були болючими для нашого творчого середовища - і це продемонстрував бурхливий позачерговий VIII з’їзд СЖУ.

Він визначив головні завдання нашої творчої Спілки у незалежній Україні. Далеко не все з накресленого і тим, і наступними з’їздами вдалося втілити у життя. Але Спілка активно співпрацювала у розробці законів України щодо інформаційної сфери, передусім Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", спілчанський проект став основою Указу Президента "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні".

До речі, те, що 87 ветеранів журналістики сьогодні одержують державні стипендії - теж наслідки дії цього Указу.

15 місяців ми били в усі дзвони, доки Кабінет Міністрів, нарешті, ухвалив постанову, яка визначила механізм оплати праці журналістів державних і комунальних ЗМІ.

Спілка була ініціатором парламентських слухань 16 січня 2001 року, брала активну участь в інших слуханнях з проблем свободи слова.

Звільнившись від диктату однієї партії, чи не зчулися, як потрапили під диктат чиновника або бізнесмена. Диктат в усі часи залишається диктатом. Сьогодні він жорстокіший, ніж у радянські часи, бо чиновники і власники міняються, не встигне Земля обернутися навколо Сонця, і кожен новий приходить з своїми вимогами.

Протягом останніх років Спілка не раз ставала на захист скривджених колективів і окремих журналістів. Доводилося звертатися до Президента України, парламенту, уряду, прокуратур і судів усіх рівнів. Саме у таких ситуаціях Спілка загалом і наші обласні організації виявили принциповість, наполегливість, ставали консолідуючим началом журналістської спільноти.

Згадаймо акції "Хвиля свободи" і "Похід свободи", спрямовані проти шалених штрафів ЗМІ за образу честі і гідності "героїв" наших публікацій і передач. Розпочавшись після судового вердикту щодо львівської газети "Експрес", ці акції були підхоплені в інших областях України. Ні "Барикада Свободи" у центрі Києва, ні вози з гарбузами для депутатів, ні пікетування парламенту, як пам’ятаємо, не подвигли народних обранців унормувати суми позовів до ЗМІ.

Але це були ті краплі, що точили брилу недоброзичливості, упередженості щодо журналістів, прагнення нечистих на руку людей убезпечити себе від критики. На пропозицію Спілки пленум Верховного Суду у травні 2001 року дав роз’яснення щодо судової практики в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. А минулого року, нарешті, і Верховна Рада України встановила справедливіші розміри державного мита з сум позовів до засобів масової інформації. Будемо відверті: ухвалені правові і нормативні акти, практика їхнього застосування неповною мірою відповідають нашому баченню вирішення цієї пекучої проблеми. Але треба рахуватися з обставинами і готовністю парламенту, виконавчої влади до радикальних рішень, продовжувати роботу у цьому напрямку.

Від парламенту ми очікуємо, що врешті-решт буде змінено статтю 9 Закону України "Про рекламу", за якою сьогодні кожну позитивну публікацію чи передачу можна розцінювати як рекламу, а отже, редакція має одержати за неї гроші і внести до держбюджету відповідний податок. Стаття 277 нового Цивільного кодексу України стверджує, що негативна інформація про особу вважається інформацією недостовірною. Поки що фіскальні і судові органи не озброїлися цими статтями, але коли вони застосовуватимуть їх, то втрачається всякий сенс існування журналістики в Україні, адже засоби масової інформації, за такою логікою законодавця, мають перетворитися у суто рекламні друковані і аудіовізуальні ЗМІ, і ні в якому разі на дай Боже, допустити на шпальтах й екрані хоча б якусь критику. Дивує, що серед депутатів Верховної Ради є люди, тісно пов’язані з журналістикою, але вони не займають принципової позиції, не переконують своїх колег у тому, які наслідки матимуть ці й інші закони.

Так само як у вихорі політичних протистоянь у Державному бюджеті України на цей рік була призупинена пільга зі сплати ПДВ на передплату і продаж у роздріб газет і журналів. Ще після першого читання проекту бюджету у парламенті Спілка звернулася до керівників комітетів, фракцій і груп Верховної Ради з закликом виправити цю помилку. Ви знаєте, якою була реакція. І тільки моє звернення до Уряду, зустріч з Прем’єр-міністром В.Ф.Януковичем, підписане під час нашої зустрічі Віктором Федоровичем окреме доручення врятувало від ПДВ кошти, сплачені передплатниками у 2003 році за газети і журнали 2004 року і відповідно - одержані від роздрібної торгівлі нинішнього року, якщо угоди про це були укладені у році минулому.

На жаль, не зважаючи на неодноразові звернення Спілки і на здоровий глузд, Верховна Рада не вирішила цієї проблеми кардинально.

Посилюється і чиновницький тиск на засоби масової інформації. Скоро буде два роки, як у Жовтневому районі на Миколаївдині викинули трудовий колектив з числа співзасновників газети, увільнили з посади редактора Тетяну Фабрикову - начебто у зв’язку з реорганізацією (реорганізація звелася до введення посади головного редактора - це на творчий колектив у три особи!), за утвердженим сесією райради новим статутом редакції призначає головного редактора глава райдержадміністрації за погодженням з головою райради. Нагадаю, що навіть у часи, які ми називаємо тоталітарними, це робили пленум райкому партії і сесія райради. Більше того, глава райдержадміністрації і голова ради написали листа директору друкарні з вказівкою не друкувати газету без їхнього письмового дозволу. Я відразу ж звернувся до Президента України, а пізніше - й до глави його Адміністрації - саме тоді, коли пан Медведчук привселюдно твердив, що в Україні цензури немає і вимагав доказів її існування. І що ж? Миколаївська облдержадміністрація запевнила Адміністрацію Президента, що конфлікт має особистісний характер, а у зв’язку з тим, що Т.Фабрикова звернулася до суду, втручатися у справу, як повідомили мене з Адміністрації Президента, не можна. Так-то воно й так, але якщо то був дійсно конфлікт двох чи трьох керівників, чому був викинутий трудовий колектив з засновників газети, чому два чиновники всупереч українському законодавству одержали право призначати керівника редакційного колективу, чому ці чиновники забороняли друкувати газету без їхнього дозволу? Ці питання лежали за межами судового позову звільненого редактора про поновлення на роботі. Їм мали дати принципову оцінку як у Миколаївській обласній держадміністрації, так і в Адміністрації Президента. Але ні там, ні там не зреагували на звернення Спілки, виступи засобів масової інформації на захист журналістів Жовтневої районки. Цим самим було дано сигнал чиновникам на місцях: душіть ЗМІ, вам нічого за це не буде. І душать.

У серпні минулого року змінився глава Нікопольської райдержадміністрації на Дніпропетровщині. І відразу почав з гонінь на редактора газети "Південна зоря", секретаря обласної організації нашої Спілки Володимира Глядченка. Районному вождикові Євгену Бовкуну не сподобалося, що Володимир Петрович не порвав добрих стосунків з попереднім головою РДА. За редактором елементарно шпигують - він мусить звітуватися, куди їздив редакційною машиною, кого у ній підвозив. Амплітуда погроз голови РДА на адресу редактора коливається від заяв: "Ми з вами не спрацюємося" до "Ми вже з вами не спрацювалися".

Остання погроза прозвучала, коли Володимир Глядченко надрукував заяву правління обласної організації Спілки з приводу того, що деякі депутати не підтримали ініційований НСЖУ мораторій на перевірку ЗМІ до закінчення кампанії по виборах Президента України. Аргумент у пана Бовкуна: "Хто дозволив?". Таке враження, що районний адміністратор вважає, що у Нікополі він - і закон, і порядок.

Газета має найбільший тираж у місті, де виходять 18 видань, єдина у Нікополі видається державною мовою, минулого року надрукувала матеріалів про діяльність місцевої влади на 65 тис.гривень. Але тепер, не зважаючи на рішення сесії райради, редакції грошей не дають. І грошей не дають, і на волю не відпускають.

У Мукачевому перешкоджали групі програми журналістських розслідувань "Закрита зона", коли вони зайшли до приміщення міськради, аби взяти коментар у посадових осіб щодо подій, які розгорталися навколо виборів мера міста.

Не перерахувати, скільки разів Спілка зверталася до Президента й Уряду, аби захистити дві дитячі всеукраїнські газети – "Зірку" та "Перемену". Та їх однак викинули з приміщень поліграфкомбінату "Україна", що підвідомчий Міністерству фінансів. Після мого останнього звернення заступник міністра С.Макацарія поінформував Кабінет Міністрів, що питання вирішено позитивно, редакціям надано приміщення у комбінаті "Преса Укарїни". І це виявилося суцільною брехнею. Ніхто ніяких приміщень редакціям не надавав, бо не можна ж вважати приміщенням підвіконня між 5 і 6 поверхами комбінату, де редакції і творять газету. Якщо заступник міністра так виконує доручення Уряду, то чого ж чекати від дрібніших чиновників?

Ганебне судове рішення щодо закриття "Сільських вістей", виключення радіо "Континент", передач "Свободи", інші аналогічні заходи ніщо інше, як намагання загнати співгромадян в інформаційну резервацію, обмежити їхнє право на користування своїми громадянськими правами.

Тому й не дивно, що майже щодня з місць надходять тривожні повідомлення: там друкарня відмовилася випускати невгодну владі газету, там вчинені напади на редакційне приміщення, а міліція так і не знайшла зловмисників.

А найголовніше - страждають журналісти. Їх б’ють, вони гинуть у автокатастрофах, у квартирах. Але все, як і раніше, намагаються списати на нещасний випадок, особливо при загибелі в автокатастрофі. Так, дійсно, минулого року на дорогах України кожні 16 хвилин сталася аварія, кожні дві години гинула людина, щодоби діставали поранення 100 осіб. І ми розуміємо: журналісти за кермом чи в автомобільному салоні - не виняток, вони теж можуть гинути у разі нещасного випадку. Але й підозри щодо насильницької загибелі мають підстави.

І винні у тому, що ці підозри існують і тиражуються як в Україні так і за її межами, передусім, слідчі органи і влада, яка мала б давно і суворо спитати з них, чому ось уже майже сім років не називають замовника вбивства Бориса Дерев’янка, замовників і виконавців вбивств Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова й інших наших колег, чиї імена занесено на меморіальну дошку на приміщенні Спілки. Ніхто не відповів за фарс з притягненням до суду Юрія Вередюка, на якого хотіли навісити вбивство Ігоря Александрова.

Рік тому загинув в Іраку український журналіст Тарас Процюк. Україна так і не спромоглася примусити Сполучені Штати виділити матеріальну компенсацію його сім^’ї.

Це і є причиною журналістських підозр. Можна як завгодно ставитися до того, що у кожному трагічному випадку наші колеги звертаються по допомогу до європейських чи заокеанських структур, можна звинувачувати їх у відсутності патріотизму. Але патріотичною має бути передусім сама влада, турбуватися, щоб жоден злочин проти особи не залишився не покараним.

Правоохоронні ж органи - чи то через нестачу часу і кадрів, чи то через відсутність професіоналізму, чи взагалі через відсутність бажання шукають будь-який привід, аби швидше закрити справу.

Чотири місяці тому у Мелітополі знайшли мертвим у власній квартирі в.о. головного редактора газети "Кур’єр" Володимира Карачевцева. Версія слідства: у нетверезому стані зачепився за ручку холодильника, завис і задихнувся. Кримінальної справи не порушено. Спільна місія Київської незалежної медіа-профспілки та Інституту масової інформації провела у Мелітополі журналістське розслідування. З’ясувалося, що ручка холодильника напівокругла, а не у формі гачка. Членам комісії так і не вдалося зачепитися за цю ручку. Правоохоронці теж не змогли пояснити, як це могло статися. Відбитки пальців у квартирі взяли лише через три дні після трагедії. Лишилися невстановленими особи - одного з них двічі за день до загибелі В.Карачевцева бачили біля його квартири, а з іншим він спілкувався незадовго до загибелі. Та й аналіз публікацій Володимира Карачевцева теж міг би дати поштовх до дальших дій. Як бачимо, час іде, а зрушень немає.

Ця історія - урок і для нашої Спілки. У Мелітополі достатньо журналістів, аби тоді ж, по гарячих слідах, провести власне розслідування. І ініціатором його мали бути б передусім мелітопольські і запорізькі спілчани. Так, Володимир Карачевцев не був у нашій Спілці, більше того, він утворив Незалежну регіональну спілку журналістів Мелітополя, але ж це наш колега, хто ж заступиться за мертвого, як не ми, живі?

Мені останнім часом нерідко задають запитання: чому виникають поряд із Спілкою нові журналістські утворення. Причин багато. Але головна - у нас самих - у мені, як голові НСЖУ, членах правління, секретарях. Сьогодні у журналістику прийшло нове покоління - з прагненням відіграти активну роль у суспільному житті, щось змінити у ньому, зрештою, гучно заявити про себе. Їм бракує досвіду, професіоналізму, вони часто використовують перо як багнет. Ми ж байдуже спостерігаємо за їхніми діями, боротьбою, часом безкомпромісною, замість того, щоб простягнути їм руку, підтримати, порадити, навчити. Тому вони й гуртуються між собою, бо не бачать у нас порадника і друга. Це тривожний симптом. Спілка це не зібрання тільки "правильних" журналістів. У наших лавах має бути місце для всіх, хто є професіоналом і сповідує етичні норми нашої професії.

Йдеться про систему, за якої наші обласні і первинні організац були б ініціаторами "круглих столів" з обговорення професійних, юридичних, інших аспектів журналістики, міжредакційних літучок, творчих конкурсів, прес-конференцій тощо. Пригадайте, як ми кілька років тому проводили "круглі столи" журналістів і суддів - на них в областях поприходили навіть ті, хто ніколи не переступав спілчанського порогу. Бо ми вибрали найболючішу тоді тему. А хіба зараз не існує таких? Передусім, роль ЗМІ і кожного журналіста у суспільстві, його порядність, об’єктивність, відповідальність. Саме про це ми дуже мало говоримо. А ще проблема податків для ЗМІ, доставки друкованих періодичних видань передплатникам, оплата праці журналістів, дотримання законодавства у частині відпусток... І це далеко не всі теми.

Днями газета "День" надрукувала 24 запитання, відповіді на які від дорослих очікує восьмикласниця Аня Вакуленко з села Михайлівки на Кіровоградщині. є серед них і адресовані нам, журналістам. Зокрема й таке: "Чому в районній, обласній газеті хвалять СТОВ нашого села, а степи стоять не орані, ферми порожні, озимини не посіяно (то що - в інших селах ще гірше?)"

Я думаю, цим восьмикласниця сама відповіда на інше своє запитання: "Чому, хоча в нашому селі понад дві тисячі жителів та півсотні людей з вищою освітою, тато, прочитавши газету, не придумає, кому б ще дати її прочитати?".

Чи не тому, що люди все більше розчаровуються у ЗМІ? Сьогодні українським ЗМІ довіряють лише 20,4 % громадян (російським - 18,2, інших держав -14,5). Коли ми минулого року проводили анкетування читачів, багато з них відверто писали, що газети не передплачують і не читають, бо вони не пишуть правди. Це стосується не лише ЗМІ, заснованих владою, а й багатьох тих, які репрезентують себе як незалежні.

Українська журналістика сьогодні на роздоріжжі між своїм соціальним покликанням і намаганнями вижити. Ми - віддзеркалення суспільних процесів.

Ще не оприлюднено результати декларування доходів громадян за 2003 рік. Але за підсумками 2002 року в Україні 326 легальних мільйонерів, з них 159 - у Києві. Натомість чимало співгромадян живе за межею бідності. Середній клас, про необхідність якого так багато говорили, досі не сформувався. У таких умовах даремно розраховувати на швидке становлення медіа-бізнесу . Адже дуже обмежений рекламний ринок, відсутні можливості за реальними цінами розповсюджувати друковані видання, у більшості населення немає коштів на утримання Суспільного телерадіомовлення. ЗМІ сьогодні є заручниками структур влади, олігархічних кланів і просто грошових мішків. У цьому - трагедія української журналістики в цілому і кожного журналіста зокрема, адже треба існувати, треба утримувати сім’ю.

Тому й з’являються беззубі газети і передачі, які не цікавлять читача і глядача, не будять думку, не викликають інтересу у суспільстві.

Нещодавно "Телекритика" цікавилася, які телеканали - ті, що належать Медведчуку, чи ті, що належать Пінчуку, - професійніші і об’єктивніші. Відмінності, звичайно, знайти можна, але суть не у цьому. Ні загальнонаціональна телекомпанія, ні інші канали не відтворюють адекватно життя нашої держави, проблеми, що нуртують у нашому суспільстві. Немає об’єктивної, точної, неупередженої інформації. На екрані присутня думка лише влади або власника каналу. Про горезвісні темники вже змушений говорити навіть Голова Верховної Ради. Володимир Михайлович закликав журналістів не керуватися темниками. Але ж для цього треба вивести засоби масової інформації з-під крила влади, сприяти становленню в Україні медіа-бізнесу. І тут багато залежить від законів, які повинен ухвалити парламент. Вони мають звести до мінімуму податки (а найкраще було б хоча на три роки оголосити податкові канікули для ЗМІ), забезпечити пільгові кредити, встановити суворий контроль за тарифами на поліграфічні і поштові послуги, розповсюдження сигналу тощо.

Країна все більше втягується у президентські перегони.

Політична боротьба, вважають аналітики, буде безкомпромісно жорстокою. Заручниками і ній стануть передусім журналісти. Спілка повинна зробити все, щоб наші колеги мали можливість чесно виконати свій професійний обов’язок, не зігнулися під тиском виборчих штабів і чиновників, не продали свою совість за гривні чи валюту. Зрештою, кожен сам обирає норму своєї поведінки. Але ще раз хочу наголосити: вибори минають, президенти приходять і йдуть, але порядність чи непорядність журналіста, добре чи заплямоване його ім’я залишаються.

Як ми й вирішили на попередньому пленумі, після офіційної реєстрації кандидатів на вищу у державі посаду Спілка звернеться до них з закликом оприлюднити, яку у разі перемоги на виборах політику щодо ЗМІ і утвердження свободи слова вони проводитимуть. Думаю, це значною мірою визначить рівень журналістської підтримки того чи іншого кандидата.

Але хотів би застерегти колег від зайвої ейфорії в очікуванні результатів виборів. Навіть якщо керівництво державою перейде до іншої сили, ситуація в інформаційній сфері не зміниться радикально по волі нового господаря кабінету на Банковій. Мушу ще раз наголосити: між владою і ЗМІ за визначенням не може бути любові – у них різні соціальні функції. Але мусять бути чіткі правила співіснування цих сил у суспільстві.

Вироблення, а головне – дотримання таких критеріїв залежить як від розуміння владою функцій журналістики, так і від вміння журналістів відстоювати свої права.

Багато залежить від самих, журналістських колективів. Гаряча дискусія розгорнулася навколо проблеми роздержавлення ЗМІ. Згадаймо обурливі заяви, буцімто Лубченко хоче знищити місцеву пресу. Не про знищення йдеться, а про те, щоб ці газети не нав’язувала влада читачам, щоб не витрачала на них гроші платників податків, зрештою, - і це найголовніше - щоб вони могли писати і говорити правду. За бюджетні дотації тримаються редактори, які не знайшли себе у ринкових умовах, та й не хочуть зайвих клопотів, яким краще виконати вказівку начальства, ніж творити цікаве видання.

Днями президент одеської Гільдії власних кореспондентів В’ячеслав Воронков ділився зі мною враженнями від своєї поїздки у Болград. На одній вулиці там розташовані дві газети - одна заснована владою, інша - приватна. У комунального видання тираж 3 тисячі, у приватного 13 тисяч примірників. Приватна починала створювати свій капітал за рахунок публікації поздоровлень, оголошень і співчуттів. А потім почали друкувати листи читачів без купюр (за винятком нецензурної лексики, звичайно). І пішла пошта не лише з свого, а й з сусіднього Тарутинського району, були дні, коли одержували до 80 листів.

Цікаво, зрештою, не це, а реакція редактора комунальної газети на успіх конкурента: "Вони ж друкують усе, що люди хочуть". І невтямки редактору, що газета і повинна бути такою, бо вона для людей, а не для влади. Цього редактора міг би повчити студент фізико-математичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Шеляженко, який випускає комп’ютерну стіннівку для мешканців будинку, у якому живе. Ось кредо Юрія: писати здебільшого про дві речі - про те, що цікаво читачеві і про те, що небайдуже самому.

Можливо, і сам не підозрюючи цього, Юрій Шеляженко сформулював алгоритм журналістики.

Те, що й у нинішніх умовах можна виживати, не сподіваючись на фінансову допомогу влади, говорять економічні показники комунальних газет за підсумками минулого року. Чому, скажімо, рівненські обласні газети "Вільне слово" і "Вісті Рівненщини", не взявши копійки з бюджету, мали відповідно прибуток 52,6 тис. та 28,4 тис.гривень, а кіровоградська "Народне слово" виходила за рахунок 320 тис.грн. дотації, що становило 47,5 відсотка у загальних витратах на видання? Чому на Київщині білоцерківська міська газета "Громадська думка", міськрайонні "Замкова гора" (Біла Церква), "Трудова слава" (Бориспіль), "Життя і слово" (Васильків), на Одещині "Собеседник Измаила", на Житомирщині "Життя і слово" (Народичі), "Малинські новини" (Малин), "Зоря" (Овруч) теж не брали ні копійки бюджетних коштів, а газети "Дружба" (Одеська область) одержала дотації, які покривали 72 відсотки затрат на видання, "Яремчанський вісник" - 82 відсотки?

Обласним організаціям НСЖУ разом з Управліннями у справах преси та інформації треба б проаналізувати причини економічних успіхів і невдач газет, продумати і здійснити програму навчання редакторів.

До речі, керівники багатьох ЗМІ, особливо ті, які афішують себе незалежними, не хочуть оприлюднювати джерела надходжень коштів на їхнє існування. Варто було мені запропонувати анкету для друкованих і аудіовізуальних засобів, де були запитання: який відсоток внеску засновників у витратах на дане ЗМІ, яка середня зарплата, як деякі, починаючи від шановного Миколи Томенка і закінчуючи керівниками окремих ЗМІ почали обурюватися, що це - порушення права особи, намагання вивідати комерційну таємницю. Минулого місяця я був на зборах трудового колективу "Сільських вістей". Головний бухгалтер доповідала, скільки грошей редакція отримала минулого року від передплати, розповсюдження у роздріб, реклами, публікації вкладок, "Календаря селянина", скільки витрачено на поліграфічні послуги, придбання паперу, на зарплату, яким був середній заробіток працівника редакції разом з гонораром і премією, кому яку надано допомогу. Були на зборах присутні не тільки члени редакційного колективу, а й гості. І ніхто не боявся оприлюднювати дані, бо редакційна бухгалтерія прозора, колектив живе за кошти, які самі заробляє, а не отримує з якихось інших джерел.

На жаль, у нас дійшло до того, що багато публікацій і передач позитивного характеру - ніщо інше, як прихована реклама. У деяких ЗМІ навіть інформацію про якусь подію не можна оприлюднити, якщо не заплатиш певну кількість гривень. Але ж журналістські колективи газет, журналів, радіо і телебачення існують для інформування суспільства, а не для заробляння грошей собі на окраєць хліба з маслом. Розуміння цієї істини і відрізняє журналіста від заробітчанина, якому байдуже чим гендлювати - талантом, словом чи металом, нафтою, зерном.

Якщо вже ідуть у світ подібні матеріали чи передачі, то, переконаний, вони таки повинні позначатися "На правах реклами" і треба платити з одержаних за це грошей замовника податок на рекламу. Він невеликий і не розорить ЗМІ, але журналісти будуть чесними перед своєю аудиторією: вони сказали те, що хотів замовник, це не їхня думка, і не їхня позиція.

Проблема економічного виживання ЗМІ, достовірності публікацій і передач, як не парадоксально це звучить, лежить у площині дотримання журналістської етики. Бо кожен наш колега, передусім, повинен відповісти сам собі на запитання: кому і чому він служить - "грошовим мішкам", власникам і засновникам ЗМІ чи українському народові, суспільству. Тільки тоді, коли кожен з нас позиціонує себе саме як журналіст, котрий служить народові і суспільству, у нашому середовищі зникне багато проблем і непорозумінь. Нас сьогодні роз’єднують не тільки погляди, а й політичні платформи засновників. Це не може завадити нам діяти спільно у професійних інтересах. Найгірше - наша заздрість до колег, котрі досягли кращих успіхів, до їхніх ідей, які треба було б підтримати, а не підтримуємо, бо боїмося, що власний колектив запитає: а чому ж у нас немає ідей?

Спілка, на моє глибоке переконання, і повинна виступати каталізатором ідей, підхоплювати ініціативу, незалежно від того, є цей журналіст членом нашої Спілки, чи ні.

Ось уже четвертий рік ми живемо у XXI віці. Дехто й досі сприймає це як черговий календарний відлік часу. І невтямки, що це вік абсолютно нових технологій у всіх галузях життя, зокрема, й у журналістиці. Вони приходять у друковані і аудіовізуальні ЗМЇ, поліграфію, все більшого поширення набирає Інтернет. Все це вимагає вже сьогодні думати, у якому форматі розвиватимуться ЗМІ завтра, готувати до цих змін і нинішніх журналістів, і нашу зміну.

Тут неосяжне поле діяльності для Спілки разом з вченими, науковцями вищих навчальних закладів, які готують майбутніх журналістів.

Шановні колеги!

Кажуть, що газета живе один день. Неправильно кажуть. Чергове спростування цього постулату я знайшов у газеті "Вісник Переяславщини" (Київська область). Її читач Василь Бойко зберіг номери районки 1947 року видання, які йому подарував односелець у 1972 році, і пізніші випуски з розповідями про найприкметніш події у житті району і, звичайно ж, з матеріалом про добрі справи його дружини.

А газета "Сегодня" розповіла про бабу Надю з волинського села Мала Глуша, яка у 90 років навчилася грамоти і тепер читає газети.

Якщо у такому поважному віці вивчають абетку, аби читати наші видання і дбайливо зберігають їх протягом десятиліть, то живе і довго житиме наша професія. Давайте ж завжди будемо гідні її!